Раді Вас бачити!

Три дні.

Саме стільки залишалося до відльоту. Віра сиділа на краю ліжка й дивилася на валізу, що стояла в шафі. Вона ще була порожньою, але часу залишалося зовсім мало.

Три дні.

За три дні вона залишить Землю.

За три дні опиниться в іншій зоряній системі, на крижаній Нівії, де найближчі три роки її оточуватимуть лише сніг, крига, техніка й безмежна тиша.

Дивно. Ще кілька місяців тому сама думка про це здавалася б божевільною. А тепер Віра просто думала про те, що покласти у валізу.

Кілька книжок досі лежали в шухляді робочого столу. Їх вона забере завтра. А ще треба буде придбати все, чим можна зайняти себе у вільний час. Фарби, пензлі, папір. Можливо, навіть нитки для вишивання. Колись у неї непогано виходило.

Віра ледь усміхнулася, згадуючи ті часи. Вона могла годинами сидіти над вишивкою, не помічаючи, як минає вечір. Тоді їй ніхто не говорив, що це марна трата часу.

А ще треба було придумати, як непомітно напхати валізу одягом.

Формально все необхідне їй уже надали. Для експедиції існували чіткі вимоги щодо багажу, спорядження та особистих речей. Але Віра хотіла взяти із собою трохи більше. Те, що нагадуватиме їй про звичайне життя.

Про дім.

Хоча який це тепер був дім? Віра відвела погляд.

На відверту розмову з чоловіком вона так і не наважилася. Спочатку переконувала себе, що ще має час. Потім - що обере правильний момент. А далі зрозуміла: правильного моменту просто не настане. Не з ним. Не в цьому домі. Не для такого рішення. Тому вона вирішила просто втекти. Залишити прощальний лист і поїхати. Чоловік знайде його тоді, коли Віра вже буде далеко. Можливо, навіть на півдорозі до системи Еліар.

Їй було страшно уявляти його реакцію. Але ще страшніше було уявити, що вона залишиться.

За ці два місяці в них майже щодня траплялися сварки. Через її запізнення з «роботи». Через розгублений вигляд. Через безлад удома. Через посуд. Через книжки. Через те, що вона щось сказала не тим тоном. Причини завжди знаходилися. Віра голосно щось сказала. Не так подивилася. Не запам'ятала, що їй говорили. Не зробила щось достатньо швидко. Або зробила, але не так. Іноді вона вже навіть не пам'ятала, з чого почалася чергова сварка. Пам'ятала лише кінець - його голос і власне бажання стати невидимою. Тому Віра мовчала. Мовчала й чекала. Чекала моменту, коли зможе залишити все це хоча б на три роки.

Три роки.

Вона знову повторила ці слова подумки.

А що буде потім? Це питання виникало щоразу, коли вона думала про майбутнє. Чи захоче повернутися? Що станеться з її шлюбом? Чи залишиться він узагалі? Віра не знала. І зараз не хотіла знати. Якось буде. Уперше за багато років їй хотілося дозволити собі не думати про «потім». Просто прожити наступні три роки. Саме тому вона й погодилася.

За ці два місяці Віра встигла пройти всю необхідну підготовку: медичне обстеження, психологічні тести, технічні тренування, численні інструктажі та симуляції аварійних ситуацій. Вона навчилася працювати з обладнанням станції, перевіряти системи життєзабезпечення, діяти під час снігової бурі та аварійного відключення енергії.

Усе було готове.

Вона теж мала бути готова. Квиток, документи, контракт, дозвіл на переліт.

Віра ще раз поглянула на валізу.

Три дні.

Лише три дні - і вона нарешті зможе зробити те, на що не наважувалася роками. Вона зможе піти. Цього разу - не озираючись. Без погроз. Без принижень. Без шантажу.

Залишилося лише вигадати, як зібрати речі.

***

Дорогою додому з чергового інструктажу Віра вирішила пройтися пішки.

Їй хотілося побути на свіжому повітрі й хоча б ненадовго відкласти всі думки про відліт. Тепер, коли підготовка була завершена, а всі необхідні документи лежали в сумці, місто раптом здавалося їй зовсім іншим. Віра повільно йшла знайомою вулицею, яку зазвичай долала поспіхом. Тепер же нікуди не поспішала. Розглядала будинки, повз які проходила сотні разів, старі дерева вздовж тротуару, маленькі кав'ярні, зупинки, людей, що поспішали у своїх справах.

