Спочатку:
На сторінку книги
Наступного ранку Віра прокинулася від сигналу датчика. Вона не одразу зрозуміла, що саме її розбудило. Кілька секунд просто лежала, дивлячись у стелю, а потім почула повторний короткий сигнал.
На екрані біля неї світився жовтий індикатор: ПІДВИЩЕННЯ ТЕМПЕРАТУРИ, ДАТЧИК 3.
Жінка швидко підвелася й попрямувала до лабораторії. Вона майже бігла коридором, на ходу застібаючи куртку. Норд, почувши її кроки, одразу підхопився й побіг слідом.
Віра відчинила двері лабораторії та підійшла до робочого столу. За кілька секунд перед нею вже світилася карта поверхні Нівії.
Другий із зовнішніх датчиків також показував підвищення температури.
Віра насупилася.
- Знову...
Вона збільшила карту й почала уважно розглядати позначені на ній точки. Перший датчик. Другий. Місце, де вона знайшла капсулу.
Спочатку між ними не було нічого незвичайного. Просто кілька точок на величезній карті. Але Віра вже знала, що випадковостей тут може бути значно менше, ніж їй хотілося б.
Вона відкрила журнал вимірювань і ще раз перевірила показники. Температура підвищувалася саме в цих районах. Віра взяла лінійку й приклала її до екрана. Провела пряму від місця, де лежала капсула, через перший датчик. Потім продовжила її далі - через другий.
Жінка завмерла.
Три точки ідеально лежали на одній лінії. Віра повільно відклала лінійку, й це була вже не просто пряма. Це був напрямок і він вів далеко від станції - туди, де вона бувала лише кілька разів з цікавості.
Віра ще раз збільшила карту.
Лінія тягнулася через пустош й губилася десь біля невеликого гірського масиву. Вона довго дивилася на екран, а потім перевела погляд на двері, де за кілька стін стояла капсула.
- Звідти ти прилетіла? І що з собою принесла?
Відповіді, звісно, не було. Але вперше Віра відчула, що має перед собою не просто дивну знахідку. А купу нових питань.
Віра подивилася на Норда. Пес сидів біля дверей і дивився на неї, нахиливши голову.
- Схоже, нам доведеться з'їздити ще раз.
***
Через годину вони вже їхали.
Снігохід впевнено долав засніжену поверхню Нівії. Віра час від часу нервово звірялася з картою та напрямок залишався незмінним. Та чим далі вони їхали, тим сильніше вона відчувала, що відповідь знаходиться десь попереду. Але яка саме?
Віра намагалася придумати хоча б одне логічне пояснення.
Підземний вулканізм. Геотермальна активність. Тріщина в корі. Може, під поверхнею є гарячі породи. Це було б дивно, але цілком природно. Але тоді чому температурні аномалії розташовувалися майже по прямій? Віра не знала.
Через пару годин попереду з'явилося підвищення. Невелика гора. Вона була не дуже високою, але різко виділялася серед майже рівного ландшафту. Віра зупинила снігохід та перевірила координати.
- Ми на місці.
Норд першим вистрибнув назовні. Віра взяла обладнання, зачинила кабіну й пішла слідом. Вона обійшла гору й спочатку нічого незвичного не помітила. Лише сніг, каміння та вітер. А потім Норд зупинився. Пес почав принюхуватися.
- Що там?
Віра підійшла ближче.
Між двома величезними брилами лежав вузький темний прохід. Спочатку вона подумала, що це просто тінь, але, придивившись, зрозуміла: між камінням утворилася щілина, достатньо широка, щоб людина могла протиснутися всередину.
Віра, не вагаючись, одразу посвітила ліхтарем. Промінь ковзнув по нерівних стінах і зник десь у темряві. Там була печера.
Жінка завмерла.
- Цього тут не було...
Вона була абсолютно впевнена.
За час перебування на Нівії Віра не раз виїжджала за межі станції. Спочатку вона майже не віддалялася від Еребуса-7. Перші місяці їй цілком вистачало щоденних перевірок, технічного обслуговування та звичайних побутових справ.
А ще була творчість.
Поступово станція змінилася. За перший рік не залишилося жодної стіни, яку Віра не прикрасила б картиною. На деяких висіли пейзажі Землі, які вона писала по пам'яті, на інших - абстрактні малюнки, створені просто під настрій. Не залишилося жодного стільця, на якому не лежав би або не красувався власноруч зв'язаний чохол. Навіть похмурі металеві коридори поступово отримали трохи кольору. Віра жартома називала це ремонтом. Насправді ж вона таким чином рятувала себе. Вона перетворювала холодну наукову станцію на дім. І це працювало. Віра заспокоювалася, відновлювалася, поволі повертала собі здатність просто жити, а не постійно чекати чергового удару.
Наче фенікс, що підіймається з попелу.
Але приблизно через пів року самоти станція перестала бути для неї цілим світом. Стало нудно. Тоді Віра почала досліджувати територію навколо Еребуса-7. Спочатку просто прогулювалася неподалік, потім почала виїжджати дедалі далі, складаючи власні маршрути й позначаючи цікаві місця на карті. Вона побувала біля кількох кам'янистих схилів, дослідила крижані рівнини, обійшла долину на північному заході. І цю гору вона теж знала. Тоді Віра бачила перед собою суцільну кам'яну стіну.
