Спочатку:
На сторінку книги
Віра ще довго стояла перед полотном. Вона ніяк не могла змусити себе відвести від нього погляд. Вона знала, що людський мозок полюбляє знаходити закономірності навіть там, де їх немає. Дві лінії, випадкова форма, незвичний кут - і людина вже бачить знайомий образ. А ще вона могла просто несвідомо відтворити символ, який запам'ятала на панелі капсули. От і все. Нічого надзвичайного.
Принаймні так Віра намагалася себе переконати. Але справа була не тільки в символі. Вона пригадала, як малювала цю картину. Не думала. Не планувала композицію. Не вирішувала заздалегідь, що саме має з'явитися на полотні. Просто водила пензлем по паперу, дозволяючи руці працювати майже самостійно. То звідки взялися ці споруди? Чому саме така форма доріг? Чому вона намалювала ці дивні високі конструкції? І чому використала саме ці кольори?
Віра трохи відступила від полотна.
- Треба менше дивитися старих фільмів про інопланетні цивілізації, - нарешті дійшла висновку жінка.
Вона промовила це вголос, ніби хтось міг їй відповісти, посміятися разом із нею або просто підтвердити, що все це вона собі вигадала. Та у відповідь лунала лише тиха музика.
Віра зітхнула. Можливо, справді все пояснювалося просто. Можливо, символ був єдиною випадковістю, а все інше народилося з її уяви.
Віра відклала планшет.
- Досить, - вона ще раз подивилася на картину, а потім похитала головою. - На сьогодні вистачить і роботи, і творчості. Треба відпочити. - Жінка встала й потягнулася. - І подивитися якийсь фільм. Нормальний фільм. Не пов'язаний із космосом, прибульцями, іншими планетами й усією цією нісенітницею.
Звісно, відповіді вона не отримала. Зате її улюбленці дуже швидко підтримали це рішення. Щойно Віра зручно вмостилася на дивані, Ліра стрибнула поруч і влаштувалася біля її стегна. Міра забралася з іншого боку й згорнулася клубочком, а Норд ліг на підлозі біля дивана, поклавши морду на лапи. Віра взяла планшет і запустила старий фільм про кохання.
На екрані з'явилися знайомі кадри. Земне місто. Земні люди. Звичайна історія. Жодних космічних кораблів. Жодних далеких світів. Жодних загадкових символів. Віра усміхнулася.
- Оце вже краще.
Вона зробила кілька ковтків холодного чаю й відкинулася на спинку дивана. Можливо, сьогодні їй просто потрібно перестати все аналізувати. Хоча б на один вечір. Хоча б на кілька годин. Вона дивилася на екран, слухала знайомі діалоги й поступово відчувала, як напруга відступає.
Та десь у глибині свідомості все одно залишалася одна думка. Маленька. Неприємна. Вона вперто не хотіла зникати. Чому намалювала саме місто?
***
Віра заснула майже непомітно.
Фільм ще тривав, на екрані хтось щось говорив про кохання, але слова давно перетворилися на далекий шум. Тепло дивана, м’яка ковдра й мірне дихання тварин зробили свою справу.
І Віра провалилася в сон. Дуже дивний сон.
Вона йшла вулицею.
Навколо здіймалося місто, яке вже бачила на картині. Тільки уві сні воно було набагато більшим. Будівлі височіли над нею, гублячись десь високо в темному небі. Вузькі вежі з'єднувалися між собою плавними арками, а між ними проходили широкі світлі доріжки. Деякі конструкції ніби зависали в повітрі, не маючи жодної видимої опори.
Місто було наповнене життям.
Люди - або істоти, які Віра приймала за людей, - рухалися вулицями в обидва боки. Хтось поспішав. Хтось зупинявся біля невеликих світлих панелей. Хтось розмовляв.
Віра обернулася, намагаючись роздивитися перехожих. Але щоразу, коли вона намагалася сфокусувати погляд, обличчя ставали розмитими. Ніби хтось навмисно стирав із них риси. Вона бачила силуети, руки, одяг, рухи. Але не могла розгледіти жодного обличчя.
Віра прискорила крок.
