Раді Вас бачити!

Рейнар

Я прокинувся від того, що хтось наступив мені на хвіст. Точніше… якби в людській формі в мене був хвіст, але відчуття було саме таким.

— Якщо це знову ти, Кайдене, то клянусь…

Я розплющив одне око і побачив, що наді мною стояла Соломія. Винуватий вигляд вона мала приблизно секунди дві, потім просто закотила очі.

— По-перше, звідки в тебе взагалі хвіст? По-друге, ти спиш посеред дивана.

Я повільно сів, морщачись:

— Я люблю цей диван.

— Схоже, диван не любить тебе.

Я фиркнув і провів рукою по волоссю. У кімнаті пахло чимось дивно теплим і смачним. Я примружився і запитав:

— Що горить?

Соломія обурено схрестила руки на грудях.

— Нічого не горить.

З кухні тієї ж миті почувся дуже підозрілий тріск і ми одразу обидвоє повернули голови.

— Соломіє.

— Я контролюю ситуацію.

— Ти сказала це тоном людини, яка абсолютно не контролює ситуацію.

Вона показала мені язика й кинулася на кухню, а я не стримав сміху. Боги, яка ж вона дивна. І саме тому в цьому домі вперше за багато років стало… нормально.

Я підвівся й пішов слідом. Кайден уже стояв біля столу, склавши руки на грудях, і спостерігав, як Соломія намагається врятувати щось на сковорідці. Тіні біля його ніг поводилися підозріло весело і я починаю серйозно думати, що його магія має власний характер.

— Це мало бути сніданком, — пробурмотіла Соломія.

— Воно ще може ним стати, — дипломатично відповів я.

Кайден мовчав, а це означало, що ситуація критична. Я зазирнув їй через плече.

— О. Ні, це вже бойова зброя.

— Я тебе зараз цією зброєю вдарю!

— Ось бачиш, тепер вона принаймні має призначення.

Соломія пирхнула, а Кайден… Кайден дивився на неї так, ніби сам цього не помічав, але я помічав. Люціан теж помітив би, якби був тут. Той погляд, обережний, майже теплий. Дуже погана ідея.

— У вашому світі всі чоловіки зранку такі дратівливі? — запитала Соломія, намагаючись віддерти щось від сковорідки.

— Ні, — одразу відповів я. — Це тільки Кайден.

— Я взагалі мовчу.

— Оце й дратує найбільше.

Соломія засміялася вже нормально — голосно, щиро і Кайден ледь помітно усміхнувся у відповідь. О, все, він пропав.

Я спирався плечем об одвірок і задоволено склав руки на грудях.

— Які ви милі. Мене зараз знудить.

Кайден навіть не глянув у мій бік:

— Вийди.

— Ні.

— Рейнаре.

— Я підтримую атмосферу цього дому.

— Ти псуєш всю атмосферу цього дому.

Соломія фиркнула, а потім тихіше запитала:

— У вас тут завжди так?

Ми з Кайденом переглянулися, бо щось у її голосі змінилося, ніби вона сама здивувалася тому, що сказала. «У вас тут», не «у цьому дивному світі», не «у вашому будинку», а «у вас тут», наче вона потроху починала вважати це місце рідним.

Кайден теж це почув, я побачив по його очах. І, судячи з того, як напружилися його плечі, ця думка сподобалася йому не більше, ніж мені, бо проблема була в одному: люди завжди прив’язуються швидше, ніж встигають зрозуміти, наскільки це небезпечно.