Жодної щілини.
Жодного проходу.
Жодної печери.
Тому тепер дивилася на темний отвір і не могла позбутися відчуття, що перед нею не просто печера. А щось, чого ще зовсім недавно тут не існувало.
Віра знову направила ліхтар усередину. Промінь освітив кілька метрів темного проходу, а далі нічого не було видно. Вона повільно вдихнула. Потім подивилася на Норда. Пес стояв поруч і насторожено дивився в темряву, тихо принюхуючись.
- Ну що, друже? - прошепотіла Віра. - Схоже, ми знайшли дещо цікаве.
Норд ледь чутно загарчав.
***
Трохи постоявши Віра все ж ризикнула зайти всередину.
Печера виявилася неглибокою. Принаймні спочатку. Через кілька метрів природні стіни змінилися. Віра зупинилася, перед нею був тунель із рівними стінами. Занадто рівний для природного утворення. Стіни були гладкими, майже вертикальними. Вона провела рукавицею по поверхні, камінь був теплим. Віра подивилася на термометр, той показував мінус п’ять.
- Отже, ось звідки,... – й зробила крок вперед.
Норд тихо загарчав, йому щось не подобалося. Віра подивилася на нього.
- Ти теж це відчуваєш?
Пес дивився в темряву. Жінка увімкнула ліхтар на максимальну потужність.
- Але треба все дослідити. Ми ж дослідники.
Віра про всяк випадок перевірила комунікатор. Та зв’язок із орбітою так і не з’явився. Тож попередити когось куди вона направилася не мала змоги.
- Тримайся поруч, Норде, промовила вона й зробила крок вперед. Пес пішов за нею.
***
Тунель ішов углиб.
Спочатку Віра рухалася обережно, майже навпомацки. Й з кожним кроком розуміла, що стає тепліше. Через кілька хвилин вона вже відчувала, як під костюмом виступає піт. Вона перевірила показники. Температура продовжувала зростати.
- Плюс вісім...
Ще кілька кроків.
- Плюс одинадцять.
Чи могло це бути природнім?
Раптом пес зупинився. Віра підняла ліхтар, та в ньому не було потреби - попереду було світло.
Не яскраве, а скоріш тьмяне, синювате.
Віра прискорила крок, як тунель закінчився і вона вийшла у величезну підземну залу.
Жінка застигла.
На кілька секунд вона просто забула дихати, бо перед нею простягався комплекс.
Величезний.
Настільки великий, що охопити його цілком поглядом було не можливо.
Уздовж стін стояли конструкції, схожі на генератори. Між ними проходили товсті кабелі або трубопроводи. Високо над головою оберталися кільця незрозумілого призначення. Десь у глибині працювали механізми. Безшумно. Рівномірно. Невпинно.
Віра повільно зробила крок уперед. Під її ногами була не кам'яна підлога, а металева.
- Норд...
Пес стояв поруч і тихо гарчав.
Віра не могла відірвати погляду від комплексу. Він був тут давно, весь покритий пилом. Але наскільки давно?
Вона підійшла до найближчого пристрою. На його корпусі були написи мовою, яку вона ніколи не знала.
Віра провела по них пальцями.
Символи світилися слабким зеленуватим світлом. Вона сфотографувала напис. Потім другий. Третій. Нічого не нагадувало людську систему позначень.
І раптом Віра зрозуміла.
Це не могло бути земне обладнання. До того ж земні терроформатори стояли на поверхні, а не під землею.
Злякавшись вона відступила на крок.
- Ні...
Її голос відбився від металевих стін. Віра подивилася на показники, температура в залі була вже понад двадцять градусів. Вона зняла рукавицю й піднесла руку до найближчої труби. Від неї йшло сильне тепло. Та не просто тепло, а енергія.
Віра перевела погляд на величезну конструкцію в центрі залу. Там, усередині кількох концентричних кілець, пульсувало яскраве світло. Вона відкрила дані датчиків і побачила те, чого вже давно очікувала. Потоки теплової енергії йшли вгору. Прямо до поверхні. По лінії. Саме тієї, яку вона бачила на карті.
Віра повільно сіла навпочіпки.
Тепер майже усе ставало зрозумілим, починаючи із температурні аномалії. На віть капсула написи з якої збігалися із написами комплексу.
Усі ці роки вона була впевнена, що саме людські вчені встановили систему, яка мала поступово змінити клімат Нівії. Це була основа всієї місії. Земля мала перетворити крижаний супутник на світ, придатний для майбутньої колонізації. Але пристрій, який вона зараз бачила перед собою, не належав Землі.
І взагалі було цікаво: а вчені, які досліджували цей супутник до неї, бували тут?
Віра задумалася. Невже печера могла існувати весь цей час, залишаючись непоміченою?
Одне вона могла сказати зі стовідсотковою впевненістю: саме звідси йшло тепло. Отже, хтось також вирішив нагріти цей супутник. Але для чого?
Перша думка була найпростіша - корисні копалини. Під кригою знаходилися ресурси, заради яких невідомі могли встановили обладнання й почали прогрівати ґрунт.
Але тоді чому про це не було жодної інформації? Чи була, та її просто про це не попередили?
І чому орбітальна станція не відповідає так не вчасно?
