Спочатку:
На сторінку книги
Віра так і не лягла спати. Точніше, вона кілька разів намагалася. Вимикала світло. Лягала під ковдру. Заплющувала очі. Але щойно перед ними виникала темрява, у голові знову спалахувало те дивне світло.
Віра не розуміла, що саме бачила в небі, а відчуття тривоги нікуди не зникало, лише зростало. Тому зрештою вона залишилася в ліжку, прихопивши із собою всіх своїх тварин. Норд влаштувався біля ніг, поклавши важку голову їй на коліна. Міра спочатку сиділа осторонь, насторожено прислухаючись до кожного звуку, але згодом сама підійшла ближче. Ліра взагалі не стала церемонитися й просто вмостилася Вірі під боком. Жінка обійняла її однією рукою, другою гладила Норда, а поряд відчувала теплу шерсть Міри.
Так вони і залишилися.
Віра не знала, кого заспокоює більше - їх чи себе. Кожен новий спалах за вікном змушував тварин насторожуватися. Норд підіймав голову й уважно прислухався. Міра притискала вуха й ховалася ближче до Віри. Ліра одного разу навіть зістрибнула з ліжка й кілька секунд бігала кімнатою, не розуміючи, куди подітися від незвичного світла.
- Тихо, тихо... - шепотіла Віра. - Усе добре.
Але сама не дуже вірила власним словам. Вона гладила їх повільно, ритмічно, намагаючись дихати рівніше.
За вікном спала Нівія. Чорна, холодна, ще вчора знайома, а сьогодні чужа. Та в маленькій кімнаті станції було тепло. І вперше Віра зловила себе на думці, наскільки сильно прив'язалася до цих трьох за такий короткий час. Ще недавно вона була сама. Тепер поруч були ті, хто дивився на неї й цілком довіряв. Можливо, саме тому вона не могла дозволити собі панікувати.
Віра заплющила очі.
До ранку.
Вона переконувала себе, що до ранку все стане зрозумілішим.
Але ранок приніс не відповіді.
***
Перше, що зробила Віра після пробудження, - підійшла до ілюмінатора.
Її серце одразу впало. Нівія зникла. Точніше, її поверхню майже неможливо було побачити, за вікном вирувала снігова завірюха. Сніг нісся горизонтально, наче хтось кинув у повітря мільйони білих уламків. Вітер бився об зовнішню обшивку станції, і час від часу весь корпус тихо здригався. Віра відкрила метеорологічні показники.
Видимість - критична.
Швидкість вітру - надзвичайно висока.
Вона закрила очі.
- Ні...
Сьогодні вона хотіла повернутися до печери. Потрібно було оглянути місце ще раз, перевірити показники й зрозуміти, чи зашкодить той прилад супутнику. Але виїжджати в таку погоду було небезпечно. Навіть якщо снігохід витримає. Навіть якщо вона зможе знайти дорогу туди й назад.
Достатньо було одного збою навігації або пошкодження машини - і посеред цієї білої стіни вона залишитися без шансів на порятунок.
Віра ще кілька секунд дивилася у вікно. Потім зітхнула:
- Гаразд. Печера почекає.
Норд підвів голову.
- І не дивись на мене так, - сказала вона йому. - Я теж не в захваті.
Ліра тихо нявкнула.
- Ходімо снідати.
***
Віра вирішила не втрачати час. Оскільки вибратися до печери через завірюху було неможливо, Віра вирішила зайнятися тим, що вже мала, а саме рятувальною капсулою. Точніше - даними, які встигла з неї отримати.
Саму капсулу Віра дослідила майже до дрібниць, все до чого змогла дотягнутися: перевірила корпус, внутрішнє обладнання, джерело живлення, сенсори та панель керування. Зробила десятки фотографій, записала всі доступні показники й кілька разів намагалася під'єднати власне діагностичне обладнання.
Безрезультатно. Чужа система не дозволяла отримати доступ до своїх внутрішніх даних, оскільки не була оснащена жодними сумісними роз'ємами. Віра перевірила всі зовнішні панелі, але так і не знайшла способу фізично під'єднати до капсули своє діагностичне обладнання. Та навіть якби їй вдалося встановити з'єднання, й проблеми не було в апаратній несумісності, перешкодою залишалася програмна система. Капсула використовувала невідомий формат даних, незнайомі протоколи обміну інформацією та власну систему команд. Земний комп'ютер просто не розумів би, що саме отримує, і не знав, як із цим працювати.
