Спочатку:
На сторінку книги
Віра настільки захопилася дослідженням руїн, що майже встигла забути про одну важливу річ - зв'язок з орбітальною станцією так і не відновився.
Спочатку ця тиша лякала її. Потім дратувала. Згодом стала звичною. А тепер, коли перед нею відкрилася загадка, набагато більша за всі проблеми з радіозв'язком, Віра майже перестала про неї думати. Вона прокидалася, годувала тварин, перевіряла показники станції, швидко переглядала системні звіти, а потім більшу частину дня проводила за дослідженням поверхні Нівії.
Дрони стали її очима. Термінал - другим мозком. А руїни... Руїни стали нав'язливою загадкою, яку вона просто не могла залишити без відповіді.
Віра давно не відчувала такого азарту. Мабуть, навіть до заміжжя такого із нею не траплялося. Тоді вона могла годинами сидіти над складним завданням, забуваючи про час, їжу й сон. Їй подобалося знаходити закономірності, розбиратися в незрозумілому, бачити результат власної роботи. Потім усе це кудись зникло.
Роки поступово привчили її не ставити зайвих запитань. Не сперечатися. Не сперечатися навіть із собою. А тепер вона знову відчувала себе живою. Не просто працівницею віддаленої станції. Не чиєюсь дружиною. Не жінкою, яка роками намагалася вгадати, коли краще промовчати. Вона була дослідницею. І зараз стояла на порозі відкриття.
Так, Віра не була першопрохідницею Нівії. Вона не відкривала сам супутник і не першою ступила на його поверхню. Не першою знайшла іноземне обладення. Але, можливо, саме їй судилося першою побачити те, що довгі роки залишалося прихованим.
Ця думка змушувала її посміхатися.
Минуле життя теж поступово втрачало над нею владу. Віра більше не прокидалася серед ночі з думкою про те, що зробила щось неправильно. Не гризла себе за втечу. Не шкодувала, що не поговорила з чоловіком перед відльотом. Не мучила себе думками про те, що не попрощалася з ним і не пояснила свого рішення. Вона навіть перестала прокручувати в голові ту розмову, якої ніколи не відбулося. Заяву на розлучення вона подала дистанційно підчас польоту, до неї додала прохання не повідомляти чоловікові, де саме вона перебуває. Спочатку це здавалося їй жахливою боягузливістю. Тепер - єдиним способом нарешті розірвати зв'язок із минулим.
Віра не знала, що буде після завершення контракту.
Не знала, чи повернеться на Землю.
Не знала навіть, чи захоче повернутися.
Але вперше ці питання її не лякали.
У неї було своє життя. Нехай маленьке. Нехай посеред супутника, за мільйони кілометрів від дому. Але своє.
Саме тут вона ніби відродилася як особистість.
Тут їй більше не потрібно було озиратися на когось, перш ніж щось зробити. Не потрібно було думати, чи сподобається комусь її рішення, чи не розсердиться хтось через її захоплення, чи не скаже, що вона знову займається дурницями.
Тут вона могла бути собою.
Віра нарешті почала реалізовувати всі свої давні задуми. Вона читала книги, малювала, займалася рукоділлям, дивилася старі фільми, слухала музику, танцювала, займалася йогою, облаштовувала станцію так, як хотіла саме вона. Вона могла годинами сидіти над науковими даними, досліджувати Нівію, будувати власні гіпотези й не боятися помилитися.
Тут ніхто не підвищував на неї голос.
Ніхто не вирішував за неї, що їй можна, а що ні.
Ніхто не змушував її ставати меншою, тихішою чи зручнішою.
І, мабуть, найважливіше - тут вона знову почала мріяти. Про відкриття. Про майбутнє. Про життя, яке належало тільки їй. І тепер, дивлячись на загадкові руїни, Віра вперше за багато років відчувала не втому від життя, а справжню цікавість до того, що буде далі.
Вона саме розглядала на великому екрані чергову серію знімків руїн, коли пролунав короткий звук.
- Піп.
Віра завмерла.
Звук був настільки звичним, що спочатку вона навіть не зрозуміла, що сталося. Потім її погляд повільно перемістився на панель зв'язку. І серце раптом забилося швидше. Індикатор, який уже давно світився тьмяним червоним, тепер мигнув.
Раз.
Другий.
Третій.
- Невже.?..
Віра підвелася. Вона навіть не одразу наважилася підійти до термінала. Зв'язок. Невже зв'язок? Жінка швидко відкрила відповідний канал. На екрані з'явився напис: ВХІДНИЙ СИГНАЛ.
Віра застигла.
У голові за одну мить промайнули десятки думок. Орбітальна станція? Земля? Автоматичний ретранслятор? Рятувальний корабель? А може, той, кому весь цей час ішов сигнал від Нівеї?
Остання думка змусила її завмерти ще сильніше. Адже вона досі не знала, чому зник зв'язок.
Віра швидко відкинула цю думку. Найімовірніше, нарешті відновився нормальний канал після тієї дивної аномалії. Можливо, орбітальна станція отримала її попередні повідомлення. Можливо, там уже знають про проблеми з температурою, про загадкове обладнання і навіть про руїни.
Вона простягнула руку до панелі, палець завис над кнопкою прийому, але натиснути Віра не поспішала.
Чому?
Вона й сама не могла відповісти.
Мабуть, їй сподобалася ця тиша.
Дивно, але за час, проведений на Нівії без зв’язку, тиша перестала здаватися порожнечею. Навпаки. Вона стала свободою. Ніхто не відволікав її посеред роботи. Ніхто не вимагав негайних звітів. Ніхто не ставив десятки протокольних запитань. Ніхто не нагадував, що вона повинна робити, коли й у якій послідовності. Віра могла сама вирішувати, чим займатися. Могла витратити цілий день на дослідження руїн, а потім до ночі переглядати дані з дронів. І ніхто не стояв над душею. Вона раптом усвідомила, що боїться не самого зв'язку. Вона боялася втратити цю свободу.
- Але ж вони повинні знати, що зі мною все гаразд, - тихо сказала вона.
Сигнал повторився.
Піііп.
Цього разу він здався довшим. Настирливішим. Наче хтось по той бік не просто перевіряв канал, а наполегливо намагався встановити зв'язок.
Віра здригнулася. Звук остаточно вирвав її з полону сумнівів. Вона більше не вагалася й натиснула кнопку прийому. Кілька секунд у динаміках панувала тиша. Потім почувся тріск перешкод, шурхіт, короткий високий писк. Віра мимоволі затамувала подих і нарешті крізь перешкоди пролунав людський голос:
- Орбітальна станція викликає Еребус-7. Є там хтось живий? Відповідайте.
Віра не одразу змогла повірити власним вухам.
Людський голос.
Справжній.
Після стількох місяців тиші він здавався майже нереальним.
Вона дивилася на динамік, не в змозі поворухнутися. Потім повільно видихнула.
- Так... - її голос ледь помітно тремтів. - Так, тут хтось є. - Віра нахилилася до мікрофона. - Еребус-7 викликає орбітальну станцію. Я вас чую.
На іншому кінці запала коротка пауза, а потім пролунав голос:
- Еребус-7, прийом. Підтвердіть особу оператора.
Віра заплющила очі. Вона знала, що зараз почнуться запитання. Протоколи. Звіти. Пояснення. І разом із ними повернеться світ, від якого вона так довго ховалася. Але цього разу вона була готова. Бо тепер це була вже не та Віра, яка три роки тому сіла на корабель, тікаючи від свого минулого. Тепер вона знала, ким є.
