Раді Вас бачити!

Кайден

Я не пам’ятаю, коли востаннє в моєму домі хтось бажав на добраніч, а Соломія зробила це так легко й звично, ніби ми не були купкою небезпечних істот посеред проклятого лісу.

— Добраніч… мабуть, — пробурмотіла вона, стоячи на сходах.

Рейнар одразу підняв руку.

— Мені подобається це «мабуть».

— Замовкни, — беззлобно кинула вона й зникла нагорі.

Кілька секунд після цього в будинку було тихо. Я дивився на порожні сходи довше, ніж слід було.

— О, ні, — протягнув Рейнар. — Навіть не починай.

Я повільно перевів на нього погляд.

— Що саме?

— Оцей свій погляд.

— Який?

— «Я не прив’язуюсь до людей», а потім ходжу похмурий, коли вони зникають.

— Рейнаре.

— Та я просто кажу—

— Ти ніколи «просто не кажеш».

Він фиркнув і розвалився в кріслі ще сильніше. Люціан мовчав, як завжди, коли думав над чимось серйозним і це дратувало.

— Скажи вже, — холодно кинув я.

Він підняв на мене спокійний погляд і сказав:

— Її магія нестабільна.

Усередині все неприємно стиснулось.

— Ти впевнений?

— Я відчув це ще на вході.

Рейнар одразу перестав усміхатись. От і все веселощі закінчились. Я відвернувся до вікна і дивився, як за склом падав сніг, тихо і повільно. Ненавиджу зиму, вона завжди приносить щось погане.

— Вона не контролює мітку, — продовжив Люціан. — І навіть не розуміє, що робить.

— Бо вона людина з іншого світу, — різкіше, ніж слід було, відповів я.

— Саме тому це проблема.

Тіні біля моїх ніг нервово заворушились. Рейнар важко видихнув.

— Рада вже знає?

— Поки ні.

— Поки?

Люціан мовчки подивився на мене і цього вистачило. Прокляття. Я провів рукою по обличчю, відчуваючи, як починає боліти голова.

— Ми не можемо приховувати її вічно, — тихіше сказав він.

— Знаю.

Але думка про те, щоб віддати Соломію Раді, уже зараз викликала всередині глухе неправильне роздратування.

Я знав цих людей. Вони не скривдять її фізично — принаймні не одразу, але почнуть ставити питання, тиснути, використовувати, особливо коли зрозуміють, ким вона може бути. Рейнар раптом хмикнув.

— Вона мила.

Я заплющив очі.

— Боги, дай мені сил.

— Що? Це правда.

— Не допомагаєш.

— А ти надто нервовий.

— А ти надто живий для того, хто регулярно лізе в смертельно небезпечні ситуації.

— Це називається харизма.

— Це називається відсутність інстинкту самозбереження, — сухо вставив Люціан.

Я мало не усміхнувся. Рейнар образливо глянув на нас обох.

— Ви жахливі друзі.

— Ми тобі не друзі, — автоматично відповів я.

— Ось бачиш? Знову цей похмурий флірт.

Я повільно повернув голову в його бік.

— Ще одне слово.

— Добре-добре.

Він підняв руки, але усмішка нікуди не зникла. Ідіот. Тиша повернулась ненадовго. Я відчував, як нагорі рухається Соломія, її тихі кроки, скрип підлоги.

І це відчуття, що у моєму домі хтось знову був живим чомусь лякало сильніше за все інше.

— Вона тобі подобається, — спокійно сказав Люціан.

Я різко глянув на нього.

— Ні.

— Брешеш, — ліниво кинув Рейнар.

— Обоє замовкли.

— О, тепер точно подобається, — задоволено протягнув дракон.

Тіні в кімнаті сіпнулись разом із моїм роздратуванням. Рейнар одразу підняв руки.

— Все, мовчу. Я дуже люблю бути живим.

Люціан ледь помітно всміхнувся. Я важко видихнув і знову подивився у вікно. Сніг усе падав, а нагорі спала дівчина, яка перевернула наш світ догори дриґом менш ніж за два дні.