Раді Вас бачити!

Соломія

Я йшла за ним лише тому, що залишатись самій у тому лісі було ще страшніше і це дуже дратувало.

Незнайомець мовчки йшов попереду, ніби точно знав, куди треба йти. Його темний плащ майже зливався з ніччю, а сніг чомусь не торкався його одягу — просто танув у повітрі за кілька сантиметрів.

Я вже навіть не намагалась зрозуміти, що відбувається, бо після тієї… істоти… мій мозок, здається, просто вирішив здатись.

Ми йшли хвилин двадцять, може більше. Я давно перестала відчувати пальці на руках, а кросівки повністю промокли.

— Довго ще? — не витримала я.

— Майже прийшли.

Його голос був низьким і спокійним, ніби нічого дивного навколо не відбувалось.

Я насупилась.

— Ти завжди такий балакучий?

Він кинув на мене короткий погляд через плече і чомусь мені захотілось замовкнути. Він красивий, дратівливо красивий, хоча на вигляд суворий і небезпечний, навіть у темряві це було видно. Його темне волосся, гострі риси обличчя, той холодний погляд… ніби персонаж із Pinterest-дошки під назвою «red flag but hot».

Господи, Соломіє, ти серйозно про це думаєш? Я мало не фиркнула від власних думок.

— Чому ти знаєш моє ім’я?

Він не відповів одразу.

— Я відчув тебе ще до того, як побачив.

— Це не відповідь.

— Іншої поки не буде.

Я закотила очі. Так, супер, загадковий чоловік, дуже оригінально.

Попереду між деревами нарешті з’явилось світло. І я побачила будинок, точніше… щось схоже на старий маєток. Він був кам’яний, величезний і трохи моторошний. Темні вежі здіймались над лісом, а у вікнах тремтіло тепле золотисте світло. Я завмерла.

— Це твій дім?..

— Тимчасово.

Ну звісно, міг би ще загадковіше відповісти. Щойно ми підійшли ближче, великі ворота самі повільно відчинились. САМІ. Я зупинилась.

— Ні. Ні-ні, я туди не піду.

Він важко зітхнув, ніби я була проблемною дитиною.

— Ти вже бачила тіней і гончих. Ворота тебе здивували?

— Так!

Він раптом ледь усміхнувся і від цього стало ще гірше, бо усмішка йому дуже пасувала.

— Заходь, Соломіє.

— А якщо ти маніяк?

— Тоді ти вже зробила кілька поганих рішень поспіль.

Я витріщилась на нього, а він… тихо , ледь чутно засміявся і це чомусь збило мене з пантелику сильніше, ніж магія, бо до цього моменту він здавався майже неживим.

Я неохоче зайшла всередину. У будинку було тепло, настільки, що в мене одразу запаморочилась голова після морозу. Десь потріскував камін, пахло деревом і якимись травами і ще чимось дивним, наче грозою.

Я озирнулась. Усе навколо виглядало… старим, дуже старим. Темні меблі, високі стелі, свічки замість нормального світла і жодної техніки, жодного звичного звуку.

Реальність накрила мене так різко, що стало важко дихати. Я справді не вдома, не в Україні і навіть не на Землі.

Мама. Боже. Мама, напевно, зараз сходить з розуму. У мене в грудях різко стиснуло.

— Я хочу додому.

Слова вирвались самі. Незнайомець стояв біля дверей і мовчки дивився на мене кілька секунд без насмішки, без холоду, просто… дивився.

— Я знаю, — тихо сказав він.

І чомусь саме після цього мені захотілось розплакатись.