Спочатку:
На сторінку книги
Минуло кілька місяців. Еребус-7 більше не був самотньою станцією посеред крижаної пустелі. Коридорами тепер постійно хтось ходив. У лабораторіях працювали дослідники, у технічних модулях гуділо обладнання, а в гаражі майже щодня запускалися дрони.
Станція ожила.
На Нівію прибули науковці, інженери, геологи, біологи та спеціалісти з кліматичних систем. Кожен займався своєю частиною роботи, намагаючись зрозуміти, як функціонувала стародавня система і що саме відбувалося із супутником. Тепер тут було шумно. Іноді навіть занадто. І трохи тісно. Нові модулі не встигли ще добудувати.
Віра спочатку ловила себе на тому, що сумує за тишею.
За ранками, коли ніхто не поспішав коридорами.
За вечорами, коли єдиними звуками були муркотіння Ліри, обережні кроки Міри й важке сопіння Норда.
Але поступово вона звикла. Тиша, яку вона колись так цінувала, більше не була єдиним місцем, де їй було добре. Тепер вона могла сама обирати, коли залишатися на самоті, а коли виходити до людей. І це було зовсім інше відчуття.
Віра залишилася на Еребус-7.
Не через контракт.
Не тому, що не мала куди повертатися.
І навіть не через загадкову систему під поверхнею Нівії.
Вона залишилася тому, що сама цього захотіла.
***
Одного вечора Віра сиділа у своїй каюті й дивилася на екран термінала. На ньому вже кілька хвилин висів один номер. Номер, який вона знала напам'ять. Колишній чоловік. Вона могла просто закрити екран. Ніхто б її не засудив. За три з половиною роки багато чого змінилося. Але Віра відчувала, що не хоче залишати цю історію незавершеною.
Не заради нього.
Заради себе.
Вона зробила глибокий вдих і натиснула кнопку виклику.
З'єднання встановилося не одразу. Потім на екрані з'явилося знайоме обличчя. Віра на мить розгубилася. Вона уявляла цю розмову багато разів. І в кожній версії знала, що скаже. А тепер слова кудись зникли.
- Привіт, - нарешті сказала вона.
- Віро?..
У його голосі прозвучало здивування.
- Так.
Кілька секунд вони просто мовчали.
- Де ти?
Віра усміхнулася. Колись це питання викликало б у неї страх. Тепер - ні.
- Далеко.
Вона не стала називати координати. Не тому, що боялася. Просто це вже не мало значення.
- Я хотіла з тобою поговорити.
- Після трьох років?
Віра опустила очі.
- Так.
Вона розповіла йому, чому поїхала. Розповіла про те, наскільки втомилася. Про те, що більше не могла жити так, як жила раніше. Про страх, постійну напругу і відчуття, що поступово втрачає себе.
Вона не звинувачувала його. Не кричала. Не намагалася довести, хто був правий. Просто говорила.
Вперше - спокійно. Коли Віра закінчила, чоловік довго мовчав.
- Я все одно не розумію, - нарешті сказав він.
Віра кивнула.
- Я знаю.
- Ти могла просто поговорити.
Жінка ледь помітно усміхнулася.
- Можливо.
Вона не стала пояснювати, що тоді не могла. Чи додавати, що її б не почули. Що іноді людина настільки довго живе у страху й виснаженні, що вже не знаходить у собі сил на правильні слова.
Він не зрозумів її.
І, мабуть, ніколи не зрозуміє.
Але цього разу Віра не відчула ні злості, ні образи. Їй більше не потрібно було, щоб він визнав її правоту.
- Я просто хотіла попрощатися, - сказала вона.
- Назавжди?
Віра подивилася у вікно. За склом повільно сходила зірка над Нівією.
- Думаю, так.
Вони поговорили ще кілька хвилин, а потім попрощалися. Зв'язок перервався. Віра ще деякий час дивилася на темний екран. Потім видихнула. І зрозуміла, що їй більше нічого не потрібно сказати.
Ні йому.
Ні собі.
Вона встала й підійшла до кухонного модуля. Взяла свою нову улюблену чашку, налила гарячого чаю й на мить затримала її в долонях, відчуваючи приємне тепло.
Ця чашка була зовсім іншою. Нова. Ціла. Обрана не кимось за неї, а нею самою. Віра зробила ковток і усміхнулася.
Колись уламки її улюбленої чашки залишилися під деревом на Землі. Тоді їй здавалося, що разом із ними розбилося щось важливе в її житті. Тепер вона знала: ні. Деякі речі просто закінчуються. А на їхньому місці можна створити нові. Віра встала й підійшла до ілюмінатора, тримаючи чашку в руці.
Ліра одразу підбігла слідом. Норд підняв голову. Міра визирнула з-за крісла.
- Ходімо, - тихо сказала Віра.
Попереду був новий день.
Нова робота.
Нові дослідження.
Новий світ.
А десь під поверхнею Нівії продовжувала працювати древня система, створена тисячі років тому.
Тепер за нею спостерігали люди, а Віра була серед них. Вона зробила ще один ковток із нової улюбленої чашки й усміхнулася. Колись вона прилетіла сюди, щоб утекти від свого минулого. А залишилася тому, що нарешті знайшла майбутнє.
І вперше за багато років їй не хотілося нікуди тікати.
Кінець