Хтось сміявся. Хтось розмовляв телефоном. Хтось ніс додому пакети з продуктами. Звичайне життя. Те саме життя, яке зовсім скоро залишиться для неї десь далеко. Віра вдихнула прохолодне повітря й ледь усміхнулася. Їй хотілося запам'ятати цей день. Запам'ятати місто таким, яким вона його знала. Шумним, трохи втомленим, іноді похмурим, але рідним. Вона насолоджувалася кожною дрібницею й водночас прощалася з нею. Саме тоді її погляд випадково зупинився на невеликій будівлі. Над входом висіла проста вивіска: «Міський притулок для тварин».

Віра зупинилася.

Вона давно знала про це місце. Не раз проходила повз, але жодного разу не заходила всередину. Можливо, боялася. Можливо, просто не дозволяла собі прив'язуватися до когось ще. Мрія про домашнього улюбленця багато років залишалася лише мрією. Колись Віра хотіла собаку. Потім - кота. Потім перестала хотіти взагалі, переконавши себе, що тварина в квартирі - це зайві турботи, витрати, відповідальність. Та й чоловік завжди був проти. «Навіщо нам ця шерсть?», «Хто за ним прибиратиме?», «Ти ж розумієш, що це на багато років?». Тому мрія так і залишилася десь у минулому. Але сьогодні був особливий день. Віра подивилася на табличку, а потім сама собі тихо усміхнулася. Через три дні вона вирушить у космос. На три роки. Три роки самотності на крижаній Нівії. І раптом їй подумалося: якщо її власна мрія нарешті здійснюється, то чому б не допомогти здійснитися чиїйсь іншій? Можливо, там усередині є хтось, хто теж давно чекає. Хтось, кому просто потрібен дім.

Віра ще кілька секунд вагалася, а потім штовхнула хвіртку.

Над входом тихо дзенькнув маленький дзвіночок. Вона зробила перший крок на територію притулку.

Її зустріла жінка середнього віку у світлому халаті.

- Добрий день, привіталася вона.

- Добрий.

- Ви щось шукаєте?

Віра невпевнено усміхнулася.

- Я просто... хотіла подивитися й можливо знайти когось, хто скоротить мою самотність.

- Тоді проходьте. Тут зараз не так багато тварин - малечу швидко розбирають. Здебільшого залишаються дорослі.

Віра кивнула й пішла слідом за жінкою. Щойно вони зайшли до приміщення, Віру огорнув справжній гамір. Тварин і справді було не так багато, але кожна з них по-своєму нагадувала про себе. Папуги, канарейки та безліч інших дрібних пташок сиділи в клітках і навперебій цвірінькали. Десь лунало гучне «кар-р», десь - короткий свист, а маленькі канарейки заливалися дзвінкими трелями.

У сусідніх клітках хом'яки невтомно крутили колеса, ніби намагалися втекти від самого життя. Миші метушилися тунелями, зникаючи в одному отворі й майже одразу з'являючись в іншому.

Віра мимоволі усміхнулася.

Попри весь цей шум, тут було якось затишно. Ніби кожна тварина чекала свого шансу. Вона пройшла трохи далі й помітила дві клітки для більших тварин. В одній лежала доросла кішка. Велика, сіро-біла, з густою шерстю. Вона не спала - просто спостерігала за відвідувачами уважними зеленими очима.

У другій сиділа рудо-біла кішка. Вона була значно неспокійніша: то підходила до дверцят, то відходила назад, то знову поверталася, немов щось вирішувала.

Трохи далі, у просторому вольєрі, лежав собака, схожий на хаскі. Він підняв голову, коли Віра зайшла, і кілька секунд уважно дивився на неї.

- Це наші найстарші мешканці, - пояснила працівниця. - Дорослих забирають неохоче. Люди здебільшого хочуть маленьких.

Віра знову подивилася на кішок. Чомусь саме вони привернули її увагу. Можливо, тому, що в їхніх очах не було нетерпіння, лише очікування. Таке знайоме їй самій.

- Як давно вони тут? - запитала Віра.

Працівниця підійшла ближче.

- Майже пів року.

