Раді Вас бачити!

Соломія

Здавалося, що у якийсь момент мій мозок просто виставив запобіжник і відмовився сприймати інформацію далі.

Спочатку чужий світ, куди мене висмикнуло без жодного попередження, потім магія, далі — хижі гончі тіней та прадавні Ворота, що загрозливо тріщали по швах.

А тепер виявляється, що я — не просто випадкова гостя з іншого виміру, а якась фундаментальна ланка, через яку обидва світи досі тримаються вкупі й не розпалися на порох.

Чудово. Просто неймовірно.

Я сиділа мовчки, не в змозі зрушити з місця, і пильно дивилася на чоловіка, який щойно одним коротким реченням перевернув моє життя догори дриґом. У голові вирувала єдина цілком визріла думка про те, чи буде надто ввічливо з мого боку просто зараз поцілити в нього цим масивним дубовим стільцем?

— Соломіє… — м'яко й стримано мовив Кайден.

Я навіть не повернула голови в його бік.

— Ні.

— Що «ні»?

— Навіть не починай.

— Я ж іще нічого не сказав.

— От саме тому.

Поруч зі мною Рейнар видав дивний звук, надто схожий на придушений сміх. Я повільно перевела на нього погляд, від чого він миттєво підняв долоні в захисному жесті.

— Я мовчу, чесно.

— Брешеш.

— Звісно.

Що ж, хоч якась стабільність у цьому божевільному світі.

Брат Кайдена тим часом поводився аж надто невимушено для людини, яка щойно кинула вибухівку в самісінький центр розмови.

— Ти злишся, — зауважив він, злегка схиливши голову набік.

— Невже? Помітив?

— Абсолютно справедливо.

— О, красно дякую. Тепер мені точно стало значно легше жити.

Його усмішка розширилася, стаючи ще більш провокаційною і саме через цей легкий вишкіл мені захотілося врізати йому із подвоєною силою.

Він був неймовірно схожий на Кайдена — ті самі гострі риси обличчя, той самий темний, оксамитовий тембр голосу, але якщо в Кайдені повсякчас відчувалася глибока, стримана темрява, то в його братові вирувало щось інакше. Щось отруйно-гостре й розраховане, наче він із самого початку знав більше за кожного в цій кімнаті й отримував щиру насолоду від своєї переваги.

— Пояснюй, — різко перебила його Вельмора. Це прозвучало не як прохання чи запитання, а як суворий наказ.

— А ти все така ж чарівна, Вельморо, — легко парирував той.

— Пояснюй. Зараз же.

Глузливий вишкіл нарешті зник з його обличчя. Чоловік розвернувся до високого вікна, витріщаючись на солоне море й темні хвилі, які розбивалися об скелі, ніби згадував щось із нескінченно далекого минулого.

— Колись існував лише один світ, — тихим голосом почав він.

У бібліотеці запанувала така глибока мовчанка, що навіть Рейнар облишив свої кпини.

— Один? — перепитала я, подавшись уперед.

— Один-єдиний.

— А що сталося потім?

Він знову глянув на мене, і в його погляді проминула важка тінь:

— А потім дехто вирішив погратися з силами, осягнути які був не в змозі.

— Такі ігри ніколи не закінчуються добре.

— Саме так.

Я надто добре знала цей тон. Людина виповідає правду, але ретельно приховує найважливіші деталі.

Кайден зреагував на це миттєво.

— Імена, — вимовив він холодно.

Його брат повільно повернув голову:

— Що?

— Назви мені імена тих, хто це зробив.

Повітря в кімнаті знову згусло й натягнулося. Незнайомець мовчав — надто довго й затято і вперше відтоді, як він ступив через поріг, я помітила, що він насправді не хоче відповідати.

— Не всі історії варто піднімати з могил, Кайдене.

— Назви імена! — підвищив голос Кайден, і темрява біля його ніг загрозливо здибилася, готуючись до кидка. Я вже бачила подібне раніше, коли він утрачав контроль від люті.

Брат витримав його погляд кілька секунд, після чого важко й втомлено видихнув:

— Ти став надто схожим на нашого батька.

Кайден повністю закам'янів, а вираз його обличчя змінився настільки стрімко, що я зрозуміла, що це вдарило по ньому з руйнівною силою.

— Не смій, — процідив він крізь зуби. Його голос звучав тихо, але від нього шкірою пробіг мороз. Поруч зі мною відчутно напружився Рейнар, а Вельмора до білих кісточок стиснула краї дерев'яного столу. Вони обоє чудово розуміли, якої забороненої межі щойно торкнувся гість.

Чоловік засміявся — але цього разу в його сміху виразно відчувався смуток:

— Бачиш? Ти й досі тримаєш у собі цю лють.

— Ти помер, — вичекано кинув Кайден.

— Як бачиш, не зовсім.

— Для мене ти помер тоді на скелях.

Боги мої… Чи вміє взагалі хтось у цій родині розмовляти про свої болі й почуття до того, як усе перетвориться на суцільну попелище? Судячи з усього — ні.

Я важко зітхнула й повільно потерла скроні.

— Мені негайно потрібен письмовий список.

Усі чотири пари очей у кімнаті миттєво прикувалися до мене.

— Я цілком серйозно, — продовжила я. — Мені потрібен чіткий розклад усіх ваших сімейних драматичних вузлів, бо я вже просто не встигаю стежити за цим серіалом.

Рейнар спочатку тихо пирснув, а за мить уже сміявся на повні груди, зовсім не приховуючи розради.

— Оце за це я її просто обожнюю! — видавив він крізь сміх.

— Завжди рада допомогти, — сухо відгукнулася я.

Навіть Вельмора прикрила очі повіками, стримуючи ледь помітну усмішку, а Кайден подивувався й глянув на мене з глибокою, ледь помітною вдячністю, наче мій іронічний випад дав йому довгоочікуваний ковток свіжого повітря й витягнув із виру люті.

Брат Кайдена теж не пропустив цього моменту і від його нового погляду мені стало ніяково.

— Ти справді її кохаєш, — тихим, але виразним тоном підсумував він.

У кімнаті знову заніміли абсолютно всі, а я мало не вдавилася повітрям від такої безпосередності, а Рейнар стиха протягнув:

— О-о-о-о…

— Заткнись! — в один голос рявкнули ми з Кайденом.

— Та ви що, це ж найцікавіший момент вечора! — зауважив Рейнар.

Я відчула, як мої щоки спалахнули гарячим рум'янцем, а Кайден дивився на брата так, ніби подумки вже розірвав його на шматки щонайменше п'ятнадцять разів поспіль.

— Повернемося до справи, — прохолодно відрізав Кайден.

— Це і є наша справа.

— Ні.

— Так.

— Ні!

— Вам що, по тринадцять років кожному? — не втрималася я, зсунувши брови.

— Іноді мені здається, що навіть менше, — втомлено пробурмотіла Вельмора.

Проте за цими швидкими жартами виразно ховалося щось значно темніше. Я бачила це в погляді Кайденового брата, коли він спостерігав за мною — зважував, вивчав, намагався зрозуміти, ким я є насправді й чому саме моє з'явлення змусило прадавню магію прокинутися.

А потім він вимовив слова, від яких усяка іронія остаточно випарувалася:

— Завтра ми вирушаємо до Воріт.

Усмішки зникли миттєво. Жоден із присутніх більше не намагався жартувати, бо всі усвідомлювали, що справжнє пекло тільки починалося.