Раді Вас бачити!

Соломія

Після того як мисливці поїхали, у будинку стало надто тихо. Ми стояли не просто мовчки, ні, а стояли так, ніби навіть самі стіни досі дослухалися, чи не повернуться воїни назад.

Я стояла посеред кімнати й не могла нормально вдихнути. Перед очима все ще стояв той юнак біля зовнішньої стіни.

Чорні батоги на його шиї і погляд Кайдена в той момент, який був холодний, майже чужий.

Я знала, що повинна боятись. Напевно, будь-яка нормальна людина вже втекла б звідси куди подалі, але замість остраху я чомусь відчувала зовсім інше. Йому було зле, я зрозуміла це одразу.

Кайден стояв біля зачинених дверей, опустивши голову, ніби намагався знову зібрати себе докупи. Темрява навколо нього рухалася повільніше, але все одно нервово здригалася, наче відлуння його гніву.

Рейнар мовчав, навіть він мовчав і це вже лякало по-справжньому.

— Вони повернуться? — тихо спитала я.

Кайден не відповів, натомість озвався дракон:

— Тепер — точно.

Я нервово ковтнула слину:

— Через мене.

— Через Раду, — коротко заперечив Кайден.

Його голос був хрипкішим, ніж зазвичай. Я зробила крок ближче, він одразу звів погляд і я завмерла. У його очах ще залишалася пітьма. Тонкі чорні смуги ковзали під зіницями, ніби магія досі не заспокоїлася повністю.

Це було водночас красиво і моторошно. Я мала б відступити. Серйозно, але замість цього тихо мовила:

— Тобі треба сісти.

Рейнар різко повернув голову в мій бік, наче не повірив, що я це вимовила. Кайден теж дивився дивно.

— Соломіє.

— Що?

— Ти щойно бачила, як я мало не вбив людину.

— Я бачила, як ти її відпустив.

Він нічого не відповів і чомусь мені здалося, що ці слова вдарили по ньому сильніше, ніж будь-які погрози мисливців. Дракон тихо видихнув крізь зуби:

— О, ви обоє колись доведете мене.

Я машинально глянула на нього:

— Ти ж дракон. Хіба тебе можна довести?

— Соломіє, сонце, ми можемо все.

— Це звучить як останні слова перед катастрофою.

— Так і було. Приблизно три рази.

Я пирхнула і напруга в кімнаті трохи тріснула, ледь-ледь.

Кайден повільно провів долонею по обличчю й нарешті відійшов від порога. Рухався він тепер важче, наче втомився не фізично, а якось глибше, зсередини. Мені це не сподобалося. Він сів у крісло біля каміна й на секунду заплющив очі. Темні пасма одразу підтягнулися ближче до нього, мов живі істоти. Я вже майже звикла до цього.

Рейнар мовчки дивився на приятеля кілька секунд, а потім тихіше сказав:

— Ти втрачаєш контроль швидше, ніж раніше.

У кімнаті стало холодніше. Я це буквально відчула, бо мороз пробіг по шкірі. Кайден повільно розплющив очі:

— Не зараз.

— Саме зараз.

— Рейнаре.

— Ні, послухай мене хоч раз нормально.

Я переводила погляд з одного на іншого, нічого не розуміючи, але щось у голосі дракона мені дуже не сподобалося. Там більше не залишилося жартів.

— Про що він говорить? — тихо спитала я.

І обидва чоловіки одразу замовкли. О. Ненавиджу це, ненавиджу, коли починають щось приховувати.

— Серйозно? Знову оце ваше «ми знаємо щось страшне, але не скажемо»?

Рейнар потер шию, Кайден мовчав, а потім тихо промовив:

— Моя магія… не зовсім стабільна.

Я кліпнула:

— Що це означає?

Він гірко всміхнувся:

— Те, що ти вже бачила.

Я насупилася:

— Тобто тіні іноді вирішують когось придушити?

— Приблизно так, — пробурчав Рейнар.

— Це не смішно.

— А я й не жартую.

Кілька секунд я просто дивилася на Кайдена, а потім дуже тихо запитала:

— І ти весь цей час був тут один із цим?

Він завмер, Рейнар теж подивився на мене якось дивно і тільки тепер я зрозуміла, що вимовила це вголос.