Раді Вас бачити!

Мирослава ще стояла перед дзеркалом, до болю стискаючи фіолетовий камінь у долоні. Наче цей підвіс міг або повернути її назад, або добити остаточно.

У скронях стукало. У горлі пересохло так, ніби вона ковтнула жменю піску.

— Добре, - хрипко сказала вона власному відображенню. - Добре. Припустимо, я з’їхала з глузду. Або лежу в комі після аварії, і це передсмертний треш мого мозку. Чудово.

Слова звучали різко, але злість допомагала триматися вкупі. Якщо зараз замовкнути, якщо не чіплятися за логіку й професійну звичку все розкладати по поличках - можна просто впасти на підлогу й закричати. А на істерику потрібні сили. У цього тіла їх не було точно.

Мирослава вдихнула важке повітря кімнати й знову глянула на дівчину в дзеркалі.

— Окей. Якщо ти мені ввижаєшся, то покажи бодай щось нормальне. Бо поки це чисте божевілля.

Тиша. Лише її власне рване дихання.

Вона вже хотіла відсахнутися, коли в глибині чужих зіниць щось здригнулося. Наче за тонкою плівкою скла хтось був. Живий і впертий.

Відчуття, яке досі ходило по спині холодною тінню, раптом стало відчутним. Хтось нечутно став за її правим плечем. Не лякав, не тиснув, але тримав у напрузі. Щось пильне, гостре, готове рвонутися на захист за першої загрози.

Слідом за тінню у голові спалахнув чужий імпульс. Рваний, слабкий, наче людина говорила крізь високу температуру.

Я покликала тебе.

Мирослава судомно втягнула повітря.

— Прекрасно. Я вже розмовляю сама з собою.

Новий поштовх, уже болючіший.

Не сама.

Мирослава заплющила очі, стримуючи напад нудоти. Це не було грою уяви. Занадто конкретно. Занадто не її.

Перед внутрішнім поглядом прокрутився короткий спогад: темна кімната, важке дихання, дві пари маленьких дитячих рук, що міцно притискаються до її сукні, і густий, майже тваринний відчай.

Ерік. Еміра.

Цього разу Мирослава навіть не сумнівалася, що це не її думка.

— Хто ти? - уже тихіше запитала вона. - Тільки без містики. Я й так на межі.

Відповідь прийшла відчуттям, у якому змішалися смертельна втома, біль і дивна, непохитна гідність.

— Я - Леора.

Мирослава облизнула сухі губи.

— Ну звісно, - пробурмотіла вона. - Було б дивно, якби ні.

Пауза.

ауза. Потім новий ментальний спалах.

— Ти не чужа.

— Це ти зараз серйозно? - Мирослава нервово смикнула кутиком губ. - Я стою в тілі виснаженої дівчини, в якомусь старому домі, після того, як мене збила машина на проспекті. І ти хочеш сказати, що я тут своя?

Різкий біль прошив скроні.

Темна присутність за плечем стала чіткішою. Щось велике, зібране з густої темряви, слухало їхній діалог. Разом із ним прийшло чуже знання, яке просто вкарбувалося в мозок.

І разом із цим прийшло нове знання.

Не чужа.

Приведена.

Знайдена - Слідовиком.

Мирослава повільно розплющила очі й подивилася на Леору в дзеркалі.

—Слідовик, - повторила вона вголос. - Добре. Чому б і ні. Що ще у вас тут є? Домовики? Криваві янголи?

На її грубу іронію Леора відгукнулася не образою, а втомленою згодою. Перед очима пронеслися короткі образи.

Крило.

Пошук.

Захист.

Кров.

Рід.

Мирослава сильніше стиснула пальці на ланцюжку.

— Тобто це щось ваше. Родове.

Чужий імпульс підтвердив думку.

— І воно привело мене сюди через увесь цей простір?

Так.

