Глава 8. Парі на перемогу

Ранок після першої перемоги на «Гран-прі швидкості» почався для Алексіс із повідомлення, яке вона прочитала ще до того, як устигла випити каву.

Даміан Рейнер: Сподіваюся, сьогодні ти не збираєшся святкувати вчорашній тріумф до самого вечора.

Алексіс, сидячи на краю ліжка в спортивній футболці та шортах, примружилася до екрана.

Алексіс: А ти сподіваєшся, що я нарешті впаду з велосипеда й ти зможеш сказати: «Я ж попереджав»?

Відповідь прийшла майже миттєво.

Даміан: Не заперечуватиму, що мені подобається, коли ти визнаєш мою правоту. Але падіння не входить до моїх планів.

Алексіс: Тоді можеш спокійно займатися своїми справами.

Даміан: Саме цим і займаюся. Мої справи сьогодні — тренувальна траса. Побачимося за годину, чемпіонко.

Алексіс пирхнула й кинула телефон на ліжко.

— Нестерпний чоловік!

— Ти знову розмовляєш із телефоном? — почувся з дверей голос Аліси.

Алексіс підняла голову.

Її молодша сестра стояла на порозі в м’якому кремовому халаті. Руде волосся було зібране в недбалий пучок, а долоня звично лежала на округлому животі. Після всього, що сталося з нею на весіллі, Аліса поступово поверталася до життя. Вона вже могла усміхатися, іноді навіть жартувала, проте Алексіс помічала, як сестра здригалася від кожного незнайомого дзвінка.

І щоразу в такі миті в Алексіс стискалися кулаки.

Вона ніколи не пробачить колишньому нареченому Аліси того, як він зруйнував її довіру. А тепер, дізнавшись про дитину, він вирішив, що має право вимагати повернення.

Нехай спробує.

— Я не розмовляю з телефоном, — заперечила Алексіс. — Я виховую одного надокучливого байкера.

— Судячи з твоєї усмішки, виховання йде не дуже успішно.

— Я не усміхаюся!

— Звісно, — лагідно погодилася Аліса. — А хто такий Даміан?

Алексіс завмерла.

— Звідки ти знаєш його ім’я?

— Ти вчора кілька разів повторила його, коли розповідала про першу гонку.

— Я повторювала, бо він мене дратував!

— І тому ти зараз перечитувала його повідомлення?

— Алісо!

Молодша сестра розсміялася, і цей сміх був для Алексіс дорожчим за будь-яку перемогу.

Вона підвелася, підійшла до Аліси й обійняла її за плечі.

— Як ти почуваєшся?

— Добре. Трохи хвилююся.

— Через нього?

Аліса похитала головою.

— Не тільки. Сьогодні в нас УЗД. Лікарка сказала, що вже можна дізнатися стать малюка, якщо дитинка займе зручне положення. Я весь ранок думаю про це.

Алексіс одразу забула про Даміана.

— Сьогодні?

— Так. Ти ж обіцяла піти зі мною.

— Звісно, я піду! — вигукнула Алексіс. — Ти справді думала, що я пропущу таку подію?

— У тебе тренування.

— Перенесу.

— Алексіс, не потрібно жертвувати заради мене всім.

— Я не жертвую. Я просто правильно розставляю пріоритети.

Вона взяла сестру за руки.

— Слухай мене уважно. Жодна гонка, жоден мільйон і жоден турнір не важливіші за тебе. А сьогодні ми побачимо нашу маленьку зірочку.

Аліса усміхнулася, але очі її зволожилися.

— Дякую, що ти зі мною.

— Завжди.

Алексіс поцілувала її в чоло.

Вона ще не знала, що цього дня на неї чекатиме не лише несподіване парі з нахабним байкером, а й мить, яка змінить її уявлення про власне майбутнє.

До спортивного комплексу Алексіс приїхала раніше, ніж зазвичай.

