Спочатку:
На сторінку книги
Наступні кілька днів Віра майже не відходила від станції. Вона перевіряла все: антени, передавачі, резервні канали, автоматичні протоколи зв’язку. Результат залишався незмінним - тиша. Орбітальна станція не відповідала.
Жодного голосу. Жодного текстового повідомлення. Жодного автоматичного сигналу. Навіть стандартного системного підтвердження про отримання її запитів. Віра відправляла повідомлення знову й знову, змінюючи частоти та протоколи. І щоразу отримувала одне й те саме - нічого.
Спочатку вона намагалася переконати себе, що це просто несправність. Найпростіше пояснення завжди було найкращим. Міг вийти з ладу головний передавач. Потім резервний. Міг згоріти блок керування антеною. Могла пошкодитися система живлення. У космосі навіть найнадійніша техніка рано чи пізно ламалася. Але тоді залишалося питання: чому не працював резервний канал? І чому станція не передавала жодного автоматичного сигналу? Це вже було дивно. Дуже дивно.
Другий варіант Віра намагалася не обдумувати надто довго. Можливо, з людьми на станції щось сталося. Хвороба. Отруєння. Вірус. Якась аварія в системі життєзабезпечення. Вона навіть перевірила архіви медичних протоколів і можливі сценарії масового зараження. Але щоразу доходила до одного й того самого висновку: навіть якщо всі члени екіпажу раптом захворіли, система мала б продовжувати працювати. Станція була розрахована на автономну роботу.
Вона мала повідомляти про аварії. Мала передавати дані. Мала реагувати на запити. А вона мовчала. Наче там не залишилося нікого. Віра сиділа перед екраном і довго дивилася на останнє відправлене повідомлення: «Еребус-7 викликає орбітальну станцію. Підтвердить отримання.» Але відповіді не було.
- Ну ж бо...
Ще трохи і Віра готова була перейти на лайку, якби вона допомогла. Та марно. Лише тиша. Жінка відкинулася на спинку крісла і тоді в голові знову виник третій варіант. Той, який вона вперто намагалася відкинути.
Капсула.
Віра перевела погляд у бік дверей. В гаражі для захисту від снігу та морозу, стояв невеликий чужий апарат. Він не могла бути частиною орбітальної станції. Не був земним рятувальним модулем. Не відповідав жодному відомому їй стандарту. Та Віра була впевнена його поява пов’язана із відсутністю зв’язку зі станцію. Але було найгірше – жінка й досі не мала пояснень: звідки вона взялася? Чому впала саме тут? Хто її запустив? І головне... Хто був усередині і куди він подівся?
***
Капсула стояла в гаражі вже п’яти день.
Добре, що вона була невеликою, а для космічного апарата - майже дитяча іграшка. Принаймні на вигляд.
Перші дні Віра намагалася зрозуміти, як увімкнути прилади, щоб отримати хоча б якусь інформацію про капсулу та її власника. Це виявилося значно складніше, ніж вона очікувала.
Жодних зрозумілих кнопок чи написів знайти не вдалося. Панель керування була незвичною, а символи на ній не нагадували жодної відомої їй системи позначень. Деякі ділянки світилися лише після дотику, інші взагалі не реагували. Віра кілька разів намагалася відтворити послідовність натискань, яка вже одного разу дала результат, але щоразу отримувала щось інше.
Потім вона взялася за файли. Якщо в капсулі збереглася інформація про того, хто нею керував, можливо, там були дані про його стан, маршрут або хоча б останні координати. Але й тут усе виявилося не так просто.
Віра довго намагалася зрозуміти, на яку кнопку натиснути, щоб відкрити потрібний файл, а не випадково видалити його. Вона навіть кілька разів фотографувала екран, щоб не забути послідовність дій. Найбільше її лякала думка, що одним необережним рухом вона може стерти єдину інформацію про власника капсули. Тому вчора вона нарешті відмовилася від цієї ідеї. Принаймні тимчасово. Сьогодні Віра вирішила нічого не натискати. Вона просто оглядала капсулу. Повільно, уважно, сантиметр за сантиметром.
Норд лежав неподалік, поклавши голову на лапи, і час від часу піднімав вуха, коли Віра змінювала положення або торкалася незнайомого предмета.
Жінка обійшла капсулу кілька разів, розглядаючи її з різних боків. Її особливо зацікавила форма керма. Спочатку Віра вирішила, що це звичайне кермо, тільки дуже незвичайної конструкції. Але що довше вона на нього дивилася, то більше сумнівалася. Щоб зручно тримати його, однієї людської долоні було недостатньо. Навіть якщо розставити пальці максимально широко, деякі ділянки залишалися недосяжними.
Віра приклала руку до поверхні й спробувала уявити, як хтось міг би ним керувати. П'ять пальців - незручно. Шість - уже краще. А сім...
Вона завмерла.
Сім пальців.
Саме стільки точок захоплення вона нарахувала на кермі. І справа була не лише в кількості. Відстань між ними була більшою, ніж могла охопити звичайна людська долоня. Пальці того, хто сидів за кермом, мали бути не тільки довшими, а й розташованими дещо інакше.
Віра повільно прибрала руку.
- Цікаво...
Вона знову подивилася на кермо. Можливо, це просто дивна конструкція. Можливо, вона неправильно зрозуміла її призначення. Але чомусь Віра вже не була в цьому впевнена.
Вона поглянула на Норда.
Пес підняв голову й уважно подивився на неї.
- Що скажеш?
Норд лише поворушив вухами. Віра ледь усміхнулася.
- Я теж нічого не розумію.
Вона знову повернулася до капсули. І вперше за весь час її відвідала думка, від якої стало трохи моторошно. Можливо, вона весь цей час намагалася розібратися не в тому, як працює капсула. Можливо, спочатку їй потрібно було зрозуміти, для кого вона була створена.
