Раді Вас бачити!

Кайден

Удар. Глухий, важкий і віддалений, ніби десь у самій серцевині світобудови хтось із розмаху вгатив у залізні двері.

Усі закам'яніли, навіть вітер на секунду притишив свій виск, а море внизу припинило розбиватися об скелі, затамувавши подих разом із нами.

За мить пролунав другий удар і камінна товща під нашими ногами загрозливо здригнулася. Це не було схоже на звичайний землетрус, бо це було гірше, значно гірше, наче якась моторошна, прадавня сила ворухнулася під самою тканиною реальності.

Я зреагував миттєво, навіть не замислюючись, я рефлекторно притягнув Соломію ближче до себе, накриваючи її своїм тілом і створюючи між нею та прірвою непорушний щит, лише після цього я усвідомив, що досі міцно стискаю її тендітну долоню. Я тримав її так, ніби варто мені послабити пальці бодай на міліметр і станеться щось непоправне.

Соломія не намагалася вирватися. Вона лише тісніше пригорнулася до мого боку й відповіла гарячим, міцним тиском пальців.

Цей дотик, тепло її тіла й пряний запах волосся ненадовго втихомирили хаос, який вирував у моїй голові. Вона була поруч, така справжня, жива.

— А тепер поясни мені нормальними словами, — подав голос Рейнар, міцніше стискаючи руків'я зброї. — Бажано без містики й розмитих фразочок, від яких виникає непереборне бажання померти просто тут.

Мій брат не поспішав із відповіддю. Він невідривно дивився на Ворота, на сріблясте сяйво, де поступово згасали прадавні руни, і вперше за весь час виглядав спантеличеним, позбавленим своєї звичної зверхності.

— Ей, — Рейнар ступив крок уперед. — Твоє мовчання лякає мене куди більше, ніж цей гуркіт.

— Мене, зізнатися, теж, — тихо додала Вельмора.

Запала важка, гнітюча тиша. Якщо вже Вельмора — утілення непохитності та знань — відкрито визнає свій страх, то справи наші дійсно кепські.

Соломія судорожно видихнула, важко здіймаючи груди. Я відчув, як тремтить її плече, сперте об мої груди:

— То може бодай хтось зволить пояснити мені, яка саме потвора намагається вирватися назовні?!

Ніхто з присутніх не квапився відкривати карти. Я відчував, як її терпіння остаточно тріщить по швах, і щиро її розумів. Від самого початку їй згодовували лише уривки правди, недомовки, загадки та туманні пророцтва. А тепер, коли ми опинилися перед загрозою, здатною стерти обидва світи на порох, вони знову намагалися грати в мовчанку.

— Досить, — відрізав я, перекриваючи шум вітру.

Вельмора повільно повернула голову:

— Кайдене…

— Ні.

Мій голос продзвенів так різко й суворо, що навіть брат ледь помітно сіпнувся.

— Або ви викладаєте їй усю правду прямо зараз, або я знімаюся з місця і ми повертаємося назад.

Мій брат вимушено й гірко посміхнувся:

— Ти за стільки років анікраплі не змінився, все такий же упертий.

— Замовкни, — процідив я.

— Бачиш? Я саме про це й кажу.

— Я серйозно, брат.

— Я також, Кайдене.

І саме в ту мить щось докорінно змінилося, щось у його виразі обличчя, у поставі, у теплому тембрі голосу. На коротку секунду переді мною постав не той чужинець, який виринув із небуття, а мій рідний брат. Такий, яким я його пам'ятав із дитинства до тієї кривавої фатальної помилки, до десятиліть мого пекучого болю та провини.

Прокляття. Я щиро ненавидів це відчуття, ненавидів за те, що якась необачна частина моєї душі досі жадала йому вірити.

— Його кликали Сплячим Королем, — стиха мовив він, дивившись углиб срібної арки.

Навіть вітер, здавалося, притишив свій виск.

— Це що, якась місцева страшилка? — обережно уточнила Соломія, трохи подавшись уперед, але не випускаючи моєї руки.

— Ні. Це жорстока реальність.

— Просто чудово.

Рейнар важко провів долонею по обличчю, скуйовдивши волосся:

— Боги, я вже починаю сумувати за часами, коли нашою єдиною турботою були гончі тіней.

