Спочатку:
На сторінку книги
Артем підвів очі.
Побачив її.
Мирослава не пропустила цей момент. Те, як з його обличчя миттєво зійшла кров. Усмішка завмерла, перетворившись на потворну гримасу. Він смикнувся, різко випустив руку дівчини. У всій його поставі проступив жалюгідний переляк: ой, мене спіймали. Що ж мені робити!
Не сором.
Не біль.
Тільки страх.
І це добило її остаточно.
Як же це, виявляється, дрібно.
Артем сіпнувся, ніби хотів встати. Мирослава вже не дивилася.
Вона різко розвернулася й пішла геть.
Один крок. Другий. Третій.
Серце наздогнало ритм лише тепер. Загатило в ребра. Важко, високо, аж до самого горла. Долоні вмить стали липкими й холодним.
— Миро!
Крик ледь пробився крізь шум ранкових машин. Мирослава не озиралася. Додала ходу.
— Миро, стій!
Ще чого, придурку.
В очах раптом стало різати від чіткості. Перехожі, бампери автівок, блиск асфальту - усе набуло жорстокої, випуклої виразності. Світ навколо загострився до межі.
Її нудило від приниження.
Від думки, що вона стояла вранці на своїй кухні,з своїм чоловіком, а він уже тоді, можливо, знав, що буде робити потім.
Від того, що її тримали за дурепу.
До свого ранкового бажання розійтися «екологічно», щоб не зробити йому боляче. Дурна делікатність.
Її розібрав короткий, злий сміх.
— Ідіотка, - кинула вона собі.
— Мирославо!
Артем уже наздоганяв її. Вона чула його кроки позаду. Не близько, але достатньо, щоб відчути, що зараз він схопить її за руку, почне щось пояснювати, брехати, говорити, що “це не те, що ти подумала”.
Оця фраза завжди йшла першою. Святе писання всіх зрадників.
Мирослава зістрибнула з бордюру прямо на проїжджу частину.
Треба дійти до машини.
Просто сісти, заблокувати двері, щоб він не добрався до неї й поїхати геть.
Просто зникнути.
І тут знову це відчуття.
Різкий поштовх під ребра. Той самий ранковий поклик наче матеріалізувався в удар.
Не йди.
Мирослава сіпнулася, збиваючись із кроку. На автоматі повернула голову на крик Артема - і боковим зором вхопила темний силует.
Машина була занадто близько.
Вереск гальм розірвав повітря. Чужий крик. Вона встигла лише ковтнути ротом повітря.
Удар. Світ крутонувся.
Асфальт змішався з небом. Біль спалахнув і згас.
Настала тиша. Глуха. Абсолютна.
Мирослава більше не відчувала під собою твердої землі. Біль зник разом із галасом вулиці.
Вона зависла в глибокій, безформній темряві. Це не було схоже на сон чи непритомність. Інший стан. Не сон. Не порожнеча. Щось незрозумло інше, чого пояснити не могла собі.
І там, у цій густій темряві, вона раптом відчула не страх.
Поклик.
Далекий, тонкий, на межі сприйняття. Жіночий голос. Слабкий, але вимогливий.
Допоможи.
Мирослава спробувала сіпнутися, хоча власного тіла вже не відчувала.
Темрява навколо заворушилася.
Крізь неї пробилися нові відчуття. Гострий холод. Чужий розпач. Запах заліза. Пальці стиснули щось мокре. Чужа кров. Чуже ім’я торкнулося свідомості, але ще не встигло оформитися в слово .
Перед тим, як усе остаточно вибухнуло світлом, Мирослава встигла відчути ще одне.
Той самий впертий внутрішній поклик, що вів її весь ранок, більше не був чужим.
Він став нею. І назад дороги не було.
