Спочатку:
На сторінку книги
- І це, власне, все, що вам потрібно знати на перший час.
Віра стояла посеред коридору й намагалася запам’ятати хоча б половину з того, що говорив чоловік навпроти.
- На перший час? - перепитала вона.
- Повірте, за перші кілька днів ви все одно забудете більшість моїх пояснень, - чоловік усміхнувся.
Останні три роки він працював оператором на станції «Еребус-7», а тепер мав повернутися на Землю. Віра дивилася на нього й ловила себе на думці, що трохи заздрить. Не тому, що він залишав станцію, а тому, що вже знав, як це - прожити тут час, виконати свою роботу й повернутися. Для нього Нівія вже була минулим, для Віри - лише початком.
- Ходімо, - сказав чоловік. - Я покажу вам усе по порядку. Якщо щось забудете - у системі є електронний журнал.
Вони рушили коридором.
Станція «Еребус-7» виявилася значно більшою, ніж вона уявляла. З орбіти Віра бачила її лише як невеликий технічний комплекс, загублений серед білого безмежжя. Але зсередини станція нагадувала маленьке підземне містечко, яке просто випадково опинилося посеред іншого світу. Основна житлова частина складалася з кількох з'єднаних між собою модулів. Сірі металеві стіни, вузькі коридори, герметичні двері, світлові панелі під стелею. За кожними дверима ховалося окреме приміщення: кухня, їдальня, медичний блок, кімната відпочинку, склад, а також серверна, котельна, насосна, генераторна, лабораторія тощо.
- А тут ви житимете, - сказав він, відчинивши двері.
Віра заглянула всередину. Приміщення зустріло її приглушеним теплим світлом. Перше, що впадало в очі, - ліжко. Досить широке, щоб не відчувати себе зовсім самотньою в цій металевій коробці. Воно займало майже половину кімнати. Темно-сіра ковдра була акуратно заправлена, а дві великі подушки лежали біля узголів’я.
Під ліжком, замість звичного простору для зберігання, були вбудовані висувні шухляди. Віра одразу подумала, що це дуже практично. На станції кожен сантиметр простору мав своє призначення. Праворуч стояв робочий стіл. Над ним була встановлена невелика лампа на рухомому кронштейні, а поруч - термінал, підключений до внутрішньої системи станції. Біля столу стояло крісло на невисоких колесах. Не надто зручне на вигляд, зате міцне й таке, що, очевидно, мало пережити не одного оператора. Над столом висіла дошка з кількома схемами станції та фотографіями Нівії, поруч був календар. Віра затримала на ньому погляд. Дивне відчуття, тут теж рахували дні, тільки тепер кожен день означав не наближення до від’їзду, а час, який вона проведе тут.
На протилежній стіні була вузька шафа для одягу. Поруч - кілька полиць. На верхній уже стояли книги, залишені попереднім працівником. Деякі були технічними довідниками, інші - звичайною художньою літературою.
Віра провела пальцем по корінцях.
Хтось жив тут до неї.
Хтось спав у цьому ліжку, працював за цим столом, дивився у це саме вікно. А тепер усе це стало її життям.
Стіни каюти були металевими, з численними стиками та кріпленнями. Нічого декоративного чи зайвого. Навіть підлога була практичною - темне рельєфне покриття, яке легко було очистити від бруду. І все ж кімната зовсім не здавалася холодною. Тепле світло ламп, темна постіль, книги на полиці й кілька дрібниць, залишених попереднім мешканцем, надавали їй майже домашнього вигляду.
Але найбільше увагу привертав ілюмінатор. Великий, із товстою металевою рамою та кількома шарами захисного скла. Віра підійшла ближче. За вікном не було ні будинків, ні доріг, ні дерев. Лише біле безмежжя Нівії.
Сніг і лід простягалися до самого горизонту. Подекуди з рівнини здіймалися темні кам’янисті пагорби, а далеко виднілися засніжені гірські хребти. Віра завмерла. Вона бачила цей краєвид на фотографіях, під час навчання й у рекламних матеріалах станції. Але жодна фотографія не могла передати того, наскільки величезним був цей світ. І наскільки маленькою на його тлі здавалася людина.
Вона торкнулася пальцями холодного скла.
- Ось ми й зустрілися, - тихо промовила Віра й на мить їй здалося, що Нівія дивиться на неї у відповідь.
Позаду тихо працювала система вентиляції. Десь у стіні ледь чутно гули механізми. Усе нагадувало про те, що вона перебуває не в готелі й не в новій квартирі. Це була станція посеред чужого світу.
Її новий дім. Принаймні на найближчі три роки.
Віра ще раз оглянула кімнату. Нічого зайвого. І, можливо, саме цього їй зараз і хотілося. Вперше за багато років вона опинилася в кімнаті, де кожна річ належала тільки їй, хоч і тимчасово.
***
За кілька хвилин вони опинилися в іншому секторі станції.
Тут усе було інакше.
Шумніше. Гучно працювали вентилятори, десь за стінами гули насоси, час від часу лунав тихий механічний стукіт.
- Тут серце «Еребуса», - пояснив вчений. Він провів рукою по панелі. - Енергетичний блок. Сюди ви заходите тільки за необхідності. Тут система живлення, резервні акумулятори й основні перетворювачі.
- А реактор?
- Окремий відсік. Повністю автоматизований. Вам достатньо контролювати показники.
Віра кивнула. Вона вже бачила схеми під час підготовки. Але одне діло - дивитися на креслення. І зовсім інше - стояти перед справжньою системою, від якої залежатиме її життя.
