Раді Вас бачити!

Соломія

Я ніколи не любила моменти перед грозою, особливо коли повітря стає дивним, важким, наче світ затримує подих перед тим, як щось станеться.

Саме така атмосфера зараз панувала в будинку Кайдена, навіть полум'я в каміні горіло неспокійно, тріскочучи від напруги.

Я стояла біля столу й так міцно стискала пальцями край його темної сорочки, що тканина пом’ялася. З вулиці вже чітко долинав тупіт. Було чути, що вони вже близько.

Рейнар підійшов до вікна й ледь відхилив штору, вдивляючись у засніжений ліс.

— Сім, — тихо мовив він. — Ні… вісім.

— Якого біса їм тут треба такою юрмою? — пробурмотіла я швидше, ніж встигла подумати.

Дракон глянув на мене через плече:

— Ти.

О. Ну так. Почути це вголос виявилося значно гірше, ніж просто здогадуватися.

Я нервово ковтнула слину. Господар дому стояв біля дверей абсолютно нерухомо. Тільки темрява навколо нього видавала його стривоженість — вугільні смуги повільно ковзали підлогою, обвивали ніжки стільців, тягнулися до стін.

Чесно? Це досі лякало. Виглядає красиво, але моторошно і чомусь саме цієї миті я вперше по-справжньому усвідомила, що Кайден небезпечний, що він не просто похмурий чоловік із виразними очима і не просто маг, а хтось значно грізніший. Та найстрашніше — мене це не лякало настільки, наскільки мало б.

У двері постукали гучним ударом без найменшої ввічливості. Я аж здригнулася, а Рейнар тихо видихнув крізь зуби:

— Ненавиджу мисливців.

— Це вони? — пошепки спитала я.

Кайден коротко кивнув і повернув до мене обличчя:

— Соломіє.

Я подивилася на нього.

— Що б не сталося — не виходь уперед і не розмовляй із ними без мене.

— Звучить дуже погано.

— Бо це й є дуже погано.

Серце калатало вже десь у горлі. У двері гримнули вдруге, а потім чоловічий голос різко промовив:

— Лорде Аргелор, відчиніть!

Лорд?.. Я автоматично перевела погляд на Кайдена. І, судячи з того, як Рейнар ледь стримав посмішку, моє здивування було надто очевидним.

— О, так, — тихо протягнув дракон. — Забув сказати, наш похмурий приятель у нас поважна персона.

— Зараз не час, — холодно відрізав Кайден.

— А коли ще?

Я витріщилася на нього:

— Ти… лорд?

— Не дивись так приголомшено, — пробурчав Рейнар. — У нього навіть трагізм у характері аристократичний.

Я мало не нервово засміялася. Серйозно, він жартуватиме навіть на порозі безодні.

Стук повторився, цього разу ще сильніше.

— Аргелоре!

Тіні в кімнаті різко сіпнулися і я відчула, як температура в приміщенні впала. По шкірі сипнуло морозом.

Кайден повільно відчинив двері. На порозі стояли чоловіки в темних плащах зі срібними застібками. Озброєні і всі дивилися тільки на нього, ніби мене тут узагалі не існувало.

Попереду стояв високий незнайомець із коротким темним волоссям і глибоким шрамом через підборіддя. Він виглядав втомленим і злим.

— Нам повідомили про сплеск магії, — сухо сказав він. — На твоїй території.

— І ви вирішили прийти без запрошення? — спокійно парирував господар будинку.

Я не бачила його обличчя повністю, але навіть зі спини відчувала — він зараз на межі. Рейнар поруч зі мною теж готовий був до бою.

— У нас наказ, — продовжив мисливець. — Ми шукаємо дівчину.

Моє серце пропустило удар. Настала тиша, тільки завірюха злісно завивала десь надворі.

— Тут нікого немає, — прохолодно заявив Кайден.

Бреше, навіть не кліпаючи. Чоловік примружився і тоді його погляд ковзнув повз Кайдена прямо на мене. Чорт. Усе всередині миттєво заніміло. Ми дивилися одне на одного буквально секунду, а потім Кайден зробив крок убік, повністю заступаючи мене своєю спиною.

— Я сказав, тут нікого немає.

Його голос змінився, став нижчим, загрозливим. Тіні біля порога ворухнулися, мов живі істоти і на я побачила, як озброєні воїни справді його злякалися.