Раді Вас бачити!

Кайден

Я не любив море. Але усі чомусь вважали, що водна стихія заспокоює.

Брехня. Безкрайній океан нагадував мені людей, тобто такий же красивий здалеку і такий же небезпечний зблизька.

Я стояв на балконі Безпечної Гавані й спостерігав, як солоні хвилі з гуркотом розбиваються об скелі далеко внизу.

Рвучкий вітер кошлатив волосся, тіні мовчки лежали біля моїх ніг. Уперше за довгий час вони поводилися спокійно.

Майже, бо вартувало мені лишень згадати дівчину з іншого світу, як темрява довкола одразу починала оживати й тривожно ворушитися.

Прокляття.

— Ти виглядаєш так, ніби плануєш убивство, — пролунав позаду знайомий голос.

Я навіть не обернувся.

— Іноді мені здається, що ти навмисно мене переслідуєш.

Рейнар став поруч і легко сперся ліктями на кам'яну огорожу балкона.

— Ображаєш. Я роблю це без жодного умислу. Це природний талант.

— Чого тобі?

— Прийшов насолодитися тим, як ти страждаєш через почуття.

Я заплющив очі на секунду, лише на коротку мить.

— Геть.

— Ні.

— Рейнаре.

— Кайдене.

— Ти нестерпний.

— А ти закоханий.

Я повільно розвернувся до нього.

— Я можу скинути тебе з цієї кручі.

— Можеш.

— І?

— Але це ніяк не змінить факт того, що ти втратив голову від Соломії.

Ненавиджу його щиро, усім серцем, хоча він правий, я закохався, проте не збирався це з ним обговорювати.

— Я не збираюся зараз це обговорювати.

— Отже, я влучив у самісіньку ціль.

— Забирайся.

Рейнар переможно вишкірився і саме цієї миті двері балкона тихо відчинилися. На свіже повітря вийшла Соломія з чашкою в руках, побачивши нас, вона завмерла на місці, а відтак підозріло примружилася.

— Чому в мене таке відчуття, що ви перемивали мені кісточки?

— Бо ми дійсно обговорювали тебе, — безвагань випалив Рейнар.

Я точно колись його прикінчу. Соломія перевела погляд на мене. Я помітив, як у її теплому очікуванні з'являється ледь помітна усмішка тільки для мене і чомусь саме ця дрібниця збила мене з пантелику дужче, ніж будь-яка загроза.

Рейнар тим часом неспішно підійшов до Соломії. З його обличчя миттєво зникла дратівлива глузлива міна, поступаючись місцем неймовірній ніжності. Він м'яко обняв її за талію, притягуючи до себе, і невагомо торкнувся губами її скроні, лишаючи теплий поцілунок. Соломія розслабилася в його обіймах, легенько пригорнувшись до його плеча.

— Він мене вже хоче прибити? — тихо запитав Рейнар, не випускаючи її зі своїх обіймів і ніжно гладячи її по спині.

— Напевно, — усміхнулася вона.

— Жорстоко.

— Цілком заслужено.

Соломія тихо засміялася і знову цей звук. Прокляття, у мене вже залежність. Ближче до вечора ми зібралися в старій бібліотеці Гавані.

Як виявилося, «відпочинок» у Вельмори означав лише те, що чергову катастрофу відтермінували на кілька годин.

На масивному столі лежали давні карти, пожовклі сувої та старі талмуди і разом із ними — величезна кількість нових проблем.

Вельмора стояла навпроти високого вікна. Знову. Я починав підозрювати, що вона взагалі не залишає це місце.

— Ворота відкриваються значно швидше, ніж ми передбачали, — мовила вона, не повертаючись.

Соломія сиділа в глибокому кріслі навпроти, підібгавши ноги під себе, і уважно слухала. Останнім часом вона частенько так робила — мовчки спостерігала, вбирала кожне слово й намагалася скласти докупи шматочки правди про цей світ.

Рейнар влаштувався поруч із нею. Він переплів свої пальці з її долонею, легенько погладжуючи великим пальцем її шкіру, ніби намагаючись заспокоїти й захистити від усього світу.

— Наскільки швидше? — тихим голосом запитала вона.

Вельмора витримала паузу трохи довшу, ніж належало. Мені це одразу не сподобалося.

— Декілька тижнів.

Запанувала важка мовчанка. Рейнар першим порушив її:

— Це кепсько.

— Вкрай кепсько, — погодилася Вельмора.

— А можна бодай раз почути якусь хорошу звістку?

— Ні, принаймні до того моменту, поки не вирішиться ця проблема.

— Я так і знав.

Соломія важко видихнула.

— Тобто нам негайно потрібно знайти спосіб їх запечатати?

— Так.

— Інакше?

Вельмора обернулася й подивилася просто їй в очі.

— Інакше обидва світи почнуть зливатися в один.

Мені геть не сподобалося, як миттєво зблідла Соломія. Рейнар це теж відчув: він негайно притягнув дівчину ближче, поцілував її у маківку й щось стиха шепнув їй на вухо, міцно й надійно тримаючи у своїх обіймах.

Я хотів додати щось заспокійливе від себе — хоча ніколи не вмів правильно говорити подібні речі.

Проте не встиг. Двері бібліотеки раптово розчинилися навстіж самі без жодного стуку чи попередження.

У приміщення увірвався крижаний порив вітру, від чого свічки затріпотіли й майже згасли. Тіні біля моїх ніг миттєво підняли голови, мов розлючені хижаки.

Я підхопився на ноги. Рейнар теж рефлекторно закрив собою Соломію, а розслаблена усмішка повністю зникла з його обличчя.

На порозі стояв чоловік, високий, гордий у важкому чорному плащі, його сріблясте волосся спадало на плечі.

А очі... Прокляття. Я добре знав ці очі і саме через це кров у моїх жилах миттєво застигла.

— Неможливо… — ледве чутно вимовив Рейнар.

Соломія розгублено перевела погляд із нас на незнайомця, ще не розуміючи, що відбувається, а він дивився тільки на мене, наче в цій кімнаті більше нікого й не існувало.

— Минуло чимало часу, Кайдене.

Я не рухався, бо не міг зробити й кроку, адже востаннє я бачив його десять років тому у день, коли він загинув на моїх очах і судячи з того, як зблідла Вельмора, вона теж чудово це пам'ятала.

— Ні… — видушив із себе я.

Чоловік повільно посміхнувся, і ця посмішка виявилася страшнішою за будь-яку відкриту погрозу.

— Боюся, що так.

Мій брат повернувся.