Спочатку:
На сторінку книги
Віра прокинулася без будильника. Як завжди.
Спочатку вона навіть не зрозуміла, що її розбудило, тож вона кілька секунд просто лежала, дивлячись у стелю.
Тиша. Віра потягнулася за терміналом і подивилася на час - 07:43. Вона здивовано підняла брови.
- Сьома сорок три...
На Землі вона вже давно мала стояти на кухні і готувати сніданок або принаймні поспіхом збиралася б із дому.
А тут... Ніхто не чекав. Віра ще кілька хвилин пролежала в ліжку, а потім усміхнулася:
- Можна не поспішати.
Ця думка виявилася напрочуд приємною.
Вона спокійно прийняла душ, одяглася, нагодувала тварин і лише після цього приготувала собі сніданок.
Кава. Саме справжня кава, а не розчинний напій із автомату. Вона привезла її із собою.
Віра сіла за стіл і подивилася у вікно.
За ілюмінатором Нівія була зовсім іншою, ніж напередодні.
Ніч зникла. Світло Еліара ковзало по сніговій рівнині, змушуючи її сяяти тисячами дрібних відблисків. Гори на горизонті здавалися майже намальованими. Ніби хтось узяв біле полотно й провів по ньому темною лінією.
Віра зробила ковток кави, а потім відкрила робочий термінал.
На екрані з'явився список завдань. Вона переглянула його. Більшість процедур була стандартною. Перевірка систем. Контроль енергопостачання. Перегляд метеорологічних показників. Але сьогодні вона хотіла почати інакше. Не з чужого розкладу. Зі свого.
Віра відкрила чистий файл і написала: Розклад оператора «Еребус-7», трохи замислилася й додала:
07:30 - підйом.
08:00 - сніданок.
08:30 - ранковий контроль станції.
09:00 - перевірка зовнішніх датчиків.
12:00 - аналіз даних.
13:00 - обід.
Далі вона записала ще кілька пунктів, а потім зупинилася. Між ними залишалося багато вільного часу. Віра подивилася на екран. Раніше такий порожній графік її б налякав, тепер - ні. Тож вона додала ще один рядок: Час для себе. І залишила його без конкретних годин та задач.
- Оце найважливіше, - сказала вона сама собі.
З сусідньої кімнати почувся звук. Біло-руда кішка з'явилася у дверях, позіхнула й неквапливо рушила до неї.
- А ти вже поснідала?
Кішка застрибнула на крісло. Віра погладила її й додала.
- У тебе теж вільний графік.
***
О 08:26 Віра стояла біля шлюзового модуля. Перед нею лежав захисний костюм. Вона вже вдягала його під час тренувань, але тоді все було інакше.
Тренувальний модуль. Контрольоване середовище. Інструктор за склом.
Тут за дверима був справжній Нівійський холод. На панелі світилася температура: −30 °C.
Віра затримала погляд на цифрах.
- Мінус тридцять.
Вона знала, що це не рекорд для Нівії. Навпаки, сьогоднішня температура вважалася цілком комфортною для роботи на відкритій території. Але слово «комфортною» тепер здавалося їй дивним.
Вдягнувши весь спеціальний одяг, оснащений системою обігріву, Віра ще раз перевірила застібки, рукавички та шапку. Тепер холод Нівії вже не здавався таким страшним. Костюм мав підтримувати комфортну температуру навіть під час тривалого перебування надворі.
Вона натягнула капюшон, поправила комір і перевірила показники на маленькому дисплеї біля зап'ястя.
Температура тіла - норма.
Рівень заряду системи обігріву – сто відсотків.
Зв'язок, резервне живлення, маяк.
Віра глибоко вдихнула й поглянула на шлюз. За його дверима на неї чекала Нівія - холодна, безмежна й майже безмовна. А у відображені на неї дивилася жінка в громіздкому захисному костюмі.
Віра майже не впізнала себе.
- Ну що, Віро Коваленко,... - Вона поклала руку на ручку шлюзу. - Ласкаво просимо на Нівію.
Двері відчинилися.
***
Перше, що вона відчула, - холод.
Не просто холодне повітря. Холод, який одразу знайшов усі найменші щілини в одязі. Віра зробила крок. Сніг тихо хруснув під черевиком. Вона зупинилася. Перед нею простягалася безмежна біла рівнина. Тепер між нею та Нівією не було товстого скла. Вона стояла просто посеред цього світу.
Віра повільно повернула голову. Станція «Еребус-7» ззовні здавалася зовсім іншою.
Металеві модулі були з'єднані між собою переходами, кабелями й герметичними тунелями. На даху працювали антени та сенсори. Висока щогла зв'язку здіймалася над станцією, а на її верхівці блимав червоний сигнальний вогник.
Частина конструкцій була майже повністю вкрита інеєм.
Навіть метал тут виглядав холодним. Непривітним, але водночас дивовижно красивим.
Віра зробила ще кілька кроків. Вітер був слабким й майже не відчувався.
Але тиша... Тиша була величезною. Жодного автомобіля. Жодного людського голосу. Жодного міського шуму. Лише тихе потріскування снігу під ногами й ледь чутний звук системи зв'язку в її шоломі.
- «Еребус-7», зовнішній сектор, - сказала Віра, перевіряючи зв'язок.
Система одразу відповіла: «Зв'язок стабільний.»
Вона усміхнулася.
- Добре.
Тепер до роботи.
***
Перший датчик знаходився приблизно за двісті метрів від станції. Віра рухалася повільно, перевіряючи показники на планшеті: температура, тиск, вологість, швидкість вітру, склад атмосфери, рівень радіації. Усе було в межах норми. Вона підійшла до металевої конструкції, що стирчала зі снігу, зняла захисну кришку, оглянула з'єднання й перевірила живлення. Система показувала нормальну роботу.
- Датчик один, без відхилень.
Віра внесла інформацію до журналу, а потім рушила далі.
Другий. Третій. Четвертий. Один із датчиків був майже повністю занесений снігом. Віра присіла. Очистила поверхню. Перевірила кріплення.
- Ось тобі й автоматика,... - Вона усміхнулася. - Без людини не впоралася.
Ще один датчик показував температуру на дві десятих градуса нижчу, ніж сусідній. Віра перевірила його ще раз. Потім порівняла показники з центральною системою. Різниця залишалася. Можливо, похибка, але вона внесла її до журналу: Датчик 7. Потребує повторної перевірки.
***
Через дві години вона повернулася на станцію. У шлюзі Віра зняла верхній одяг і кілька секунд просто стояла, насолоджуючись теплом.
На екрані тим часом з'явився звіт.
Зовнішній огляд завершено. Датчики: 14 із 15 - штатна робота. Датчик №7 - рекомендована повторна діагностика.
Віра перечитала звіт, а потім подивилася на годинник - 12:37. Вона здивовано посміхнулася.
- І навіть не запізнилася на обід.
Ліра вже чекала біля дверей її каюти. За нею з'явився Норд, а Міра визирнула з-за крісла.
Віра присіла перед ними.
- Ну що, я повернулася.
Пес махнув хвостом, а одна із кішок тихо нявкнула. Віра усміхнулася.
Потім подивилася на ілюмінатор, за яким лежав білий світ, але тепер він уже не здавався таким чужим.
Віра знала, де стоять датчики. Знала, де починається схил. Знала, де за снігом ховаються камені. Знала, як звучить вітер біля станції. Вона прожила тут лише один день, але Нівія вже починала ставати її домом. І Віра вперше подумала, що, можливо, три роки — це не так уже й багато.