Віра могла зчитувати лише окремі зовнішні показники - температуру, випромінювання, електромагнітні імпульси та деякі зміни в роботі обладнання. Усе, що знаходилося глибше, залишалося для неї недоступним. Наче перед нею стояв зачинений сейф, до якого вона мала ключ, але не знала, як ним скористатися.
Віра ще раз подивилася на панель із незнайомими символами й залишила приміщення.
***
Віра повернулася до житлового блоку.
Після кількох годин, проведених за незнайомими символами й таблицями, голова гуділа. Хотілося хоч ненадовго перестати думати.
Вона зайшла до кімнати, увімкнула музику й поставила звук трохи голосніше, ніж зазвичай. Мелодії поступово заповнили приміщення, змішуючись із монотонним гулом систем життєзабезпечення.
Віра відкрила шафу й дістала фарби. Потім знайшла чистий аркуш. Вона не планувала малювати щось конкретне. Просто хотіла відволіктися. На білому папері з'явилася перша пляма. Потім друга.
Темні лінії переплелися з жовтим, поверх них лягли сірі та зелені відтінки.
Віра працювала майже автоматично. Не думала про композицію. Не підбирала кольори свідомо. Просто наносила фарбу на папір. Музика грала. Час минав. Ліра кілька разів підходила до столу, цікавлячись пензлями, але Віра лише машинально відсувала її вбік. Міра спочатку сиділа на підлозі, спостерігаючи за господаркою, а потім влаштувалася на кріслі. Норд лежав біля дверей і спав. Віра нічого цього майже не помічала, вона повністю занурилася в малювання.
Ще одна лінія.
Ще одна.
Трохи фарби тут.
Трохи темнішої - там.
Рука працювала сама.
Віра навіть не звертала уваги на те, що саме з'являється перед нею. Лише через кілька годин коли музика раптом стихла жінка здивовано кліпнула. Здавалося, вона тільки-но почала, а потім подивилася на готову картину і завмерла.
- Що?.. - пензлик залишився в її руці.
На полотні не було звичайної абстракції. Перед нею стояло незнайоме місто. Віра повільно нахилилася ближче наче не довіряла своїм очам. Величезні споруди підіймалися вгору вузькими, майже неприродно високими конструкціями. Деякі будівлі нагадували башти, але жодна з них не була схожа на земні хмарочоси. Між ними проходили широкі арки. Деякі конструкції ніби зависали в повітрі. Унизу простягалися довгі рівні поверхні, що нагадували дороги, але вони не сходилися так, як земні вулиці. Десь між будівлями виднілися світлі смуги, наче канали або доріжки, що світилися зсередини. Небо над містом було темним, але це була не земна ніч. На ньому сяяло щось схоже на незнайомі зорі.
Віра довго мовчала. Потім повільно поклала пензлик на стіл й зробила крок назад. Картина була надто конкретною. Це вже не було випадковим набором форм і кольорів. Місто мало структуру. Архітектуру. Логіку. Дивна будівля в центрі. Арка. Три високі вежі. Світла лінія, яка проходила між ними. Усе було намальовано так, ніби вона бачила це на власні очі. Але вона не бачила. Принаймні не пам'ятала, щоб бачила. Віра відчула, як по спині пробігли мурашки. Вона озирнулася на трьох тварин.
Норд сидів і дивився на Віру. Міра виглядала настороженою. Лише Ліра підійшла ближче до столу й почала принюхуватися до фарби.
- Ви теж це бачите?..
Звичайно, відповіді не було. Віра знову перевела погляд на полотно, а потім помітила одну деталь. На одному з будинків був символ. Темне кругле поле - нагадує планету, місяць або небесне тіло. Широка вигнута смуга, що перетинає коло, - схожа на кільце планети або орбітальну траєкторію. Під планетою розташовані кілька менших кіл, які поступово зменшуються. Вони могли символізувати супутники, планети на орбіті або послідовність космічних об'єктів. Цей символ був точно таким самим, як той, що вона бачила на зовнішній стороні рятувальної капсули.
Віра відступила на крок.
- Не може бути...
Вона швидко відкрила фотографії чужого обладнання на планшеті та знайшла потрібний символ. Подивилася на картину. Знову на фотографію. Збіг не був абсолютним. Але надто близьким, щоб його можна було просто списати на випадковість.
Віра відчула, як холонуть пальці. Вона стояла посеред кімнати й дивилася на власну картину. Чуже місто. Чужа архітектура. Чужі символи. І найстрашніше було навіть не те, що вона це намалювала.
А те, що вона гадки не мала, звідки її рука знала, що саме потрібно намалювати.
