Раді Вас бачити!

Соломія

Я дивилася на Кайдена й повільно починала розуміти одну дуже страшну річ.

Він справді це зробить. Він не лякає і не драматизує, не намагається виглядати героєм. Він уже все вирішив — пожертвувати собою, аби я була в безпеці.

І, боги, мене це розлютило настільки сильно, що страх на секунду просто зник.

— Ні.

Кайден важко видихнув:

— Соломіє—

— Навіть не починай говорити цим своїм спокійним голосом, бо я зараз реально тебе струшу за плечі.

Рейнар тихо кашлянув у кулак. Я різко повернулася до нього:

— А ти взагалі мовчи! Ти теж поводишся так, ніби самознищення — це риса характеру!

— Узагалі-то, у драконів це майже культурна традиція, — беззаперечно відгукнувся він.

— Я вас усіх ненавиджу.

— Ні, не ненавидиш, — автоматично сказав він.

— РЕЙНАРЕ.

— Все-все, мовчу.

Вельмора стояла біля вікна й спостерігала за нами з таким виразом, ніби дивилася дуже дивний театр. Мене це дратувало теж.

— А ви чого мовчите?! — накинулася я вже на неї.

Жінка повільно кліпнула:

— Бо це не моя суперечка.

— О, чудово. Дуже зручно.

За стінами знову мерехтіли срібні вогники, ніби нагадуючи про свою присутність. Будинок ледь здригнувся від якогось далекого потужного імпульсу. Кайден підійшов ближче до мене і, чесно, це вже ставало проблемою для мого серця.

Бо навіть зараз, коли я була зла на нього, коли навколо творився абсолютний хаос невідомості, він все одно виглядав… як Кайден. Темний плащ, тіні біля ніг, втомлений погляд і ця дурна звичка дивитися на мене так, ніби я одночасно його найбільша проблема й щось дуже важливе. Несправедливо.

— Послухай мене, — тихо сказав він.

— Не хочу.

— Соломіє.

— Ні. Ти не можеш просто вирішити все за мене!

Його щелепа напружилася:

— Я намагаюся тебе захистити.

— А я не просила тебе зникати заради мене!

Тиша після цього стала важкою, навіть Рейнар перестав жартувати.

Кайден дивився на мене так уважно, що в мене аж збилося дихання, а потім дуже тихо сказав:

— Я б усе одно це зробив.

І от тепер моє серце просто здало позиції повністю без шансів на порятунок. Я відкрила рота і закрила. Прокляття. Рейнар дуже повільно прикрив очі рукою:

— О, боги. Мене зараз знудить від вас двох.

— Замовкни, — навіть не дивлячись на нього, сказав Кайден.

— Ні, серйозно, ви буквально за кілька днів пройшли шлях від «хто ти така?» до «я готовий зникнути заради тебе». Це психічно нездорово.

— Ми живемо серед магії й тіней, — пробурмотіла я. — Тут узагалі мало здорового.

— О, нарешті розумна думка в цьому домі.

Я сердито глянула на нього:

— Я все ще можу вдарити тебе чимось важким.

— І знову романтика.

Кайден тихо видихнув крізь ніс і, клянусь, це був сміх ледь помітний, але справжній.

Я ненавиділа те, як сильно мені подобався цей звук.

Вельмора раптом різко напружилася. Уся кімната змінилася за секунду — повітря стало густішим, наче перед грозою. Срібні вогники за вікном повністю замовкли і от це було найстрашніше. Рейнар теж це відчув:

— Чому вони затихли?..

Ніхто не відповів, а потім у темряві за вікном щось повільно ворухнулося, вище за інші вогники, значно яскравіше і навіть Кайден зблід.

О. Оце вже дуже погано.

— Ну ні, — тихо сказав Рейнар. — Це вже взагалі нечесно.

Світло біля дерев наче ожило. Із глибини лісу повільно проступила постать — висока, витончена, облямована м'яким срібним сяйвом. Не мерехтливим, як вогники, а рівним, цілеспрямованим.

Вона дивилася прямо на мене і в мене всередині все похололо. Вельмора дуже тихо сказала:

— Вартова мітки.

Кайден миттєво став переді мною, його тіні здійнялися стіною, але я вже бачила — це не загроза. Це щось інше. Щось, що прийшло не забирати, а… забрати до кінця.

— Що це означає?! — вигукнула я.

Вельмора повільно обернулася до нас, і в її очах я вперше побачила щось схоже на… жалість?

— Це означає, — тихо мовила вона, — що мітка вибрала тебе остаточно. І тепер ти належиш обом світам. Назавжди.