Їй хотілося встигнути провести кілька додаткових кіл перед тренувальним змаганням. Наступний етап «Гран-прі швидкості» обіцяв бути складнішим за перший, а перемога не давала їй права розслаблятися. Вона добре знала: сьогоднішній тріумф завтра може перетворитися на поразку, якщо вирішиш, що вже всім усе довела.

На майданчику працювали механіки. Біля стійок із велосипедами розмовляли спортсмени, а тренери перевіряли обладнання.

Алексіс переодягнулася в обтисле спортивне екіпірування, перевірила гальма й передачі, а потім вивела велосипед на доріжку.

— Збираєшся знову всіх обігнати ще до сніданку?

Вона навіть не обернулася.

— А ти збираєшся сьогодні хоча б п'ять хвилин помовчати?

— Можу спробувати. Але не обіцяю, що витримаю таке випробування.

Даміан стояв біля огорожі в темній футболці, спортивних штанах і звичній чорній шкіряній куртці, яку тримав перекинутою через плече. Темне волосся було трохи скуйовджене, а на обличчі грала та сама самовпевнена усмішка.

Він виглядав так, ніби весь світ був його особистою трасою, а всі правила існували лише для того, щоб перевіряти, наскільки далеко він може зайти.

Особливо коли йшлося про Алексіс.

— Ти завжди приходиш сюди без запрошення? — запитала вона.

— Я працюю з технічною командою турніру. Пам'ятаєш? Це моя робота.

— А я вже почала думати, що ти спеціально з'являєшся скрізь, де є я.

— Яка цікава думка. Можливо, вона навіть має під собою підстави.

Алексіс закотила очі.

— Мені потрібен спокій, Рейнере.

— Тоді давай укладемо парі.

Вона повільно повернулася до нього.

— Що?

— Дружнє парі. Сьогодні відбудеться тренувальне змагання. Кілька кіл на час, із суперниками з нашої групи. Ти береш участь, я спостерігаю.

— І де тут парі?

— Якщо ти виграєш, я виконаю одне твоє бажання.

Алексіс склала руки на грудях.

— Будь-яке?

— У межах розумного, — уточнив Даміан. — Я не обіцяю подарувати тобі спортивний комплекс або піти пішки на край світу. Але бажання виконаю.

— А якщо виграєш ти?

Його усмішка стала ширшою.

— Тоді ти дозволиш мені запросити тебе на побачення.

Алексіс голосно розсміялася.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

— Ти хочеш сказати, що цілий день ходитимеш за мною з пропозицією побачення, якщо я програю?

— Ні. Я хочу, щоб ти погодилася на одне побачення. Без втечі, без образ і без спроб переконати мене, що ти зайнята на наступні три місяці.

— А якщо я не хочу з тобою зустрічатися?

Даміан на мить перестав усміхатися. Його погляд став уважнішим.

— Тоді ти виграєш, і я прийму твоє рішення. Це лише парі, Алексіс. Я не збираюся змушувати тебе робити те, чого ти не хочеш.

Вона не очікувала такої відповіді.

У його голосі не було звичної насмішки. Він справді залишав їй вибір.

Але це тривало лише мить. Уже за секунду Даміан знову примружився.

— Хоча, якщо чесно, мені здається, що ти просто боїшся програти.

Алексіс миттєво випросталася.

— Я?!

— Ти. Невже чемпіонка, яка вчора залишила позаду двох фавориток, боїться одного тренувального змагання?

— Я нічого не боюся!

— Чудово. Тоді потисни руку й погодься.

Він простягнув долоню.

Алексіс подивилася на неї, потім на його обличчя.

Вона прекрасно розуміла, що він провокує її. Умів натиснути саме на ту кнопку, після якої в ній прокидалося непереборне бажання довести свою правоту.

І це страшенно дратувало.

— Домовилися, — сказала вона й міцно потиснула його руку. — Але приготуйся виконувати моє бажання.

— Уже боюся.

— І правильно робиш.

— А якщо програєш?

— Тоді матимеш можливість запросити мене на побачення. Одне. І не смій думати, що це щось означає.