Мирослава провела вільною рукою по лобі. Шкіра горіла. Їй до смерті хотілося сісти й зупинити цей кошмар, повернутися в момент, де найбільшою проблемою був зрадник-наречений у кав’ярні. Але реальність уже перегорнула сторінку.

— У моєму світі це проявлялося як інтуїція, - пробурмотіла вона, досі не вірячи, що говорить про таке серйозно. - Дивні передчуття. Я міняла маршрут в останній момент, не заходила туди, де небезпечно, дзвонила саме тоді, коли треба.

У відповідь — короткий, теплий, майже схвальний поштовх.

Твій Слідовик - спав.

— А в твій?

Мій - Шукач.

Мирослава замовкла. Слово вдарило в саму ціль. Щось за її плечем справді не було галюцинацією. Воно стояло поруч. Насторожене, пильне, сильне. Їхнє спільне чуття.

— Добре, - прошепотіла вона. - Припустимо, я не збожеволіла. Припустимо, ти реальна, і все це відбувається насправді.

Леора мовчала, але Мирослава фізично відчула, як чужа воля згасає. Так відчувають руку людини, яка вже зривається з урвища, але ще намагається триматися за пальці.

Новий імпульс Леори був зовсім слабким.

Ланцюжок не віддавай.

— Кому?

Замість імені накотилася хвиля чистої небезпеки: жіночі руки, холод, чужа липка жадібність.

Не віддавай. Нікому.

— Не віддам, - твердо пообіцяла Мирослава.

Наступний спалах виявився найсильнішим. Це був не страх Леори за власне життя. Це бувжах за інших.

Діти.

Біль під грудиною змусив Мирославу зігнутися.

Малі.

Налякані.

Ще живі.

Ще поруч.

Ще можна встигнути.

Ерік. Еміра.

— Я зрозуміла, - хрипко видихнула Мирослава, тримаючись за груди. - Я зрозуміла. Не тисни так.

Леора мовчала кілька секунд. Потім донесла останню, майже розмиту думку.

Вірена… обережно. Моя тітка.

— Тітка? Що з нею?

Не знаю.

Обережно.

Не пий.

Не віддавай дітей.

Мирослава вперше по-справжньому змерзла. Не від протягу. Це були конкретні, життєво важливі інструкції.

— Добре, - сказала вона вже серйозно. - Добре. Я слухаю.

Вона подумала, що зв’язок остаточно перервався, коли в її свідомість упав останній, важкий уривок.

Високий темний силует. Чоловік, на якого чекали, як на єдиний порятунок.

Ім'я відгукнулося вібрацією в думках: Дамір.

Мирослава насупилась.

— Хто такий Дамір?

І коротке, майже розчавлене:

Мав… приїхати…

Усе обірвалося. Чужа присутність різко відступила, сховавшись десь глибоко в підсвідомості.

Леора більше не проривалася.

Мирослава стояла перед дзеркалом, важко дихаючи. Камінь врізався в долоню, залишаючи глибокий слід. У голові шуміло, але тепер вона чітко розуміла - вона жива. Холод підлоги під босими ступнями, сухість у роті, ниття виснажених м’язів - усе це було занадто реальним для сну.

Вона повільно видихнула і подивилася в очі дівчини в дзеркалі. У свої нові очі.

— Добре, - тихо сказала вона. Голос усе ще був слабким, але в ньому з'явився її власний, сталевий стержень. - Я не розумію, в яку чортову історію я влетіла. Але раз я вже тут, значить, буду розбиратися.

Вона зробила паузу й додала жорсткіше.

— Я приймаю ці правила гри. Виходу все одно немає. Але давайте без істерик. Раз ми влізли в це, то підемо до кінця.

У цю саму мить у порожньому коридорі за дверима почулися кроки. Вони наближалися до кімнати.

Мирослава різко підняла голову й розвернулася до дверей. Цього разу вона не відсахнулася назад.

Тепер вона хоча б знала, від кого чекати удару.