Раді Вас бачити!

Частина 2

Ті, хто були до нас

Мирослава

– Еміро, ти мене чуєш? – запитала я, опускаючись поруч із сестрою на коліна.

Дівчинка тримала долоню на кам’яному барельєфі. Її пальці були нерухомі. Я намацала пульс на тонкому зап’ясті: удари йшли часто, але рівно. Захисник усередині мене розгорнув пружний бар’єр, відсікаючи надлишок сили.

– Так, – тихо видихнула мала, не повертаючи голови.

– Тоді дивись на мене.

– Не можу. Тато ще не закінчив. Писати.

У дерев’яній панелі робочого столу щойно відскочила планка, оголюючи потайний відсік. Там білів складений аркуш.

Еміра дивилася повз мене, наче перед нею відбувалося щось, чого я не бачила. Шукач відгукнувся на її слова. Невже вона бачила те, що колись сталося в цьому кабінеті?. Шукач підтвердив цей слід легким поштовхом під ребрами.

Притримуючи сестру лівою рукою, правою я потягнулася до схованки. Аркуш не мав магічних замків. На згині темніла зламана сургучна печатка із вибитим знаком воєнного мага. Знак Торгальда.

Розгорнувши пожовклий папір, я швидко пробігла очима по дрібних рядках.

«Торгальде, Я помилявся щодо причин загибелі інших родів. Те, що ми приймали за наслідки війни, почалося значно раніше. Після смерті дружини я знайшов підтвердження своїх підозр. Наші діти також під загрозою. Не передавай ці відомості через двір. Я більше не знаю, кому можна довіряти. Якщо не встигну повернутися, знайди…»

Текст обривався різким розчерком пера. Жодного імені змовника. Жодної згадки про Вірену. Батько Леори лише складав шматки головоломки, але розумів, що Дамір — єдиний за межами цього дому, на кого можна покластися.

– Леоро, вони сварилися, – прошепотіла Еміра. Її пальці конвульсивно вчепилися в мою рукав.

– Хто?

– Мама й тато. Мама хотіла сховати нас. А тато казав, що ще можна все виправити. Вона вимагала, щоб двері залишалися зачиненими, аби вони не знайшли…

Дитина замовкла, задихаючись. Родовий знак під її долонею раптом випалив сліпучу фіолетову спалах.

Камінь на моїх грудях відгукнувся жаром. По кам’яних стінах поповзли давні світлові руни, проступаючи на шафах, книгах і старих картах. Знак цілителів сплітався із символами бойових руйнівників. Символи з'єднувалися між собою. Деякі я впізнала із записів матері Леори. Інші бачила вперше. Схоже, Арденвали поєднували в собі значно більше магічних дарів, ніж я уявляла.

– Вони нас пам'ятають, – видихнула мала, дивлячись у простір перед собою. – Усі, хто був до нас.

Кабінет наповнився чужими відлуннями. Жіночі руки над пораненим. Чоловік у важкому обладунку. Старий відьмак, який стискає срібну річ. Проте вже за мить спогади перетворилися на вирву.

Еміру затрусило. Її шкіра стала крижаною, губи знебарвилися. Дар родової пам'яті затягував її занадто глибоко, випиваючи життя.

– Досить! – крикнула я, перехоплюючи її плечі. – Еміро, повертайся!

Вона не чула.

 Я хотіла відсмикнути її руку, але Шукач різко зупинив мене. Не знаю, що станеться, якщо обірвати цей зв'язок силою. Перевіряти на Емірі я не збираласяЯ задіяла свого Захисника. Фіолетовий щит ліг між дитиною та каменем, створюючи глухий буфер. Я не намагалася знищити родове джерело — лише зменшила потік до мінімуму, даючи дівчинці повітря.

І тут простір за межами кімнати здригнувся.

Чужа, липка хвиля ковзнула дахом крила. Хтось здалеку засік спалах родового осередку й тепер нишпорив стінами маєтку. Це була не магія Марена й не бойовий слід Торгальда. Пошуковий контур шукав живу кров.

Раптом по перекриттях ударила знайома срібляста вібрація. Жорстка, рубана. Дамір перехопив чужий слід ззовні. До моєї свідомості крізь залишки магічних каналів долинув його різкий імпульс: Небезпека. Залишайся під захистом.

Маєток зреагував у відповідь. Старі кам’яні блоки загуділи, замикаючи внутрішній контур. Стіни поглинули родинне світло. Чужий пошуковий слід обірвався. Принаймні зараз той, хто шукав джерело сплеску, більше не міг його визначити. Дім уберіг своїх нащадків.

Еміра зморгнула й осіла на мої руки.

– Сестричко? Я втомилася...

– Усе добре, ти зі мною, – я міцно притиснула її до себе, витираючи холодний піт із її чола.

– Мама сказала знайти жінку... яка забула своє ім'я, – насилу промовила дівчинка, заплющуючи очі. – Вона там, де старі дерева. Вона теж щось утратила.

Усередині все похололо. Лісова травниця. Та сама, на яку мій Шукач відгукнувся ім'ям Катерина.

Важкі двері кабінету з гуркотом розчахнулися.

На порозі стояв Дамір. На його пальцях ще тліли срібні бойові іскри, він швидко оглянув кімнату, готовий відбити напад. Побачивши мене з непритомною дитиною на підлозі, він опустив руки й швидко опустився поруч.

– Що з нею? – запитав маг, торкаючись зап’ястя Еміри.

– Виснаження від родового осередку, – видихнула я, не ховаючи втоми. – Дихання рівне. Їй потрібен спокій.

– Як ви взагалі зламали захист крила?

– Довга розмова, Торгальде, – кинула я, відхиляючи голову. – А в мене дитина без сил.

Чоловік не став сперечатися. Він обережно підхопив Еміру, перекладаючи її на крісло й накриваючи своїм вовняним плащем. Його рухи були напрочуд упевненими й обережними.

Я підвелася, тримаючи в пальцях знайдений аркуш.

– Це тобі.

Дамір глянув на зламаний сургуч.

– Де ти його взяла?

– У сховці батька

Він розгорнув лист. Я бачила, як звузилися його зіниці, як напружилися вилиці.

– Він писав це сам, – глухо вимовив маг. – Я знаю його почерк.

– Він чекав на тебе перед смертю, – додала я, спостерігаючи за його реакцією.

– Так, – Торгальд згорнув папір, сховавши його під камзол. – Але я не знав, що він підійшов до розгадки так близько.

– Еміра чула слід матері, – мовила я, перекриваючи йому відступ. – Вона вказала на ліс. На жінку, яка втратила ім’я.

Дамір спохмурнів:

– Травниця?

– Вона. Нам потрібно до неї, Торгальде. Негайно.

Маг схилився до столу, збираючи розсипані записники. З-під потемнілої шкіряної палітурки матері на підлогу вислизнув тонкий пергамент.

Я підхопила його на льоту. На аркуші чорніло вугільне зображення складного гербового знака. Під ним рукою матері було виведено лише один рядок: «Остання з тих, кого ми не змогли врятувати».

Дамір простягнув руку. Я передала йому пергамент. Він підніс його до світильника. Його щелепи зімкнулися так, що заграли м’язи на вилицях.

– Ти знаєш цей символ? – запитала я, відчуваючи новий поштовх Шукача.

– Знаю, – відрізав маг, не відриваючи очей від малюнка. – Це знак одного зі знищених родів імперії.