Даміан схилив голову набік.

— Звісно. Для мене це буде лише побачення з найупертішою жінкою, яку я зустрічав.

— Ти нестерпний.

— А ти погодилася.

Вона відвернулася, приховуючи усмішку.

Даміан дивився їй услід і відчував, як у грудях розливається незвичне тепло.

Він міг би сказати їй правду. Міг би зізнатися, що це парі стало лише приводом провести з нею час. Що після вчорашньої перемоги він шукав її погляд серед людей, а коли побачив, як вона сміється, розмовляючи з молодшою сестрою телефоном, йому захотілося почути цей сміх ще раз.

Але Алексіс була не з тих жінок, яких можна підкорити красивими словами.

Їй потрібно було довіритися людині самій.

І Даміан збирався дати їй цей час.

Навіть якщо доведеться пройти до фінішу довшу дистанцію, ніж він очікував.

Тренувальне змагання розпочалося за пів години.

Учасниці зібралися біля стартової лінії. Це не був офіційний етап турніру, проте тренери й організатори уважно стежили за результатами. Кожна секунда могла вплинути на майбутній розподіл стартових позицій, а ще — на впевненість спортсменок.

Алексіс поправила рукавички й подивилася на трасу.

Кілька кіл із різкими поворотами, короткою ділянкою підйому та довгим фінішним відрізком. Вона добре знала цю доріжку. Саме тут можна було втратити дорогоцінні секунди, якщо надто рано витратити сили.

— Пам'ятай про поворот перед підйомом, — озвався Даміан, підійшовши ближче. — Не розганяйся завчасно.

— Ти знову вирішив мене повчати?

— Ні. Просто не хочу, щоб ти програла через власну впертість.

— Тоді дивись уважно. Можливо, навчишся чогось у професіоналки.

Він усміхнувся.

— Уже вчуся.

На старті пролунав сигнал.

Алексіс рвонула вперед, але не стала одразу викладатися на повну. Вона трималася в першій групі, стежачи за рухами суперниць і не дозволяючи адреналіну взяти гору над розумом.

На першому повороті одна зі спортсменок надто широко зайшла в дугу. Алексіс скористалася моментом і випередила її.

На підйомі вона додала швидкості, відчуваючи, як м'язи ніг працюють у чіткому ритмі.

Даміан стояв біля огорожі, не відводячи від неї погляду.

Він бачив, як вона бореться за кожен метр. Як стискає губи, коли траса стає складнішою. Як не здається, навіть коли суперниця майже наздоганяє її.

У цій жінці було щось більше, ніж спортивний азарт.

Вона не просто хотіла перемагати. Вона ніби доводила самому життю, що ніхто не має права змусити її відступити.

І Даміан починав розуміти чому.

Після другого кола Алексіс ішла другою. Попереду трималася Кіра Мельник, яка славилася потужним фінішним ривком. Позаду наближалася ще одна спортсменка.

Алексіс могла кинутися вперед просто зараз. Але вона пам'ятала пораду Даміана.

Не витрачати сили зарано.

Вона дочекалася повороту, обрала точнішу траєкторію й на виході з нього набрала швидкість.

За кілька секунд випередила Кіру.

Останній відрізок траси перетворився на справжню боротьбу. Кіра не відставала, проте Алексіс відчувала, що має ще трохи сил.

Вона нахилилася над кермом і прискорилася.

Фінішна лінія стрімко наближалася.

Ще кілька обертів педалей.

Ще один ривок.

І Алексіс перетнула фініш першою.

— Є! — вирвалося в неї.

Вона загальмувала, важко дихаючи, і злізла з велосипеда. Серце билося так сильно, що здавалося, його стукіт чути на всьому майданчику.

Кіра під'їхала слідом і простягнула їй руку.

— Гарний фініш.

— Дякую. Ти теж чудово проїхала.

— Наступного разу не дам тобі так легко втекти.

— Домовилися.

Алексіс усміхнулася й озирнулася.

