Раді Вас бачити!

Кайден

Я не спав.

Чесно кажучи, я вже давно втратив лік ночам, коли мені вдавалося нормально заплющити очі хоча б на кілька годин.

За вікном невпинно шуміло море, розбиваючи солоні хвилі об скелі. Десь у коридорі старий годинник мірно й байдуже відраховував хвилини. Безпечна Гавань давно поринула в сон — усі, окрім мене.

І, судячи з ледь помітного смужка світла під дверима кімнати навпроти, Соломія теж не спала.

Я сидів на глибокому підвіконні, обхопивши коліно рукою, і дивився в непроглядну темряву за вікном.

Завтра ми вирушаємо до Воріт, завтра мій раптово воскреслий брат поведе нас туди, де взагалі не мало лишитися нічого, крім напівзабутих легенд, завтра все знову може рухнути в безодню.

У двері тихо постукали. Постукали двічі легко й трохи невпевнено. Я вже знав, хто там, ще до того, як відчув її присутність.

— Заходь.

Соломія обережно просунула голову в прочин:

— Не спиш?

— Надзвичайно несподіване запитання як для третьої години ночі, — мовив я, не змінюючи пози.

— Справедливо, — тихо мовила вона й ступила до кімнати.

Вона була босоніж, загорнута у великий в'язаний светр, який спадав їй з одного плеча й робив її зовсім крихітною. Соломія виглядала настільки затишно й по-домашньому, що я на мить забув про тривоги, які роздирали мене зсередини.

Прокляття. У мене й справді залежність.

— Мені не подобається твій брат, — без преамбул заявила вона, зупинившись посеред кімнати.

— Мені теж.

— Добре, на цьому зійшлися.

— Це була перша думка, з якою ти вирішила навідати мене серед ночі?

— Ні.

— А яка тоді?

Соломія підійшла ближче й сперлася ліктями на підвіконня поруч зі мною. Вона подивилася на розбуджений океан, а потім перевела погляд на мене:

— Ти виглядаєш жахливо, Кайдене.

— Красно дякую за щирість.

— Завжди рада підтримати, — кутики її губ ледь помітно сіпнулися.

Я тихо фиркнув, а вона м'яко усміхнулася. І це було чимось дивовижно знайомим, звичним і правильним, наче ми й не стояли на порозі чергової катастрофи.

— Про що ти думаєш? — тихо запитала вона, шукаючи мій погляд.

Я хотів звично відмахнутися й сказати, що це дрібниці, хотів збрехати, як робив завжди, але зрозумів, що надто втомився від фальші.

— Про те, що він сказав у бібліотеці.

Усмішка на її обличчі миттєво згасла.

— Про Ворота?

— Про тебе.

Запала коротка, але глибока мовчанка. Вона першою відвела очі, вдивляючись у темряву за шибкою.

— Я теж про це думаю, — стиха мовила вона.

Я спостерігав за нею довгі секунди й усвідомив одну просту, але лякливу річ. Я боявся і моїм страхом були не Ворота, не підступний брат і навіть не небезпека, що чекала попереду. Я боявся за неї, боявся втратити її чи не вберегти — і це відчуття випікало все всередині.

— Соломіє…

— М-м?

— Якщо завтра щось піде не так…

— Навіть не починай, — перебила вона.

— Послухай мене.

— Ні.

Я здивовано кліпнув:

— «Ні»?

— Саме так — ні, — вона рішуче схрестила руки на грудях. Знайома, небезпечна позиція. — Я вже чудово знаю цей твій тон.

— Який ще тон?

— Благородний, героїчний і безпросвітно дурний.

— Це зовсім не—

— Саме він, Кайдене.

Я майже посміхнувся проти власної волі:

— Дай мені договорити.

— Не дам.

— Соломіє.

— Кайдене.

— Ти просто нестерпна.

— Мене вже встигли про це поінформувати.

Я лише скрушно похитав головою, але вона раптом стала серйозною по-справжньому, без краплі іронії.

— Ти не маєш права вирішувати все за інших і тягнути цей тягар на собі, — мовила вона.

Я закам'янів.

— Що?

— Ти постійно це робиш, — тихо, але впевнено продовжила вона. — Зачиняєшся в собі й намагаєшся стати щитом для кожного. Якщо на нас чатуватиме небезпека, ми вирішуватимемо це разом. Зрозумів?

Я мовчки дивився на неї — на її рішучі очі, уперто підняте підборіддя, на пасмо волосся, яке вітер з прочиненої кватирки постійно кидав їй на обличчя і збагнув, що капітулював, остаточно й беззастережно.

— Добре, — видавив із себе я.

Соломія помітно видихнула, опустивши плечі, ніби й справді побоювалася, що я почну запеклу суперечку. Ще мить тому я б так і зробив — просто щоб роздратувати її й побачити цей пряний вогник в очах.

Але натомість лише запитав:

— Тепер ти задоволена?

— Ні, анітрохи.

— І чому ж?

— Бо завтра нам усім знову загрожує смертельна небезпека.

— Цілковито логічно.

— І тому що твій брат мене неймовірно дратує.

— Ще логічніше.

Вона тихо засміялася й зробила крок ближче до підвіконня, потім ще один.

Відстань між нами скоротилася до межі. Вона опинилася надто близько — небезпечно й хмільно близько. Я помітив, як вона нервово прикусила нижню губу, і миттєво пошкодував про це, бо тепер просто не міг відвести погляду від її вуст.

— Кайдене… — ледь чутно мовила вона.

— Так?

— Мені насправді страшно.

І це було все. Жодних масок, жодних згадок про пророцтва, прадавню магію чи руйнування світів, просто чесна, оголена правда і саме ця щирість ударила по мені сильніше за будь-яке закляття.

Я обережно взяв її за тендітні пальчики без тіні сарказму чи кпинів — просто тому, що більше не мав сил стримуватися, і тому, що вона не відсмикнула долоню, навпаки — міцно стиснула мої пальці у відповідь.

— Мені теж, — тихо зізнався я.

Соломія підняла на мене здивовані й теплі очі, ніби не чекала почути подібне від того, хто завжди удавав непохитну скелю.

— Серйозно?

— Серйозно, тільки нікому не кажи.

— Особливо Рейнару?

— Особливо йому. Він мені цього повік не забуде.

Вона м'яко усміхнулася, а потім легенько сперлася плечем об моє.

І ми так і лишилися стояти біля вікна в тиші, вдивляючись у темний океан і відганяючи думки про прийдешній ранок. Принаймні на ці кілька коротких хвилин.

Бо іноді, навіть опинившись на краю прірви перед кінцем світу, усе, що тобі насправді потрібно, — це відчути чиєсь тепле плече поруч.