Раді Вас бачити!

Соломія

Мені здавалося, після всього пережитого я мала б уже звикнути до дивних речей, але, як виявилося, ні. До воріт між світами неможливо звикнути, особливо коли всі навколо бліднуть після одного лише слова.

— Ворота… — дуже тихо повторила Вельмора.

Рейнар уже не жартував і це лякало найбільше. Кайден усе ще міцно тримав мене за плечі, наче боявся, що я розчинюся просто в нього на очах. Якщо чесно, я й сама не була впевнена, що не розчинюся.

За вікном Вартова знову наблизилася на крок. Срібне сяйво пульсувало в такт моїй мітці, і кімната наповнилася дивним, невагомим гудінням.

— Нам треба йти, — різко сказала Вельмора.

— О, нарешті хоч одна нормальна думка за вечір, — пробурмотів Рейнар.

Кайден повільно кивнув, а потім подивився на мене і в його погляді було щось таке… важке, наче він досі не вірив, що я справді стою тут жива.

— Соломіє, — тихо мовив він. — Що б не сталося — не відпускай моєї руки.

Моє серце, здавалося, взагалі перестало працювати нормально поруч із цим чоловіком.

— Добре, — так само тихо відповіла я.

Рейнар дуже виразно закотив очі:

— Я тут зараз помру не від магії, а від вашої атмосфери.

— Заткнись, — втомлено кинув Кайден.

— Ні, серйозно. Ви навіть дивитеся одне на одного так, ніби ось-ось почнете цілуватися посеред катастрофи.

Я відчула, як розпалилися щоки. Кайден, судячи з усього, теж хотів убити Рейнара прямо тут.

— Рейнаре, — дуже спокійно промовила Вельмора. — Якщо ти замовкнеш хоча б на хвилину, я, можливо, навіть дозволю тобі залишитися при свідомості.

— О, яка щедрість.

А потім усе сталося надто швидко. Мітка на моєму зап'ясті спалахнула так яскраво, що я аж скрикнула, срібне світло вилилося з-під шкіри, злилося з тінями Кайдена й утворило перед нами мерехтливу арку. Повітря розійшлося, наче хтось розітнув саму реальність.

По той бік мерехтіло світло тепле, золоте. І це був не ліс і не темрява, а щось інше безпечне.

Кайден міцно схопив мене за руку і, боги, я в той момент зрозуміла остаточно, що точно не відпущу його сама ніколи.

— ЗАРАЗ! — різко крикнула Вельмора.

Рейнар виштовхнув нас до проходу:

— РУХАЙТЕСЬ!

— А ти?! — крикнула я.

— Соломіє, я дракон, мене неможливо позбутися.

— Брехун! — гаркнув Кайден.

— Але красивий!

Навіть зараз, навіть у цей момент я нервово засміялася майже істерично. Кайден смикнув мене ближче до себе, і ми буквально влетіли в світло. Світ навколо перевернувся і на секунду зникло все, звуки, повітря, підлога під ногами, а потім… тиша тепла, справжня.

Я різко вдихнула й мало не впала. Кайден одразу втримав мене.

Ми стояли посеред величезної кімнати з високими арками й м'яким золотим світлом, де не було ніякого гарчання, ніяких вогників, тільки тиша.

Я повільно озирнулася і побачила світлі кам'яні стіни, величезні вікна і… море. Десь зовні шуміло море. Я завмерла.

— Ми… живі?

Рейнар з'явився поруч буквально за секунду до того, як прохід за ним закрився. Він важко видихнув і сперся руками об коліна:

— Я ненавиджу портали.

Вельмора вийшла останньою. Спокійна, як завжди, ненавиджу її нервову систему. Кайден досі не відпускав моєї руки в тільки тепер я помітила, наскільки він блідий.

— Гей.

Він підняв на мене погляд, втомлений, але живий і в мене всередині щось остаточно здалося.

Я навіть не подумала просто зробила це, я подалася вперед і міцно обійняла його.

На секунду він завмер, наче взагалі не очікував. Рейнар дуже тихо пробурмотів:

— О, ну нарешті.

— Замовкни, — видихнув Кайден мені у волосся.

Але руку на моїй спині він стиснув сильніше і повільно, нерішуче, обійняв у відповідь. Вельмора відійшла до вікна, даючи нам хоч крихту приватності:

— Ми в Безпечній Гавані. Місці, куди магія Вартових не дістає.

Я ледь відірвала обличчя від Кайденового плеча:

— Це… мій світ?

— Ні, — тихо відповіла вона. — Інший, проміжний між твоїм і нашим.

Рейнар уже оглядав кімнату, відкриваючи шафи й шукаючи їжу:

— Чудово. Ще один світ, який я не знаю. Мій улюблений сценарій.

— Ти можеш просто помовчати хвилину? — зітхнула я, але в голосі вже не було злості.

— Не можу. Це проти моєї природи.

Кайден повільно відпустив мене, але його пальці залишилися переплетеними з моїми. Він дивився на мене так, ніби бачив вперше.

— Ти впевнена? — тихо запитав він. — Усе це, у нас.

Я підняла наші сплетені руки, і мітка засяяла яскравіше, відбиваючись у його зіницях.

— Ні, — чесно відповіла я. — Але я впевнена в тобі.

І вперше за багато років він дозволив собі усміхнутися по справжньому.