Спочатку:
На сторінку книги
Дощ ішов майже всю ніч.
Віра кілька разів прокидалася й перевіряла показники, але температура залишалася майже незмінною: +5 °C. Іноді вона опускалася на кілька десятих градуса, а потім знову поверталася до попереднього значення.
А вранці дощ припинився.
Віра прокинулася від незвичної тиші. Вона одразу зрозуміла, що більше не чує монотонного стукоту крапель по корпусу станції. Жінка підійшла до ілюмінатора.
Небо залишалося похмурим, важкі хмари висіли низько над поверхнею Нівії, але дощу вже не було. Віра одяглася і вийшла назовні. Із різким підвищенням температури їй не довелося кутатися в спецодяг щоб не отримати обмороження.
Те, що вона побачила, змусило її зупинитися.
Нівія змінилася. За одну ніч білий простір навколо станції перетворився на величезну, сіру, мокру рівнину. Сніг продовжував танути просто на очах.
З даху станції стікала вода. По поверхні прокладали собі шлях численні струмки. Вони збігалися в низинах, утворюючи широкі калюжі, а місцями вже перетворювалися на невеликі озера. Віра повільно зробила кілька кроків. Черевики одразу провалилися в розмоклий грунт. Вона подивилася під ноги. Ще кілька днів тому тут лежав товстий шар снігу. Тепер більше скидалося на болото.
Віра підняла голову.
Навколо неї не залишилося тієї безкрайньої білої пустелі, до якої вона звикла за роки роботи на Нівії. Сніг танув усюди. Не окремими плямами - масово. Цілі ділянки крижаного покриву втрачали форму. Великі шматки льоду відривалися один від одного, провалювалися у воду й повільно розчинялися. Десь удалині почувся глухий тріск.
Віра завмерла. Потім ще один. І ще. Снігова лавина сходила з гір.
Залишатися на довго на зовні Віра не стала. Та, повернувшись до станції, вона одразу ж попрямувала до дронів. Бажання обстежити якомога більшу територію не залишало її думок. Навпаки, після побаченого на тепловій карті воно лише посилилося.
Віра знову відкрила записи польоту. Цього разу вона вирішила не розпорошувати увагу. Усі три дрони мали вирушити в одному напрямку - туди, де теплова аномалія простягалася найдалі. Вона проклала для них спільний маршрут, встановила максимальну безпечну висоту й запустила програму автоматичного сканування.
На екранах один за одним з'явилися зображення з камер.
***
Під дронами повільно пропливав краєвид Нівії. Спочатку сірі залишки снігу, темна, майже чорна від вологи земля. Невеликі калюжі, струмки талої води, плями льоду, які ще не встигли розтанути. А далі почали траплятися великі валуни.
Спочатку поодинокі. Потім їх ставало дедалі більше. Деякі були розміром із невеликий будинок і стирчали просто із землі, немов хтось навмисно втиснув їх у поверхню. Інші лежали під дивними кутами, наполовину занурені в ґрунт.
Віра спочатку не надала їм особливого значення. Але через кілька хвилин її щось насторожило. Вона змусила один із дронів піднятися вище.
З висоти картина змінилася. Тепер окремі брили вже не здавалися випадково розкиданими каменями. Між ними простежувалася закономірність. Кілька великих кам'яних блоків утворювали майже правильну лінію. Далі - ще одна. Потім друга лінія перетиналася з першою. Віра завмерла. На поверхні деяких брил були помітні прямі краї. Не ідеально рівні - час і погода зробили свою справу, - але надто правильні, щоб Віра могла одразу списати їх на природну ерозію.
Один із блоків мав майже пласку верхню поверхню. Другий нагадував уламок величезної стіни. А трохи далі з-під ґрунту виступали кілька однакових кам'яних конструкцій, розташованих на приблизно однаковій відстані одна від одної.
Віра відчула, як по спині пробіг холодок. Вона переключила зображення на тепловізійне. Під тонким шаром ґрунту деякі ділянки світилися слабким теплом. Тими самими теплими відтінками, які вона вже бачила на карті біля печери. Жінка повільно підвелася з крісла.
- Це не просто каміння...
Слова прозвучали майже пошепки. Віра ще раз подивилася на зображення.
Перед нею могли бути руїни. Руїни цивілізації, яка колись мешкала на Нівії.
Ця думка здавалася абсурдною.
За всіма відомими даними, супутник був мало непридатним для життя. Саме тому його й досліджували, саме тому тут встановили станцію. Але якщо вона зараз дивилася на залишки міста,... то виходило, що хтось уже жив тут задовго до людей.
Віра відчула, як пересохло в горлі. Вона перевела погляд на карту. Потім на теплові дані. А потім знову на руїни. Їй раптом стало зрозуміло, що загадкове обладнання під землею може бути набагато старішим, ніж вона думала. І, можливо, воно не просто так почало працювати, а виконувало чиєсь завдання.
***
Віра ще кілька днів витратила на обстеження поверхні Нівії.
Тепер вона вже не дивилася на незвичайні кам'яні утворення як на випадкові природні об'єкти. Кожну підозрілу ділянку дронів облітала по кілька разів, фотографуючи її з різних висот і кутів. Результати поступово ставали дедалі цікавішими.
Вона знайшла ще кілька скупчень каміння, які дуже нагадували руїни.
Десь із-під розмоклого ґрунту виступали залишки довгих стін. В іншому місці кілька масивних блоків лежали майже паралельно один одному, ніби колись були частиною якоїсь споруди. А ще далі Віра виявила круглу конструкцію, від якої залишилося лише кілька уламків, що стирчали із землі. Деякі ділянки вона позначила на карті окремими мітками. Їх ставало дедалі більше, а між ними простежувалася певна закономірність. Та Віра поки що не поспішала робити остаточні висновки. Для цього їй бракувало доказів. Потрібні були наземні дослідження, зразки матеріалів, аналіз самих конструкцій. Але думка вже оселилася в її голові: хтось жив на Нівії. Хтось будував тут споруди. І, можливо, саме хтось залишив після себе загадкове обладнання під землею.
Та були й інші речі, які не давали Вірі спокою.
Сни.
Останні кілька ночей вона майже щоночі бачила те саме незнайоме місто. Вона ніколи не могла згадати, як туди потрапляла. Просто одного разу опинялася посеред широкої вулиці. Навколо височіли дивні будівлі, незнайомі за формою, але чомусь не чужі. Вони здавалися неймовірно старими й водночас дивно знайомими. Вулицями ходили люди... чи істоти, схожі на людей, але Віра й досі не могла розгледіти їхніх облич. Раніше Віра сприймала ці сни як наслідок втоми, стресу й незвичайних подій останніх місяців. Потім, після знайденого звіту – як наслідки сигналу, що йшов в космос.
Але щоразу, коли вона переглядала записи з дронів, її мозок мимоволі порівнював побачені руїни з містом зі сну. Ось ця широка кам'яна конструкція наче вулиця з її сновидіння. Оцей напівзруйнований круглий майданчик чомусь дуже схожий на площу, яку вона бачила уві сні. А деякі уламки стін викликали настільки сильне відчуття дежавю, що Віра мимоволі затримувала подих.
Вона не хотіла в це вірити. Сон не міг бути спогадом. Принаймні не її спогадом. Але тоді чому вона впізнавала місця, яких ніколи в житті не бачила?