— Ти й тоді нив без зупину, — нагадав я сухо.

— Бо я послідовний у своїх переконаннях!

Соломія поруч зі мною тихо й щиро фиркнула. Я ледь втримав усмішку, щоб не видати себе, навіть тут, на краю прірви, вона якимсь дивом примудрялася лишатися собою й знаходити краплину світла в суцільній темряві.

Мій брат, тим часом, продовжив, його голос звучав глухо:

— Коли наш світ ще був єдиним цілим, існувала первинна сила. Вона живила абсолютно все — магію, плин часу, саму тканину буття.

— Це звучить підозріло й дуже кепсько, — пробурмотіла Соломія.

— Бо це й було кепсько.

— Навіть не сумнівалася.

— А потім з'явився той, хто зажадав підпорядкувати цю силу собі. Одноосібно.

Мені геть не подобався розвиток цієї історії. Усі прадавні перекази розгортаються за однаковим сценарієм: хтось прагне отримати надто багато влади, а розгрібати наслідки чужої жадібності доводиться всім іншим.

— Він майже спопелив реальність, — втрутилася Вельмора, і її очі палали тривогою. — І щоб урятувати залишки життя, його замкнули.

— За Воротами? — тихим, занепокоєним голосом спитала Соломія.

Мій брат мовчки кивнув:

— Разом із загарбаною ним частиною нашого виміру.

Повітря в мить стало густим і важким, ніби перед нищівною грозою. Я відчував це шкірою й бачив, як на моїх очах зблідла Соломія. Її гострий розум складав шматочки цієї кривавої мозаїки значно швидше за інших.

— Стривайте… — вона розчепила наші пальці й ступила крок уперед, почергово переводячи погляд із брата на Ворота. У її очах спалахнув той самий лякливий вогник, який з'являвся щоразу перед новою бідою. — Якщо його запечатали там…

— Так, — тихо мовив брат.

— А я — єдина причина, чому Ворота прокинулися й почали випускати магію…

Жоден із нас не зронив ані слова. І ця мовчанка виявилася гучнішою за будь-яке ствердження.

— О ні… — Соломія хитнулася назад. — Ні-ні-ні. Ви хочете сказати, що я якимось чином пов'язана з цим прадавнім психопатом?!

— Ми поки не маємо остаточних відповідей, — спробувала заспокоїти її Вельмора.

— Це взагалі не звучить як «ні», Вельморо!

Навіть Рейнар стиха пробурмотів:

— А Соломія діло каже, зауваження цілком слушне.

Я бачив той первісний страх, що запалав у її очах, і це випікало мені душу дужче за будь-яку рану. Бо вперше відтоді, як вона потрапила до нашого світу, цей страх був спрямований не на зовнішніх чудовиськ чи невідомість, а на саму себе.

Я миттєво скоротив відстань між нами. Моя рука впевнено й ніжно опустилася їй на талію, притягуючи до моїх грудей, а друга долоня м'яко торкнулася її щоки:

— Соломіє, подивися на мене.

Вона підняла на мене каламутний від розпуки погляд.

— Ти не знаєш цього напевно, — мовив я, вдивляючись у її очі.

— А якщо це виявиться правдою? Якщо я — загроза для всіх вас?

— Тоді ми розберемося з цим разом.

— «Разом»?

— Саме так. Я нікуди не піду.

Соломія вдивлялася в моє обличчя довгі секунди, шукаючи підступу, і тоді її погляд пом'якшав. Страх не зник остаточно, але після моїх слів він перестав бути для неї непосильним, самотнім тягарем.

Третій удар прогримів раптово й нищівно.

Він пролунав зовсім поруч, змусивши затремтіти самі срібні Ворота. Символи на арці спалахнули сліпучим, майорячим сяйвом. Посеред цього осяйного потоку почав вимальовуватися темний, колосальний силует — людський, високий, зловісно непорушний.

Усі затамували подих, вихопивши зброю.

А потім ця постать повільно звела голову. Її палаючий погляд прорізав сяйво й спрямувався просто на нас. Ні, не на нас із Рейнаром чи Вельморою. Він дивився виключно на Соломію і вперше за все своє життя я відчув чистий, крижаний страх.