Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Рейнар
Я дуже люблю тишу, особливо ту тишу, у якій ніхто не намагається розгадувати долю, не ламає посуд і не влаштовує емоційні сцени з живими тінями.
На жаль, сьогодні всесвіт вирішив, що я недостойний такого щастя. Срібні вогники за вікнами мерехтіли у темряві десятками, вони не рухалися, просто дивилися і це було значно гірше за будь-яку атаку.
— Ну… — повільно протягнув я. — Я б сказав, що в нас проблеми, але це вже починає звучати як щоденна рутина.
Соломія нервово видихнула поруч. Кайден стояв перед нею так напружено, ніби збирався самотужки витягти її з цього світу силою думки, що, знаючи його, цілком можливо.
Вельмора тим часом виглядала підозріло спокійною. Я ненавидів це в ній. Людина не може бути настільки безтурботною, якщо вона або не геній, або не психопат. У її випадку я досі не визначився.
— Чому вони не заходять? — тихо спитала Соломія.
Вельмора не відводила погляду від вікна:
— Бо чекають.
— На що?
— На те, щоб хтось із вас двох нарешті зрозумів.
Соломія важко потерла обличчя долонями:
— Я хочу додому.
І, боги… оце прозвучало вже не саркастично, просто втомлено. Я краєм ока помітив, як Кайден ледь помітно стиснув пальці. Прокляття.
От тепер мені справді стало шкода цього ідіота, бо я знав той погляд. Він уже прив'язався повністю без шансів на порятунок.
— Гей, — тихіше сказав я Соломії. — Не панікуй. Ми ж досі цілі.
Вона глянула на мене:
— Рейнаре, ти сказав це посеред кімнати, яку оточили загадкові магічні вогники.
— Але ж технічно я не збрехав.
— Ти найгірша підтримка у світі.
— Зате харизматична.
Вона фиркнула. Маленька перемога. Кайден коротко глянув на мене так, ніби мовчки сказав «дякую». Я зробив вигляд, що не помітив. Не вистачало ще нам почати емоційно підтримувати одне одного. Фу.
За вікном одне зі світил раптом повільно рушило вперед. Тіні в кімнаті миттєво сіпнулися, Кайден напружився і я одразу зрозумів — щось не так. Це не просто магія, а щось глибше.
Вельмора теж це відчула, вона різко повернула голову до нього:
— Ні.
О. Поганий тон, дуже поганий. Кайден навіть не подивився на неї:
— У нас немає часу чекати.
Соломія насупилася:
— Ще один якийсь час?
Ніхто не відповів. І, чесно, я починав співчувати її бажанню когось прибити.
— Я серйозно ненавиджу вас усіх за цю вашу любов до загадковості, — пробурмотіла вона.
— Це наша головна риса характеру, — автоматично відгукнувся я.
— Рейнаре.
— Мовчу.
Кайден зробив крок до вікна. Тіні потягнулися за ним, мов живі і от тепер мені це зовсім не сподобалося, бо я занадто добре знав цей вираз на його обличчі. Той самий холодний спокій, який з'являвся перед тим, як він робив щось дуже дурне й дуже самопожертвенне.
— Ні, — одразу сказав я.
Він навіть не обернувся:
— Рейнаре.
— Ні. Навіть не починай.
Соломія переводила погляд між нами:
— Що він збирається зробити?
— Дурницю, — одночасно відповіли ми з Вельморою.
Кайден важко видихнув:
— Якщо я придушу слід мітки, вогники втратять її сигнал.
У кімнаті стало тихо, а потім Соломія дуже повільно сказала:
— Мені вже не подобається початок цього речення.
Розумна дівчина. Кайден нарешті повернувся до нас і в його очах було те, що я ненавидів найбільше - остаточне рішення.
— Це виснажить магію, — спокійно продовжив він. — Але дасть вам час піти.
— «Вам»? — одразу перепитала Соломія. — А ти?
Він нічого не відповів і вона миттєво зблідла. О так. Тепер і вона зрозуміла.
— Ні, — сказала одразу.
Кайден ледь нахилив голову:
— Соломіє—
— Ні.
І, боги, вона зараз звучала майже так само вперто, як він. Я б навіть насолодився цим моментом, якби ситуація не була настільки безнадійною.
— Ти не можеш просто вирішити зникнути заради всіх! — різко сказала вона.
— Я не зникну.
Вельмора дуже тихо пробурмотіла:
— Брехун.
Соломія почула, судячи з її обличчя — теж. Кайден кинув на Вельмору такий погляд, що слабші люди вже б почали писати заповіт, вона лише байдуже знизала плечима.
— О, чудово, — нервово видихнула Соломія. — Просто прекрасно. У вас тут що, колективна залежність від самознищення?!
Я задумливо кивнув:
— Якщо чесно… так.
— РЕЙНАРЕ!
— Що? Я підтримую чесність у стосунках.