Даміан повільно плескав у долоні, а на його обличчі грала усмішка, від якої їй чомусь захотілося або засміятися, або кинути в нього пляшкою з водою.

— Ну що, Рейнере? — запитала вона, підходячи до нього. — Ти бачив?

— Бачив.

— І?

— Ти виграла.

— Неймовірно проникливе спостереження.

Він простягнув їй пляшку води.

— Вітаю. Ти сьогодні була швидшою.

Алексіс прийняла воду, зробила кілька ковтків і витерла чоло рушником.

— Отже, я маю право на бажання.

— Безумовно.

Вона замислилася.

Можна було змусити його прибирати весь спортивний комплекс. Або попросити більше не з'являтися на її тренуваннях. Хоча останній варіант чомусь уже не здавався таким привабливим, як учора.

— Я ще подумаю, — нарешті сказала вона.

— Гаразд. Але бажання має бути виконане до наступного офіційного етапу.

— Чому це?

— Бо я хочу знати, що на мене чекає.

— Ти сам погодився.

— І жодного разу не пошкодував.

Його голос прозвучав так щиро, що Алексіс на секунду розгубилася.

Вона відвела погляд.

— Не звикай, Рейнере. Наступного разу я можу програти.

— Тоді, можливо, я нарешті отримаю своє побачення.

— Мрій далі.

— Я цим і займаюся.

Алексіс пішла до роздягальні, а Даміан залишився біля огорожі.

Він не став наздоганяти її.

Натомість дістав телефон і поглянув на повідомлення, яке щойно надійшло від координаторки турніру. Йому потрібно було перевірити обладнання на іншій ділянці комплексу, проте думки вперто поверталися до Алексіс.

Він усміхнувся.

Вона виграла парі.

Але він усе одно відчував себе переможцем.

За годину Алексіс уже їхала додому, щоб забрати Алісу.

Сестра чекала на неї біля дверей, одягнена в ніжну сукню світлого кольору й довгий кардиган. Руде волосся спадало на плечі м'якими хвилями, а в руках вона тримала невелику сумочку з документами.

— Ти готова? — запитала Алексіс.

— Так. А ти впевнена, що встигла відпочити після тренування?

— Алісо, я не скляна.

— Знаю. Ти радше залізна.

— Це комплімент?

— У твоєму випадку — так.

Алексіс розсміялася й допомогла сестрі одягнути пальто.

Дорогою до клініки вони говорили про найрізноманітніші дрібниці. Аліса розповідала, що хоче облаштувати дитячу кімнату в теплих кольорах, а Алексіс уже пропонувала купити малюкові крихітний велосипед.

— Він буде завеликим для новонародженої дитини, — нагадала Аліса.

— Тоді купимо маленький. А потім ще менший.

— Алексіс!

— Що? Я просто готуюся до майбутнього.

— Ти збираєшся навчити немовля кататися на велосипеді?

— Не одразу ж! Спочатку навчимося тримати голівку, потім ходити, а вже тоді — крутити педалі.

Аліса сміялася так щиро, що Алексіс відчула, як напруження останніх днів поволі відступає.

Вона хотіла бачити сестру саме такою.

Живою. Усміхненою. Щасливою.

Не наляканою дзвінками колишнього нареченого, не змушеною виправдовуватися за власний вибір.

Аліса заслуговувала на новий початок.

І Алексіс зробить усе, щоб він у неї був.

Коли вони під'їхали до клініки, Алексіс припаркувала автомобіль і вийшла першою. Вона обійшла машину, допомогла сестрі вибратися й узяла її під руку.

Саме в цю мить на протилежному боці вулиці зупинився знайомий чорний мотоцикл.

Даміан зняв шолом.

Він не планував стежити за Алексіс. Принаймні спочатку.

Після тренування йому потрібно було заїхати до майстерні, щоб перевірити деталі для кількох велосипедів. Проте, виїжджаючи зі спортивного комплексу, він помітив автомобіль Алексіс і випадково опинився за ним на тому самому маршруті.