Чоловік повів її далі.
- Водопідготовка. Переробка відходів. Система очищення повітря. Тепловий контур. Сховище запасів. Майстерня. Лабораторний модуль. Гараж.
Кожне приміщення мало своє призначення. І кожне було важливим. Тут не існувало речей «про всяк випадок», усе мало працювати. Бо якщо перестане працювати хоча б одна система, на Нівії це може стати смертельно небезпечно.
Віра зупинилася біля великої панелі.
На екрані миготіли десятки показників.
- А це?
- Кліматичний контур.
Чоловік одразу став серйознішим.
- Найважливіша для вас система.
Віра підійшла ближче. Температура зовні, швидкість вітру, тиск, склад атмосфери, вологість, рівень радіації, активність атмосферних потоків та ще десятки параметрів. Усе те, заради чого вона сюди прилетіла – спостерігати за процесом терраформації.
- Саме тут ви проводитимете більшу частину робочого часу, - сказав чоловік. - Аналіз даних, контроль обладнання, відбір показників, обслуговування датчиків. Частина роботи автоматизована, але повністю покладатися на автоматику не раджу.
- Не збираюся.
Вчерний подивився на неї.
- Добре. Але тут є одна річ, яку я зрозумів не одразу.
- Яка саме?
- На Землі ви можете дозволити собі не помітити якусь дрібницю, - він постукав пальцем по екрану. – А тут дрібниць немає.
Віра погоджуючись кивнула. Вона це добре розуміла.
***
Коли інструктаж нарешті закінчився, Віра відчула, що втомилася більше, ніж після всього польоту. Чоловік провів її до шлюзового коридору. За товстими герметичними дверима починався зовнішній світ Нівії.
- Там поки що не раджу гуляти, - сказав він. - Завтра покажу вам зовнішній сектор і всюдихід.
- А сьогодні?
- Сьогодні ви розкладаєте речі, знайомитеся зі станцією і відпочиваєте.
- Звучить майже як наказ, - Віра усміхнулася.
- Так і є.
Він уже збирався йти, коли з житлового сектора почувся дивний звук. М'яке, але дуже обурене:
- Мя-а-у!
Чоловік обернувся.
- Це хто?
- Моя кішка.
- Одна?
Віра похитала головою.
- Дві. А ще собака.
Він кілька секунд мовчав.
- Ви привезли сюди трьох тварин?
- Так.
- Знаєте, за всі роки існування цієї станції такого ще не було, - й голосно розсміявся.
- Ну, тоді «Еребус» офіційно став житловим комплексом, - додала Віра.
***
Коли Віра повернулася до каюти, тварини вже зрозуміли, що їхня подорож закінчилася. Принаймні поки що. Вона обережно відкрила першу переноску.
Біло-руда кішка, на ім’я Ліра, висунула мордочку, завмерла на мить та понюхала повітря. Потім повільно вибралася назовні. Вона зробила один крок, другий, озирнулася й ще раз принюхалася, після чого впевнено рушила вздовж стіни.
- Яка ти смілива, - прошепотіла Віра.
Кішка навіть не озирнулася, вона вже досліджувала новий дім. Біло-сіра Міра виявилася обережнішою. Вона довго сиділа біля переноски, лише визираючи назовні, а потім раптом помітила щось цікаве під столом і миттєво зникла там.
- Ти теж вирішила все перевірити?
Віра усміхнулася.
Норд виявився найсерйознішим. Він вийшов із контейнера, повільно обійшов кімнату, понюхав кожен куток, підійшов до дверей і кілька секунд стояв біля них. Потім підняв голову.
За дверима щось працювало. Тихо гули вентиляційні системи. Десь далеко клацнув механізм.
Пес насторожився.
- Не бійся, - Віра присіла поруч. - Це просто станція.
Норд подивився на неї ніби справді зрозумів, а за кілька хвилин він уже лежав біля її ліжка. Кішки продовжували дослідження. Одна залізла під стіл, а інша знайшла місце біля вентиляційної решітки, де було тепліше. Віра дивилася на них і відчувала дивне тепло всередині. Вони не знали, де опинилися. Не знали, наскільки далеко від Землі. Не знали, що це інший світ. Для них зараз існувала лише одна важлива річ, що нова господарка поруч і цього було достатньо.
Віра сіла на ліжко. Подивилася на кімнату. На свої речі. На тварин. Потім перевела погляд на ілюмінатор. За ним був світ, якого вона ніколи раніше не бачила.
Нівія.
Біла безкрайність. Гори, вкриті снігом. Темне небо. І величезний Астера, що займав значну частину горизонту. Десь далеко в темряві світив Еліар.
Віра підійшла до скла. На мить їй здалося, що вона дивиться не на чужу планету. А на чистий аркуш. Ніхто тут не знав, ким вона була. Ніхто не знав її минулого. Ніхто не вимагав від неї бути зручною. Не казав, що вона повинна робити. Не вирішував за неї.
Віра торкнулася скла долонею. Холодного, товстого, надійного.
- Три роки, - прошепотіла вона.
Три роки на Нівії. Три роки далеко від Землі. Три роки тиші.
Позаду почувся тихий звук й Віра озирнулася. Пес підняв голову, а Ліра сиділа посеред кімнати й дивилася на неї.
- Що?
Кішка моргнула, Віра у відповідь усміхнулася, а потім ще раз поглянула у вікно.
- Почнемо нове життя.
За ілюмінатором повільно падав сніг. А «Еребус-7» продовжував працювати, захищаючи чотирьох своїх нових мешканців від холоду чужого світу.
