Спочатку:
На сторінку книги
Віра чекала на відповідь цілий вчорашній день.
Спочатку вона намагалася не надавати цьому значення. Зв'язок міг затриматися. Система могла бути перевантажена. На орбіті могли проводити технічні роботи. Причин завжди можна було придумати десятки. Але відповідь так і не з'явилася, як і жодного повідомлення чи автоматичного підтвердження. Навіть короткого системного сповіщення про помилку. І саме це тривожило Віру найбільше.
Під вечір вона вже кілька разів перевіряла канал зв'язку, перезапускала термінал і звіряла налаштування. Усе працювало нормально. Принаймні, за показниками.
Віра сіла перед екраном і втретє відкрила журнал передач. Її повідомлення було відправлене, доставлено, а далі - порожнеча.
Вона відкинулася на спинку крісла й заплющила очі.
- Чудово… - тихо пробурмотіла жінка.
Тепер у голові почали крутитися зовсім інші думки.
Продуктів на станції залишалося приблизно на пів року. Цього мало бути більш ніж достатньо, навіть із запасом. Планове постачання мало прибути через два тижні, і раніше Віра взагалі не замислювалася над цим. Тепер же кожна цифра в системі забезпечення раптом почала здаватися важливою. Шість місяців. Чотирнадцять днів.
Жінка чудово розуміла: якщо на орбітальній станції щось трапилося, рано чи пізно це мали помітити на Землі або хоча б на сусідньому супутнику. Але питання було в іншому - коли саме.
Сигнали могли не дійти вчасно. Автоматичні системи могли вийти з ладу. Або, що було ще гірше, проблема могла виникнути саме в каналі зв’язку. І головне зараз - щоб її мовчання помітили до того, як закінчаться продовольчі запаси чи вичерпаються резерви живлення.
Віра мимоволі перевела погляд на індикатори систем життєзабезпечення. Поки що все працювало нормально. Запаси води та енергії були розраховані на значно довший термін, ніж вона мала провести тут за планом.
Але це було за планом. Тепер плану вже не існувало.
Залишалося тільки сподіватися, що десь там, далеко над крижаною поверхнею Нівії, хтось уже помітив їхню тишу. І що цей хтось почне діяти раніше, ніж їй доведеться чекати на допомогу, якої, можливо, вже ніхто не зможе надати.
***
Віра знову вирушила до датчика, який напередодні показав аномальне підвищення температури.
Вона взяла Норда із собою, вдяглися в спеціальні термокостюми і вийшли за межі станції.
Навколо простягалася біла рівнина. Безкрая. Майже нерухома. Віра вже почала звикати до цієї тиші. Раніше вона здавалася їй порожньою, тепер же в ній було щось майже заспокійливе. Але сьогодні спокою не було.
Вона швидко знайшла потрібне місце і завмерла. Датчик тепер стояв не просто на поверхні мокрого снігу. Він майже опинився посеред невеликої калюжі.
- Цього вчора не було…
Віра присіла навпочіпки й ризикнула зняти рукавичку, щоб торкнулася води - тепла. Не гаряча, але значно тепліша, ніж усе довкола.
Жінка підняла погляд. Від датчика в один бік тягнувся дивний слід. Спочатку Віра подумала, що це просто потік талої води. Але потім побачила, що він ішов далі. За межі зони, яку вона зазвичай перевіряла. Начебто хтось провів по снігу довгу мокру смугу. Сніг там був не просто втоптаний. Він був розтоплений.
- Норд…
Пес підійшов ближче й почав уважно принюхуватися.
Віра повільно підвелася й пройшла кілька десятків метрів за слідом. Той ставав дедалі помітнішим.
- Це неможливо…
Жінка озирнулася на станцію.
Вона мала б повернутися, передати показники, позначити ділянку на карті та зачекати інструкцій.
Саме так вимагав протокол. Саме так вона робила вже сотні разів за останні роки. Нічого складного. Нічого, що потребувало б особливих рішень. Але інструкцій не передбачалося через відсутність зв’язку.
Віра ще раз подивилася на дисплей комунікатора, ніби від самого погляду там могло з’явитися повідомлення. Екран залишався незмінним. Жодного вхідного сигналу. Жодного системного попередження. Навіть автоматичної відповіді.
Тиша.
Неприємна, густа тиша, яка тепер здавалася їй набагато страшнішою за будь-який сигнал тривоги.
А перед нею лежав слід, якого ще вчора не існувало.