Коли вона звернула до медичного центру й допомогла вийти вагітній рудоволосій дівчині, Даміан зрозумів, що перед ним, найімовірніше, Аліса — та сама сестра, заради якої Алексіс готова була перевернути світ.

Він збирався поїхати далі.

Це була не його справа.

Але щось змусило його затриматися.

Алексіс підтримувала сестру за руку, уважно слухала її й тихо щось говорила. На її обличчі не було звичної зухвалості. Вона виглядала ніжною, турботливою й неймовірно зосередженою.

Даміан раптом зрозумів, що майже нічого про неї не знає.

Він бачив чемпіонку, яка не терпіла поразок. Жінку, що гостро відповідала на кожен жарт і дивилася на світ так, ніби не дозволяла йому наблизитися ні на крок.

А зараз перед ним була старша сестра, яка оберігала найдорожчу людину.

Він нахмурився, сам не знаючи чому.

Потім припаркував мотоцикл неподалік і вирішив почекати кілька хвилин. Не для того, щоб втручатися. Просто переконатися, що з ними все гаразд.

Принаймні так він пояснив це самому собі.

У кабінеті УЗД було тихо й затишно.

Лікарка привіталася з Алісою, переглянула її документи й попросила лягти на кушетку. Алексіс залишилася поруч, тримаючи сестру за руку.

— Хвилюєшся? — прошепотіла вона.

— Дуже.

— Не бійся. Ми зараз побачимо наше маленьке диво.

Аліса спробувала всміхнутися.

Коли на екрані з'явилося зображення, вона затамувала подих.

Алексіс теж завмерла.

Ось воно.

Їхнє маленьке диво.

Крихітне створіння, яке ще не народилося, але вже встигло змінити їхні життя.

Лікарка уважно проводила обстеження, пояснюючи, що все виглядає добре. Аліса слухала кожне слово, не зводячи погляду з монітора.

— Ось ручка, — лагідно сказала лікарка. — А ось ніжки.

Аліса прикрила рот долонею.

— Боже…

Алексіс відчула, як до горла підступає клубок.

На екрані малюк ворухнувся.

— Вона рухається! — вигукнула Алексіс, а тоді одразу ж засміялася. — Вибачте. Я просто…

— Нічого страшного, — усміхнулася лікарка. — Це цілком природна реакція.

Аліса подивилася на сестру, і в її очах уже стояли сльози.

— Ти бачиш її?

— Бачу, — прошепотіла Алексіс.

Їй здавалося, що серце ось-ось не витримає цього щастя.

Вона бачила крихітні обриси, чула пояснення лікарки й раптом усвідомила, що вже любить цю дитину всім серцем. Любить так сильно, що готова була б віддати їй усе, що має.

— А стать уже можна визначити? — несміливо запитала Аліса.

Лікарка ще раз уважно подивилася на екран.

— Так, схоже, ваша маленька красуня вирішила сьогодні показатися. У вас буде дівчинка.

На мить запала тиша.

А потім Аліса заплакала.

Не від страху, не від болю, не від розчарування.

Від щастя.

— Дівчинка… — повторила вона, прикриваючи обличчя долонями. — У мене буде донечка…

Алексіс стиснула її руку й раптом сама розплакалася.

— Маленька принцеса, — прошепотіла вона. — Алісо, у нас буде маленька принцеса!

— Ти будеш її тіткою…

— Найкращою тіткою у світі!

Алексіс засміялася крізь сльози й обережно обійняла сестру, намагаючись не завадити обстеженню.

— Я куплю їй стільки суконь, що ти не знатимеш, куди їх складати. І книжки. Багато книжок. І маленький шолом…

Аліса крізь сльози засміялася.

— Знову велосипед?

— Звісно! Я навчу її кататися. Спочатку на маленькому велосипеді з додатковими коліщатками, а потім…

— Алексіс, їй ще навіть не час народжуватися!

— Тим більше. У нас є час підготуватися.