- А де їх господарі?

Жінка зітхнула.

- Полетіли на колонію.

Віра повернула голову.

- На колонію?

- Так. Їхня родина отримала дозвіл на переселення. Спочатку обіцяли забрати тварин із собою після облаштування. Казали, що повернуться.

- І не повернулися?

- Ні. І не повернуться, повірте мені.

Віра знову подивилася на кішку. Та сиділа нерухомо.

- Вони досі чекає?

Працівниця сумно усміхнулася.

- Думаю, так. Тварини не дуже розуміють, куди поділися люди. Вони просто знають, що ті більше не приходять.

Віра відчула, як щось стислося всередині. Вона простягнула руку до сітки. Кішка підійшла. Обережно потерлася головою об її пальці. Віра завмерла.

- Привіт...

Кішка тихо муркнула. І в цей момент Віра зрозуміла, що не може просто піти. Але однієї киці мало тож рушила далі. У вольєрі поряд сиділа друга кішка. Біло-сіра, з великими зеленуватими очима. Ця навіть не чекала поки Віра підійде, одразу піднялася й підійшла до дверцят.

- А ця?

- Її привезли разом із першою.

Віра подивилася на працівницю.

- Разом?

- Так. Вони жили в одній родині.

Віра знову перевела погляд на кішок. Дві незнайомі тварини, які залишилися самі після того, як їхні люди полетіли шукати краще життя. Вона знала, що це лише тварини. Знала, що не повинна переносити на них власні почуття. Але все одно не могла позбутися думки, що вони дуже схожі на неї.

Собака сидів у третьому вольєрі.

Він був схожий на хаскі. Сіро-біле хутро, темна спина, світла морда й неймовірно сумні очі.

Коли Віра підійшла, він не загавкав, лише підвів голову.

- Його теж залишили господарі?

- Так. Ті самі.

Собака підійшов ближче й сів біля сітки й обережно просунув морду крізь отвір.

Віра поклала руку йому на голову. Тепле хутро. Тихе дихання. Собака заплющив очі. І Віра раптом відчула, як у неї защеміло серце. Вони були родиною, яка раптом стала не потрібною.

- Я заберу вас, - прошепотіла вона.

Працівниця здивовано подивилася на неї.

- Усіх?

Віра подивилася на двох кішок, які визирали зі свого вольєра, а потім на собаку. Вона знала, що це божевілля. На Нівії не було спеціально обладнаного притулку для тварин, але їх і не забороняли. А ще переліт вимагав додаткових документів, потрібні були дозволи, медичні довідки, спеціальні контейнери. Але раптом усе це здалося їй не таким уже складним.

- Усіх трьох.

Працівниця кілька секунд мовчала.

- У вас є куди їх забрати? – нарешті запитала працівниця, поглянувши на Віру з легкою недовірою.

- Так. Я лечу на Нівію. І працюватиму там три роки, - відповіла Віра. - Тож ніхто не буде проти їхнього перебування там. Через три дні я вилітаю. Ви встигнете підготувати всі необхідні документи?

Жінка на мить замислилася, а потім кивнула.

- Звісно. Тим більше, цих тварин уже готували до перельоту, але людина, яка мала їх забрати, передумала. Тож із документами проблем не буде. Треба лише змінити ім'я власника.

Віра полегшено видихнула.

- Чудово.

Вона ще раз подивилася на кішок, а потім перевела погляд на собаку.

- Тоді складіть, будь ласка, перелік усього, що потрібно для їхнього утримання. Корм, ліки, переноски, усе необхідне. За ці три дні я все придбаю.

- Добре. Я підготую перелік.

- А в останній день я за ними прийду.

Жінка здивовано підняла брови.

- Ви не хочете забрати їх сьогодні?

Віра на секунду замовкла.

- Не можу, - тихо відповіла вона. - Вдома я зараз їх тримати не можу.

Вона не стала пояснювати чому, просто ще раз подивилася на тварин. На для трьох маленьких істот, які зовсім нещодавно були для неї чужими, а тепер уже стали частиною її плану.

***

Вдома Віру зустріла незвична тиша. Чоловік був на кухні й стояв біля вікна, дивлячись кудись на вулицю. У кімнаті не працював телевізор, не грала музика - лише тихо гудів холодильник.

