Раді Вас бачити!

Соломія

Мені здалося, що я просто ослухалася. Почула щось своє, викривлене від втоми, страху й гуркоту срібних Воріт, бо це було єдиним логічним поясненням.

— Що?.. — мій голос прозвенів хрипко й відчужено, наче належав комусь іншому.

Незнайомець дивився прямо на мене спокійно, навіть з якоюсь болісною впевненістю і занадто спокійно для людини, яка щойно однією фразою перевернула мій світ догори дриґом.

— Твоя мати…

— Ні, — я виставила долоню вперед, відступаючи на півкроку. — Ні. Стоп. Зачекай.

Усі мовчали, навіть Рейнар і ця його нетипова мовчанка лякала більше за все решту.

— Моя мама все життя живе в Україні, — чітко, карбуючи кожне слово, мовила я. — У невеликому місті, вона викладає, купує квіти в горщиках і ніколи, чуєш, ніколи не була в жодних магічних світах!

Світловолосий чоловік повільно схилив голову набік:

— Була.

— Ні.

— Вона народилася тут, Соломіє.

— Ні!

— Була.

— Ти спеціально знущаєшся з мене?! — вигукнула я, відчуваючи, як паніка переростає в гарячу лють.

На мить у його золотих очах промайнуло щось схоже на сумну усмішку і це остаточно вивело мене з рівноваги.

— Соломіє… — Кайден скоротив відстань між нами в один крок. Його гарячі пальці обережно торкнулися мого передпліччя, а потім м'яко ковзнули вниз, переплітаючись із моїми.

Я відчула твердість його долоні, тепло його тіла поруч і це втримало мене від падіння в прірву розпуки, але зупинити потоку думок він уже не міг.

— Ні, Кайдене, не заспокоюй мене, — мовила я, здиблено дихаючи й тісніше стискаючи його руку. — Я хочу нарешті зрозуміти, що тут відбувається! Бо останнім часом кожен зустрічний знає про моє життя більше, ніж я сама!

Рейнар тихо й похмуро пробурмотів за спиною:

— У цілком справедливому обуренні дівчина.

— Не допомагай, Рейнаре, — кинула я через плече.

— Я підтримую морально!

— Ти й уявлення не маєш, що означають ці слова.

— Образливо, взагалі-то.

— Правда буває гіркою.

— І знову не посперечаєшся.

Вельмора важко, виснажено зітхнула:

— Ми можемо припинити цей сімейний диспут і повернутися до катастрофи світового масштабу?!

— Ні! — одночасно відрізали ми з Рейнаром.

— Анітрохи, — раптово додав Люціан.

Усі повернулися до нього. Мисливець стояв трохи осторонь, тримаючи дистанцію від решти, наче навмисно відгороджувався від світу й людей, особливо людей.

Його погляд був прикутий до незнайомця зі золотими очима. Я вже бачила подібний вираз обличчя: так не дивляться на випадкових подорожніх, так дивляться на давніх ворогів або на тих, кого колись надто добре знали.

— Ти запізнився, Ардене, — холодно мовив Люціан, не опускаючи лука.

Незнайомець важко видихнув, опускаючи плечі:

— Я мав на це вагомі причини.

— Ти запізнився на двадцять три роки.

Я кліпнула, переводячи погляд із одного на іншого.

— О. Прекрасно. Стає дедалі цікавіше. Ви знайомі?

— На жаль, — карбуючи слова, відповів Люціан.

— Люціане.

— Що?

— Невже ти анітрохи не сумував?

— Це не змінить суті моєї відповіді.

— Зате принесе мені невимовне полегшення.

Рейнар тихо пирхнув, стримуючи сміх, Кайден прикрив очі долонею, а Вельмора звела погляд до неба, мабуть, посилаючи мольби про терпіння.

Арден тим часом вдивлявся в моє обличчя. Він дивився уважно, проникливо, ніби намагався розгледіти моє минуле під шкірою, зазирнути в саму душу і це викликало сироти по всій спині.

— Ти неймовірно схожа на неї, — повторив він м'якше.

— Припини.

— Чому ти заперечуєш?

— Бо я поняття не маю, про кого ти торочиш!

Він мовчав надто довго, а потім, тихим і виваженим голосом, вимовив:

— Твоя мати була вихідницею з цього світу, з нашого світу, Соломіє.

Повітря в легенях застрягло, а навколо запала така мертва тиша, що стало чути, як шурхотить каміння під нашими ногами. Я відчула, як Кайден поруч різко втягнув повітря, як напружився Люціан і як остаточно зблід його брат, бо це був не жарт і не марення.

— Ти брешеш… — прошепотіла я, хоча серце вже калатало від жаху.

Арден сумно хипнув головою:

— Хотів би я, щоб це було брехнею.

Мені стало холодно, пронизливо, крижано холодно, ніби серед пекучого літа розверзлася снігова безодня.

— Це неможливо. Вона звичайна людина…

— Я був поруч, коли вона пройшла крізь Ворота й назавжди покинула цей вимір, — тихо мовив він.

У грудях щось боляче й міцно стиснулося.

— Навіщо вона це зробила?

Арден сумно й беззахисно посміхнувся:

— Щоб урятувати тебе.

Мені знадобилося кілька секунд, аби осягнути глухий зміст його слів.

— Що?..

— Твого життя не мало бути, Соломіє. Твоє народження тут означало б загибель.

— Дуже дякую за вичерпне пояснення, — випалила я, намагаючись сховати паніку за сарказмом.

— Це не була образа.

— Звучить саме як образа!

— Він просто кепсько пояснює складні речі, — уперше втрутився Люціан.

— Тоді поясни ти нормальними словами!

— Не хочу.

— Люціане!

— Що знову?

— Ти найнестерпніша істота з усіх, кого я зустрічала!

— Неправда, — сухо зауважив мисливець.

Рейнар дбайливо підняв руку вгору:

— Перепрошую, я все ще тут і утримую пальму першості.

— Справедливо, — похмуро кинула я.

— Дякую за визнання заслуг.

І попри весь той жах, що розгортався довкола, я мало не засміялася, бо вони були нестерпними. Усі четверо, проте кожен по-своєму.

Але в цю мить земля під нашими ногами здригнулася з новою, нищівною силою набагато потужніше, ніж раніше.

Краєчок урвища тріснув, і величезний шматок скелі з гуркотом повалився в безодню. Срібні Ворота спалахнули сліпучим, випалювальним сяйвом. Постать по той бік більше не стояла нерухомо — вона зробила свідомий, важкий крок у наш бік.

Арка заскрипіла під диким тиском магії, небо над нами остаточно потемніло, затягуючись багряними хмарами. Тоді Арден тихо й розпачливо вилаявся:

— Ми запізнилися…

— Ти це вже торочив п'ять хвилин тому! — вигукнув Рейнар, вихоплюючи зброю.

— Ні, — Арден не відводив полотніючого погляду від розламу. — Тоді ми ще мали бодай якийсь шанс.

У мене всередині все остаточно замерзло, бо вперше за увесь час у голосі цього чужинця звучав чистий, неприхований страх і навіть Люціан зблід, міцніше стискаючи лук і це було значно страшніше за будь-які розповіді про минуле.