Лікарка усміхнулася, спостерігаючи за сестрами.

— Головне, щоб ваша маленька дівчинка росла в любові. А судячи з вас, із цим проблем не буде.

Алексіс не змогла відповісти.

Вона знову поглянула на екран, де була їхня донечка — маленька, ще така крихітна, але вже справжня.

І в її серці народилося відчуття, якого вона ніколи раніше не знала.

Це була не радість перемоги.

Не азарт перед стартом.

Не гордість за власні досягнення.

Це була любов, яка не вимагала нічого натомість.

Алексіс витерла сльози й нахилилася до сестри.

— Я обіцяю, що вона ніколи не почуватиметься самотньою. Чуєш? У неї буде мама. Буде я. Будуть люди, які любитимуть її й захищатимуть.

Аліса міцно стиснула її руку.

— Я знаю.

— І ніхто не посміє образити вас обох.

У цих словах не було порожньої погрози. Алексіс говорила цілком серйозно.

Вона могла програвати, могла помилятися, могла не знати, як упоратися з усіма труднощами. Але заради сестри та її майбутньої доньки вона навчилася б усього.

Навіть того, що здавалося неможливим.

Даміан чекав біля мотоцикла вже майже сорок хвилин, коли двері клініки нарешті відчинилися.

Спершу вийшла Аліса.

Вона витирала сльози й усміхалася так, ніби щойно отримала найбільший подарунок у своєму житті.

Поруч ішла Алексіс.

І вона теж плакала.

Даміан ніколи не бачив її такою.

Жодної зухвалої усмішки, жодного виклику в очах. Вона обіймала сестру за плечі, щось захоплено розповідала й сміялася крізь сльози.

Потім Алексіс зупинилася просто посеред тротуару, узяла Алісу за обидві руки й сказала щось, від чого та знову розсміялася.

Даміан не чув слів, але незабаром Алексіс підняла вказівний палець і почала жваво пояснювати, очевидно, свій план навчання майбутньої племінниці їздити на велосипеді.

Він не втримався від усмішки.

— Отже, маленька спортсменка, — пробурмотів він.

Алексіс нахилилася до сестри й обережно торкнулася її живота. У цьому жесті було стільки ніжності, що Даміан раптом відчув дивний щем у грудях.

Він звик до людей, які говорили про любов голосно, але не поспішали доводити її вчинками.

Алексіс була іншою.

Вона не вимагала вдячності. Не виставляла свою турботу напоказ. Не намагалася перетворити біль сестри на привід для власної слави.

Вона просто була поруч.

І, здається, заради Аліси могла піти проти цілого світу.

Даміан опустив погляд.

Він починав розуміти, чому ця жінка так гостро реагує на будь-який натяк на слабкість. Можливо, вона давно навчилася бути сильною, тому що хтось поруч мав право бути вразливим.

І тепер він дивився на неї зовсім інакше.

Не лише як на талановиту спортсменку.

Не лише як на вперту красуню, яку хотілося дражнити.

Він бачив жінку з величезним серцем, яка ховала свою ніжність за колючими словами. Жінку, що могла бути суворою до всього світу, але ставала неймовірно лагідною поруч із тими, кого любила.

Даміан провів рукою по волоссю й тихо видихнув.

— От халепа, Рейнере…

Він зрозумів, що справа набагато серйозніша, ніж він думав.

Йому вже було мало одного побачення.

Мало її усмішки після перемоги.

Мало коротких повідомлень, у яких вона ховала свою зацікавленість за колючими відповідями.

Він хотів пізнати її справжню. Хотів дізнатися, про що вона мріє, чого боїться, що змушує її серце битися швидше. Хотів бути поруч не тільки тоді, коли вона перетинатиме фінішну лінію, а й у ті моменти, коли їй самій знадобиться підтримка.

Але Даміан добре розумів: Алексіс не дозволить нікому наблизитися до себе лише через красиві слова.

Їй потрібні були вчинки.

