Раді Вас бачити!

Соломія

Я навіть не знала, що налякало мене більше: моторошний темний силует, який визрівав у сяйві за Воротами, чи те, як завмер Кайден поруч зі мною.

Бо Кайден ніколи не завмирає. Він б’ється, лютує, метає вогняні погляди, закриває мене від небезпеки власною спиною й гарчить на весь сві, навіть міркує він на ходу, але заціпеніння — це не про нього.

Я повільно повернула голову, знизу вгору дивлячись на його гострі, висічені з криги вилиці. І вперше за весь той час, що ми були знайомі, побачила в його темних очах справжній жах. Не холодну лють, не звичну настороженість — чистий, затятий жах.

— Кайдене… — ледь чутно прошепотіла я.

Він не відповів, а його долоня на моїй талії напружилася так, що пальці впилися в тканину куртки. Він дивився на постать за Воротами не змикаючи повік — наче не міг повірити власному зору, наче… впізнав її. О ні, це припущення мені категорично не сподобалося.

— Хтось нарешті пояснить мені, що в біса тут відбувається?! — мій голос продзвенів значно голосніше й різкіше, ніж я планувала. Паніка вже підступала до горла, заважаючи дихати.

Рейнар повільно, з важким сипінням видихнув:

— У мене для вас дві новини.

— Якщо одна з них хороша… — почала я.

— Ні, Соломіє, жодної гарної, — відрізав дракон. — Перша: це точно не Сплячий Король.

Запала натягнута, мов струна, тиша.

— А друга? — тихіше спитала я.

— Друга: я уявлення не маю, хто це такий.

Стало ще гірше, бо навіть Рейнар зі своєю столітньою драконячою мудрістю та балакучістю виявився безпорадним. Це відчувалося настільки ж дико, як побачити кота, який раптом сів заповнювати податкову декларацію, тобто неправильно.

Вельмора ступила крок уперед, міцніше стискаючи свій посох:

— Це неможливо. Руни запечатані прадавньою силою.

— Я теж гадав, що це неможливо, — похмуро відгукнувся брат Кайдена.

— Тоді чому він стоїть по той бік?!

— Я не знаю, Вельморо!

— Припини твердити «не знаю»!

— Але я дійсно не знаю!

— Це сильно дратує!

— Мене, уявляєш, теж!

Я важко зітхнула й притисла вільну долоню до скроні, відчуваючи, як там пульсує біль. Мені терміново потрібен був чай, а краще хороша сесія з психотерапевтом. Або й те, й інше в кінських дозах.

Постать за срібною аркою залишалася нерухомою. Висока, витончена й водночас загрозлива, вона здавалася зітканою з густого туманного мороку та мерехтливого світла. І вона продовжувала дивитися прямо на мене.

Мітка на зап’ясті спалахнула випалювальним болем. Я мимовільно шикнула крізь зуби й намагалася сховати руку за спину.

— Соломіє? — Кайден миттєво отямився й повернувся до мене. Останнім часом він помічав кожну дрібницю, кожен мій подих і здригання. — Покажи зап’ястя.

— Усе нормально, просто запекло…

— Покажи руку, — вимогливо перебив він.

— Кайдене, не починай командувати.

— Руку. Негайно.

— Ти надто звик віддавати накази.

— А ти надто вперта для власного блага.

— Це зараз був комплімент моєму характеру?

— Ні.

— Брехун, — прошепотіла я.

Він уже перехопив моє зап'ястя. Його великий палець м'яко, заспокійливо погладив шкіру біля пульсу, незважаючи на всю строгість його обличчя. Кайден торкався мене так дбайливо, ніби я була кришталевою.

Мітка під його долонею палала сріблом, відгукуючись на пульсацію Воріт. Погляд Кайдена остаточно потемнів, ставши важким і небезпечним.

— Щось змінюється. Негайно, — мовив він.

— Дякую, капітане Очевидність.

— Соломіє, я серйозно.

— Вибач…

— Ні, не вибачайся.

— Добре.

— Але й не жартуй зараз, будь ласка.

— Ого, а ось це вже вимагає від мене неможливого, — всміхнулася я через силу.

Рейнар поруч із нами тихо пирхнув у кулак:

— Я ж казав, що вони звучали б ідеально, якби були одружені років із десять.

— Замовкни! — в один голос гаркнули ми з Кайденом.

— Бачите? Суцільна гармонія! — вигадав дракон.

Ідіот. Абсолютний, невиправний ідіот. Але, на жаль, уже наш ідіот.

Раптом силует за Воротами поворухнувся. Ледь помітний нахил голови, але це помітили всі. Світ довкола ніби затамував подих: затих суворий вітер, ущух гуркіт хвиль під урвищем, і навіть моє серце на мить припинило битися.

Постать зробила крок уперед лише один і срібна арка здригнулася так, ніби в неї на повній швидкості врізався тараном корабель. Вельмора різко зблідла, а брат Кайдена вилаявся так брудно й витіювато, що Рейнар здивовано підняв брови:

— Ого. Оце так словарний запас.

— Не зараз, Рейнаре, — суворо мовив Кайден, не випускаючи моєї руки.

— Та ні, я просто справді давно не чув подібних зворотів…

— Мовчи.

— Вже мовчу.

Звісно, він не замовк. Таке враження, що дракони взагалі не вміють мовчати.

Силует зробив другий крок і в ту ж секунду я почула голос, він пролунав прямо в моїй голові. Тихий, оксамитовий, прохолодний, наче шепіт крізь товщу води:

«Нарешті…»

Я здригнулася, і Кайден це миттєво відчув. Його пальці міцніше сплелися з моїми, він шарахнувся вперед, закриваючи мене пліч-о-пліч.

— Що таке? Що ти відчула?

Голос у моїй голові пролунав чіткіше, випалюючи думки:

«Я так довго шукав тебе, моя іскро…»

Холодна хвиля прокотилася від потилиці до п'ят.

— Соломіє! — Кайден розвернув мене до себе за плечі.

— Він… він говорить зі мною, — здушено мовила я, дивлячись йому в очі.

Запала мертва тиша. Завмерли всі. Навіть вітер остаточно втік зі скель. Кайден зблід, його дихання перервалося:

— Що він сказав?

Я важко ковтнула. Горло пересохло, наче я ковтнула піску.

— Сказав… що шукав мене.

Брат Кайдена заплющив очі й повільно випустив повітря крізь зуби, наче почув вирок, якого боявся понад усе.

— Ні… — видавив він із себе.

— Що значить «ні»?! — різко вимагала я відповідей.

Він розплющив очі й подивився на мене. І вперше за весь час я не розгледіла в ньому ані зверхності, ані прихованого сарказму. Лише безмежну втому й глибокий жаль.

— Бо якщо він зміг знайти тебе крізь бар'єр… — він не договорив. Не зміг.

Але продовжувати й не було потреби, бо в ту саму мить постать за срібним сяйвом повільно й зловісно посміхнулася. Вона весь цей час чула нас, бачила кожен наш рух і чекала, чекала саме на мене. І тоді Ворота почали відкриватися ширше.