Віра якомога тихіше поставила сумку біля дверей, намагаючись не привертати до себе зайвої уваги. Вона вже встигла подумки підготуватися до бурі емоцій через своє запізнення. Напевно, він запитає, де вона була, чому так довго, чому не попередила, де вечеря.

Вона навіть подумки приготувала кілька виправдань. Але чоловік мовчав.

- Я вдома, - якомога обережніше промовила Віра.

- Добре, - на диво спокійно відповів він.

Проте його голос не відповідав виразу обличчя. Чоловік виглядав незвично стурбованим. Віра насторожилася.

- Щось сталося?

Він нарешті перевів на неї погляд. Кілька секунд просто дивився, ніби вирішував, як краще повідомити новину.

- Я отримав підвищення.

Віра здивовано кліпнула.

- Справді?

- Так, - у його голосі вперше за весь вечір з'явилася нотка задоволення. - Але тепер мені доведеться працювати в іншому місті.

Віра мовчки слухала.

- Завтра зранку я їду сам, - продовжив він. - А через тиждень до мене приїдеш ти.

Віра відчула, як усередині все завмирає.

Через тиждень? Вона ледь не перепитала, чи правильно почула. Але чоловік уже продовжував:

- За цей час тобі треба звільнитися з роботи й запакувати всі наші речі. Я б краще зробив це сам, але, на жаль, не маю часу на все це. Тож доведеться довіритися тобі.

Віра завмерла. Вона не вірила в те, що почула. Ще кілька секунд тому вона стояла біля дверей і боялася звичайної сварки через запізнення, а тепер чоловік спокійно повідомляв їй, що їхнє життя змінюється. Без обговорення. Без запитання, чи хоче вона цього. Без жодної спроби дізнатися, що думає вона сама.

- Серйозно? - нарешті запитала Віра. - І чому все так раптово?

Чоловік невдоволено скривився.

- Я чекав на цю посаду весь час, що працював на компанію. І якби ти мене уважно слухала, то знала б про це.

Цього разу він сказав це значно різкіше, у голосі виразно прозвучало роздратування її «неуважністю». Віра опустила очі. Вона була майже впевнена, що чоловік нічого подібного їй не розповідав. Принаймні не так, щоб вона могла це запам'ятати. Але сперечатися не стала. Виходить, не лише вона мала таємниці.

- В тебе є сім днів, щоб вирішити всі питання, - продовжив чоловік. — Квартиру продавати не треба. Принаймні поки що. Спочатку я хочу зрозуміти, що там і як, а вже потім вирішуватиму.

Віра слухала його й дивувалася.

Сім днів. Він давав їй сім днів.

Сам.

Навіть не порадившись із нею. Наче її життя було лише частиною його планів, яку можна було пересунути в потрібне місце. Та, на диво, цього разу Віра не відчула ні звичного роздратування, ні образи. Бо через три дні вона мала залишити Землю. Через три дні вона мала сісти на корабель і вирушити на Нівію. А чоловік завтра поїде в інше місто. Виходило, що обставини самі зробили для неї те, на що вона так і не наважилася.

Вона зможе спокійно зібрати свої речі. Забрати документи. Підготувати багаж. Забрати тварин із притулку. І поїхати.

Без сварки.

Без пояснень.

Без необхідності дивитися йому в очі, коли говоритиме, що залишає його.

Віра на мить заплющила очі.

Можливо, це й був той шанс, якого вона так довго чекала.

Але разом із полегшенням у грудях ворухнулася й інша думка. А може, все ж таки варто розповісти? Попрощатися нормально. Пояснити, куди вона їде. Сказати, що не зможе зібрати всі його речі, бо сама має відлетіти через три дні. Зрештою, вони прожили разом багато років. Хіба не заслуговує він хоча б на правду?

Віра подивилася на чоловіка.

Він уже дістав телефон і почав щось перевіряти, ніби розмова була закінчена. Вона відкрила рот, щоб заговорити але слова так і не з'явилися. Страх був сильнішим. Він уже давно пустив коріння в її свідомості й навчив її мовчати саме тоді, коли потрібно було говорити.

Віра повільно видихнула.

- Добре, - сказала вона.

Лише одне слово. Чоловік кивнув, навіть не підозрюючи, наскільки багато воно приховує.