Тому він вирішив не поспішати.

Він не підійде зараз. Не зіпсує її радість своїми жартами. Не стане запитувати, чому вона плаче.

Натомість він запам'ятає цей день.

День, коли вперше побачив не чемпіонку, а жінку, яка мріяла про маленьку племінницю й уже планувала навчити її кататися на велосипеді.

День, коли зрозумів, що заради сестри Алексіс справді готова на все.

І день, коли усвідомив, що сам хоче стати людиною, якій вона колись зможе довірити своє серце.

— Ти чого така задумлива? — запитала Аліса, коли вони сіли в автомобіль.

Алексіс усміхнулася й увімкнула двигун.

— Просто думаю про нашу дівчинку.

— Ти вже придумала, чого її навчатимеш?

— Звичайно! Велосипед, плавання, книжки, самозахист…

— Алексіс!

— Що? Я хочу, щоб вона була сильною.

Аліса подивилася на сестру з ніжністю.

— Вона буде сильною, якщо знатиме, що її люблять.

Алексіс замовкла.

Ці слова чомусь торкнулися найглибшого місця в її душі.

Вона завжди вірила, що сила — це здатність витримувати удари, не показувати слабкості й не дозволяти іншим побачити свої страхи.

А тепер раптом зрозуміла: можливо, справжня сила полягала ще й у тому, щоб дозволити собі любити.

Не боятися за когось.

Не приховувати сліз.

Не соромитися ніжності.

— Ти маєш рацію, — тихо сказала вона.

Аліса здивовано підняла брови.

— Повтори, будь ласка. Я хочу запам'ятати цей історичний момент.

— Не зловживай моєю добротою.

Вони засміялися.

Алексіс рушила з місця, а потім додала:

— Ми назвемо її найкрасивішим ім'ям. І купимо їй кімнату, повну книжок. І велосипед. Рожевий.

— Ти вже вирішила, що велосипед буде рожевий?

— А який іще? Вона ж маленька принцеса!

Аліса відкинулася на сидіння, поклавши долоню на живіт.

— Дякую, що робиш це зі мною. Я боялася, що після всього, що сталося, більше ніколи не відчуватиму щастя.

Алексіс на мить відвела погляд від дороги й подивилася на сестру.

— Ти заслуговуєш на щастя, Алісо. І ніхто не має права забрати його в тебе. Навіть він.

Усмішка Аліси стала тихішою.

— Він знову телефонував сьогодні вранці.

Пальці Алексіс міцніше стиснули кермо.

— Чому ти не сказала?

— Я не відповіла. Просто побачила його ім'я на екрані й вимкнула звук. Не хочу, щоб він знову зіпсував мені день.

Алексіс повільно видихнула.

— Правильно зробила. Якщо він продовжить, ми збережемо всі повідомлення й звернемося по допомогу. Ти не зобов'язана говорити з ним лише тому, що він колись був твоїм нареченим.

— А якщо він почне погрожувати тобі через турнір?

— Нехай спробує.

— Алексіс…

— Я не збираюся робити дурниць, — запевнила вона. — Але й дозволяти йому керувати нашим життям не буду.

Аліса кивнула.

— Я просто не хочу, щоб ти постраждала через мене.

— Ти не причина моїх проблем. Ти моя сестра. І я сама вирішую, за кого боротися.

На кілька секунд у машині запала тиша.

А потім Аліса тихо сказала:

— Ти будеш чудовою тіткою.

Алексіс усміхнулася.

— Я буду найкращою тіткою.

— Тоді пообіцяй, що не навчиш її сперечатися з усіма чоловіками.

— Не можу. Це генетичне.

— Алексіс!

Сміх знову наповнив салон автомобіля.

І цього разу Алексіс дозволила собі просто насолоджуватися моментом.

Без думок про турнір.

Без страху перед спонсором.

Без розмов про Даміана Рейнера, який чомусь останнім часом надто часто з'являвся в її думках.

Принаймні вона так собі казала.

