Раді Вас бачити!

Соломія

Світло вибухнуло повсюди — сліпуче, майже відчутне на дотик, живе. Воно струменіло вздовж переплетених рун на Воротах, здіймаючись у вечірнє небо срібними нитками й розчиняючись у сутінках. А посеред цієї осяйної безодні вималювалися очі. Гігантські, темні, проникливі і дивилися вони не на Кайдена, не на Вельмору й навіть не на його раптово воскреслого брата, вони дивилися виключно на мене.

Мітка на зап’ясті спалахнула різким, випалювальним болем і я здушено ковтнула повітря, задкуючи.

— Соломіє! — голос Кайдена пробився крізь шум магії, ніби здалеку, наче нас розділяла не якась пара метрів, а повноводна річка чи цілий вимір.

Земля під ногами знову заходилася від потужного поштовху. Глибока тріщина зі зміїним сичанням пробігла краєм скелі, і брили з гуркотом посипалися в безодню. І саме в цю мить істота по той бік Воріт повільно моргнула. У мене всередині все похололо, бо в цьому погляді не було хижої дикості чи чудовиськового голоду. У ньому відчувалося дещо моторошно-людське. Щось прадавнє, втомлене й нестерпно сумне, наче це створіння виглядало мене крізь тисячоліття й нарешті знайшло.

— Вона чує його! — через гуркіт вигукнув брат Кайдена.

— Я бачу! — відрізала Вельмора, готуючи закляття.

— Це кепсько?! — подав голос Рейнар.

— А ти як уражаєш?! — гаркнула вона у відповідь.

— Я просто уточнюю деталі!

Вони продовжували перепалку навіть на краю прірви. Я спробувала ступити крок назад, відвести погляд, але ноги наче приросли до каменю. Невидима нитка, прадавній поклик непереборно тягнув мене вперед, до мерехтливого срібла.

— Соломіє…

Цього разу його голос пролунав зовсім поруч. Кайден. Я обернулася й побачила, як він уперто пробивається до мене крізь густі хвилі магії, що вирували в повітрі. Вигляд у нього був лютий.

— Не рухайся, — процідив він.

— Я навіть не можу зрушити з місця!

— І чудово.

— Що тут чудового?!

— Для мене — усе, — його гарячі пальці владно й міцно сплелися з моїми. — Це означає, що ти нікуди від мене не втечеш і без мене нікуди не підеш.

Я витріщилася на нього. Навіть посеред апокаліпсису? Навіть за крок до загибелі?

— Ти просто неможливий, Кайдене.

— Мені це повторюють щодня.

— Це не комплімент!

— Усе одно зараховано, — коротко кинув він.

І, боги свідки, я мало не засміялася просто тут, на порозі катастрофи. Його присутність діла миттєво: щойно він притягнув мене до свого боку, дихати стало легше, а невидимий поклик Воріт трохи послабшав, наче міцний якір стримав мене під час нищівного шторму. Його друга рука обережно, але міцно лягла мені на талію, притискаючи тісніше до його грудей, а гаряче дихання торкнулося моєї скроні.

— Дивись на мене, — тихо й вимогливо наказав він.

Я підняла очі, зустрівшись із його палаючим поглядом.

— Не на Ворота, — його пальці ніжним, гарячим тиском торкнулися моєї підборіддя, фіксуючи моє обличчя. — Тільки на мене, Соломіє.

— Кайдене…

— Дивись на мене.

Його оксамитовий тембр затремтів, і в цю мить я збагнула, що він боявся. Боявся по-справжньому, глибоко й безнадійно. Боявся не древньої магії чи прірви під ногами — він боявся втратити мене. Ця думка обпекла сильніше за палаючу мітку.

— Відтягніть її звідти! — крикнула Вельмора, викреслюючи в повітрі сяючі руни.

Рейнар стояв біля неї — зібраний, небезпечний, позбавлений будь-яких жартів, що само по собі викликало тривогу.

— Я не можу запечатати їх! — покликала Вельмора.

— Чому?!

— Бо вони не зачиняються! Вони й так були відчинені!

Назавжди згасла будь-яка надія. Запала тяжка, отруйна тиша.

— Це неможливо… — прошепотів брат Кайдена, збліднувши.

— Я бачу, що це неможливо, але це факт! — Вельмора різко перевела погляд на мене.

— Бо хтось весь цей час тримає їх відкритими, — мовила вона.

Усередині в мене все обірвалося. Нервово стиснувши пальці на куртці Кайдена, я хрипко видавила:

— Це не я… Чесно. Я нічого не роблю.

— Я знаю, — м'яко відповіла Вельмора, і ця її відповідь налякала мене ще більше. У її голосі не лишилося ні краплі колишньої впевненості.

Раптом палаючі очі по той бік Воріт згасли, просто розчинилися в сріблястій димці, ніби їх і не було, потік магії почав слабшати, земля під ногами втихомирилася, а вітер знову підхопив пасма мого волосся. Усі затамували подих.

— Це... все? — обережно просив Рейнар.

— Ніколи не кажи «все», — сухо зауважила Вельмора.

— Чому?

— Бо після цього слова завжди стає гірше.

І саме в цю мить десь у глибині срібної арки щось глухо й чітко клацнуло. Дзвінкий, сухий звук прорізав тишу. Брат Кайдена зблід остаточно — так бліднуть лише перед обличчям неминучої загибелі.

— Ні… — видушив він.

Кайден трохи закрив мене собою, не випускаючи моєї долоні:

— Що сталося?

Його брат дивився на срібні руни так, ніби побачив власну смерть:

— Ми запізнилися.

— Поясни нормальними словами!

Він витримав коротку паузу, перш ніж вимовити слова, від яких похолола кров:

— Це були не Ворота, які хтось намагався пробити з того боку…

— А що це тоді? — спитала я, відчуваючи, як Кайден міцніше притискає мене до себе.

Його брат перевів на мене погляд, позбавлений звичного сарказму, лише чистий, первісний страх:

— Це був замок.

Моє серце зупинилося.

— Замок… на чому?

Ніхто не відповів. Жоден із присутніх, а за мить із глибини срібного сяйва, з того боку, де розливалася пітьма, пролунав важкий, гучний удар, наче щось велетенське з усієї сили вгатило у важкі двері. Спочатку один раз, потім удруге і втретє. Щось прокинулося і воно рвалося на волю.