Раді Вас бачити!

Соломія

Мені вже починало здаватися, що гірше бути не може. Спойлер: може.

Жінка стояла посеред кімнати спокійно, її погляд був… дивний, надто уважний, наче вона бачила значно більше, ніж повинна і мені це дуже не подобалося.

Я машинально зробила крок назад. Кайден одразу став переді мною, навіть не задумуючись. Боги. Серце, припини поводитися як дурне.

— Ти запізнилася, Вельморо, — холодно сказав він.

О. Вони знайомі. Це чомусь налякало ще більше. Жінка ледь усміхнулася:

— І тобі добрий вечір, Кайдене.

Рейнар тихо фиркнув поруч:

— Брехуха. Ти ніколи не буваєш «доброю».

— А ти все ще занадто багато говориш для того, кого я колись рятувала.

— Це було один раз.

— Тричі.

— Ми рахуємо?

Я кліпнула. Серйозно? У них тут навіть загадкові жінки з очима серійного вбивці мають історію з цими двома?

Вельмора знову подивилася на мене і цього разу я майже витримала її погляд, бо всередині все одно щось нервово стискалося.

— Отже, це вона, — тихо мовила жінка.

— Вона не річ, — різко відповів Кайден.

Я здивовано глянула на нього, Вельмора теж і в її очах на секунду промайнуло щось схоже на… цікавість. О ні. Мені не подобається цей погляд.

— Я бачу, ситуація стала значно цікавішою, ніж мені описували.

— Можеш розвернутися й піти, — сухо кинув Кайден.

— Могла б, але тоді ти так і не дізнаєшся, чому мітка на її руці реагує саме на твої тіні.

Рейнар важко видихнув:

— От за це я її і не переношу. Вона завжди знає щось важливе.

— Дякую.

— Це не був комплімент.

Вельмора проігнорувала його й підійшла ближче. Тіні біля Кайдена одразу напружилися. Я побачила, як темрява потягнулася до неї, ніби перевіряючи загрозу. Жінка лише глянула вниз:

— Вони стали агресивнішими. Цікаво.

Кайден нічого не відповів, але я помітила, як напружилася його щелепа. Вона знає, щось знає і йому це не подобається.

— Хтось пояснить мені, що відбувається? — не витримала я. — Бо я вже трохи втомилася жити в режимі «здогадайся сама».

Рейнар тихо пробурмотів:

— Справедливо.

Вельмора перевела погляд на мене і, на диво, її голос став м’якшим:

— Ти відкрила прохід між світами і твоя присутність тут — не випадковість.

— Я взагалі-то не спеціально потрапила сюди, — обурилася я.

— Це ніхто не робить спеціально, — тихо відповіла вона. — Але мітка на твоєму зап’ясті вибрала тебе і вона вже прокинулася.

У мене всередині все похололо:

— Хто «вона»?

Тиша. Як я ненавиджу їхні паузи. Серйозно. Колись я просто почну бити людей за загадковість. Кайден повільно сказав:

— Вельморо.

Попередження в одному слові. Жінка спокійно зустріла його погляд:

— Вона має знати. Уже пізно для «не зараз».

— Якщо ти їй щось скажеш…

— Тоді що? — Вельмора ледь усміхнулася. — Ти захистиш її від власної долі? Як колись намагався захистити мене?

Рейнар тихо вилаявся, а я переводила погляд між ними, почуваючись єдиною людиною в кімнаті без сценарію.

— Може, хтось нарешті перестане говорити загадками?! — мій голос здригнувся від роздратування. І, мабуть, я справді була близька до паніки, бо Кайден одразу подивився на мене інакше. М’якше, наче тільки тепер зрозумів, наскільки мене все це лякає.

— Соломіє…

— Ні, серйозно. Я потрапила в інший світ, у тебе живі тіні й проблеми з довірою, а тепер ще й з’являється загадкова жінка, яка говорить так, ніби знає моє майбутнє!

Рейнар дуже тихо сказав:

— Якщо чесно, коли ти так це переказуєш, звучить справді невесело.

— Дякую, Рейнаре, ти неймовірно допомагаєш.

— Це мій талант.

Я нервово провела рукою по волоссю і саме в цей момент Вельмора тихо додала:

— Вони вже тут.

У кімнаті стало тихо.

— Хто «вони»? — запитала я.

Але Вельмора вже дивилася на Кайдена:

— Ті, хто відчув відкриття мітки. Твої тіні прокинули їх, Кайдене і тепер вони йдуть за нею.

Кайден миттєво став переді мною. Рейнар різко повернувся до вікна, а за шибками у темряві повільно запалали десятки дрібних срібних вогників — наче очі чиєїсь давньої, древньої уваги.