- Перепрошую!
Один із перехожих зупинився й вона підійшла ближче.
- Ви мене чуєте?
Істота повернула до неї голову. Віра чекала відповіді та замість неї почула дивний шум. Наче крізь воду хтось говорив одночасно кількома голосами. Вона нічого не зрозуміла.
- Що?
Віра нахилилася ближче.
Шум посилився. Окремі звуки почали нагадувати слова, але вони одразу розпадалися, змішувалися між собою й перетворювалися на незрозуміле шипіння.
- Я не розумію вас!
Істота простягнула до неї руку й Віра мимоволі відступила.
Рука була дивною. Пальці довші за людські, їх було більше. Віра не встигла порахувати. Силует раптом розчинився в натовпі.
- Зачекайте! - Віра побігла за ним.
Але місто раптом змінилося. Будинки стали вищими, вулиця звузилася, світлі доріжки згасли одна за одною. Тепер навколо панувала напівтемрява.
Віра озирнулася.
Усі перехожі зупинилися. Вони стояли нерухомо й дивилися на неї. Розмиті. Без облич. Без голосів. А потім усі одночасно почали щось говорити. Спочатку тихо. Потім голосніше. Незрозумілий шум заповнив усе навколо. Віра затиснула вуха руками.
- Досить!
Але шум не припинявся.
Вона заплющила очі і раптом крізь цей хаос почула щось інше. Один голос. Чіткий. Зовсім близько. Він вимовив лише кілька слів. Віра не знала цієї мови. Але чомусь зрозуміла їх. Вона різко озирнулася - перед нею стояла висока постать. Цього разу обличчя було майже видно. Принаймні так здалося. Віра не могла роздивитися його повністю, але бачила очі. Великі. Темні. І дуже уважні. Постать простягнула руку із сьома пальцями й малюнком на долоні.
- Що це означає? - прошепотіла вона.
Постать не відповіла, а лише подивилася кудись їй за спину.
Віра обернулася ще раз. На горизонті, поміж високих будівель, щось спалахнуло. Те саме світло, яке вона бачила над Нівією.
Раз. Другий. Третій. І з кожним спалахом місто ставало все менш реальним. Віра знову почула шум. Тільки тепер він ішов не від перехожих. Він лунав звідусіль. І поступово перетворювався на один довгий, монотонний сигнал.
***
Віра прокинулася різко й одразу сіла на ліжку. Вона важко дихала, намагаючись зрозуміти, де знаходиться. Кімната була темною. Лише маленькі індикатори на панелях тихо мерехтіли, кидаючи на стіни слабкі зеленкуваті відблиски. Норд одразу підняв голову. Ліра й Міра заворушилися поруч, стривожені її різким рухом. Віра провела долонею по спітнілому обличчю.
- Це був сон...
Вона озирнулася. Усе було на місці. Таке знайоме і вже рідне. Навіть тихе гудіння систем життєзабезпечення.
Вона була на станції.
Не в тому дивному місті. Не серед незнайомих істот. Не там, де лунали чужі голоси.
Віра кілька разів повільно вдихнула й видихнула, намагаючись переконати себе, що це був просто сон. Дивний, безглуздий сон, який її мозок склав із усього, що сталося останніми днями.
Місто з картини.
Символ із капсули.
Дивні спалахи в небі.
Невідомі звуки.
Усе змішалося.
Цілком нормально.
Цілком логічно.
Так мозок просто переробляє пережите. Віра навіть кивнула сама собі, ніби поставила крапку в цьому поясненні. Вона вже хотіла знову лягти, коли раптом завмерла.
Одна думка блискавкою промайнула в голові. Віра навіть не встигла як слід її обдумати, але відчула: це важливо.
Вона різко підвелася.
- Не може бути...
Жінка подивилася на сплячих тварин. Не хотіла їх будити. Але невже їх чуттєві вушка нічого не зловили?
- Спіть, - тихо прошепотіла вона.
Віра підвівшись на ноги, швидко вийшла з кімнати. Через кілька секунд двері лабораторного відсіку відчинилися. Вона майже вбігла всередину. Вона вже знала, що саме хоче перевірити.