За останні роки Віра добре вивчила околиці. Вона знала маршрути патрулювання, небезпечні ділянки, місця, де під снігом могли ховатися тріщини або нерівності поверхні. Її робота вимагала обережності, а не героїзму. Саме тому вона ніколи не заходила далі встановленої межі без особливої причини. Але саме зараз причина була перед нею.
Невідома.
Непередбачена.
І, можливо, небезпечна.
Жінка кілька секунд вагалася. Розум підказував повернутися, зареєструвати знахідку, дочекатися відповіді. Але щось усередині вперто не погоджувалося. Вона за ці два з половиною роки знов навчилася самостійно приймати рішення, тож ще раз подивившись на слід, Віра вирішила діяти.
***
За кілька хвилин Віра вже сиділа на снігоході. Вона ще раз перевірила систему навігації, взяла запасний акумулятор, аптечку, комплект інструментів і рушила вперед.
Слід виявився набагато довшим, ніж вона очікувала. Кілька кілометрів Віра їхала майже без зупинки. Навколо не змінювалося нічого: сніг, крига, скелі і безмежне небо. Та раптом Норд не підвівся й пес почав гавкати, тож Віра різко загальмувала.
- Що там? - Вона подивилася вперед.
Спочатку нічого не побачила, а потім помітила темну пляму серед білого поля. Вийшовши із снігоходу жінка повільно рушила до неї. Норд біг попереду. І коли наблизившись впритул, жінка змогла розгледіти, те що здавалося просто камінням на справді було металевим.
Віра кілька секунд просто дивилася, поки наважилася наблизитися. І чим ближче до неї підходила, тим швидше розуміла, що це була рятувальна капсула. Принаймні, зовні вона нагадувала саме її.
Корпус був сильно пошкоджений. На одному боці виднілася довга вм'ятина, кілька панелей були відірвані, а навколо лежали шматки невідомого матеріалу. Капсула явно впала. Причому зовсім недавно. Сніг навколо неї був спресований і місцями розтоплений. Віра подивилася на слід, який привів її сюди. Тепер усе стало на свої місця. Щось упало. Пролетіло по снігу, залишивши після себе смугу тепла. Але… Коли?
Датчики на Еребусі працювали цілодобово, і нічого такого не зафіксували. Та й сама Віра нічого не чула. Жодного удару. Жодного гуркоту. Жодного повідомлення системи про падіння стороннього об'єкта.
Віра обійшла капсулу.
На корпусі не було жодних знайомих позначень. Ні емблеми. Ні реєстраційного номера. Ні стандартного маркування Земного космічного агентства. Вона провела рукою над одним із символів. Тонкі лінії складалися в щось схоже на напис. Але це була мова, яку вона не знала.
Віра відчула, як по спині пробіг холод. І цього разу не через вітер.
- Кого сюди принесло?..
Всередині було темно, тому Віра ввімкнула ліхтар. Капсула виявилася порожньою. Ні людей. Ні тіл. Ні навіть слідів того, що хтось намагався вибратися. Вона освітила сидіння - порожні. Місця для обладнання - порожне. Вузький відсік біля стіни - порожній. Але пристроїв усередині вистачало й Віра не впізнала жодного. На одному з блоків блимала тонка зелена смуга. Інший пристрій нагадував невеликий циліндр без жодних кнопок. На панелі поруч світилися незнайомі символи. Жодної земної мови. Жодного знайомого стандарту.
Віра повільно видихнула.
Їй раптом стало дуже не по собі. Вона дістала комунікатор і зробила кілька знімків. Потім спробувала передати дані на Еребус-7. Система повідомила: «Передачу завершено». Але за кілька секунд екран знову показав: «З'єднання відсутнє». Віра налякано подивилася на повідомлення.
Тиша з орбіти.
Невідомий об'єкт.
Незнайома мова.
Порожня капсула.
А тепер ще й станція не відповідає.
Усе це починало складатися в картину, яку вона зовсім не хотіла бачити. Вона ще раз заглянула всередину.
- Добре, - сказала жінка сама собі. - Розберемося на станції.
Іншого рішення вона не бачила.
Віра повернулася до снігохода й дістала трос. Вона прикріпила його до капсули, кілька разів перевірила кріплення і лише тоді сіла за кермо. Норд уже чекав поруч.
- Повертаймося додому.
Снігохід повільно рушив. За ним, залишаючи на снігу довгу борозну, потяглася чужа капсула. Віра ще раз озирнулася. Біле поле залишалося порожнім. Абсолютно порожнім. І все ж тепер вона була впевнена в одному: на Нівеї вона була не одна. Хтось прибув на рятувальній капсулі, й при цьому не залишив жодного сліду на снігу.