Увечері, коли Алексіс повернулася додому після того, як залишила сестру відпочивати, на телефон надійшло повідомлення.

Даміан: Як минув день?

Вона насупилася.

Алексіс: Звідки ти знаєш, що я була не на тренуванні?

Відповідь затрималася на кілька секунд.

Даміан: Я бачив тебе біля медичного центру. Не хотів втручатися.

Алексіс миттєво випросталася.

Алексіс: Ти за мною стежив?

Даміан: Ні. Ми їхали одним маршрутом. Я зупинився, коли побачив, що ти допомагаєш вагітній дівчині. Потім зрозумів, що це твоя сестра. Я не заходив усередину й не підслуховував.

Вона перечитала повідомлення.

З одного боку, її роздратувало, що він бачив їх біля клініки. Алексіс не любила, коли хтось наближався до її особистого життя без запрошення.

З іншого — у його словах не було ні насмішки, ні спроби витягнути з неї подробиці.

Вона могла просто не відповідати.

Але замість цього написала:

Алексіс: У нас буде дівчинка.

Вона не знала, чому вирішила поділитися саме з ним.

Можливо, тому що досі відчувала радість, яка переповнювала її в кабінеті УЗД.

Можливо, тому що хотіла розповісти комусь, хто не був частиною їхнього родинного кола.

А можливо, тому що думка про Даміана вже не здавалася їй такою дратівливою.

Його відповідь прийшла не відразу.

Даміан: Вітаю тебе й сестру. Це чудова новина.

Алексіс усміхнулася.

Даміан: Тепер я розумію, чому ти так хвилювалася.

Алексіс: Я не хвилювалася.

Даміан: Звісно. А сльози біля клініки були просто дощем.

Алексіс ахнула.

Алексіс: Рейнере!

Даміан: Вибач. Не втримався.

Вона вже збиралася написати щось різке, коли надійшло наступне повідомлення.

Даміан: Але якщо серйозно — ти сьогодні виглядала щасливою. Я радий, що з вами все добре.

Алексіс завмерла.

Вона не знала, що відповісти.

Уперше за весь час Даміан не намагався її зачепити, не жартував і не провокував. Він просто сказав те, що думав.

І чомусь це зворушило її сильніше, ніж усі його компліменти.

Алексіс: Дякую.

Вона довго дивилася на одне коротке слово, перш ніж наважилася надіслати ще одне повідомлення.

Алексіс: І не думай, що це означає, ніби я забула про парі. Ти досі винен мені бажання.

Даміан: Я пам'ятаю. І чекаю.

Алексіс: Тоді не розчаровуйся, коли я загадаю щось жахливе.

Даміан: А якщо я скажу, що готовий ризикнути?

Алексіс відчула, як її щоки зрадницьки теплішають.

Вона поклала телефон екраном донизу й наказала собі не усміхатися.

Не допомогло.

За кілька секунд вона знову взяла телефон.

Алексіс: На добраніч, Рейнере.

Даміан: На добраніч, чемпіонко. І передай маленькій принцесі, що її майбутній тренер уже готовий до роботи.

Алексіс засміялася вголос.

Алексіс: Навіть не мрій! Тренером будуть найняті професіонали.

Даміан: А я тоді відповідатиму за найважливіше.

Алексіс: І що ж це?

Даміан: За те, щоб її тітка іноді відпочивала.

Алексіс перестала сміятися.

Вона прочитала повідомлення ще раз.

Він бачив її біля клініки. Бачив її сльози, її радість, її ніжність до сестри. І не використав цього, щоб підколоти її чи виставити слабкою.

Навпаки, він ніби зрозумів те, що вона сама рідко визнавала: їй теж іноді потрібна була людина, яка нагадає, що не все в цьому світі залежить лише від її сили.

Алексіс поклала телефон на тумбочку й підійшла до вікна.

За склом мерехтіли вогні міста.

Вона згадала його усмішку на тренуванні, теплу пляшку води, яку він подав їй після фінішу, і те, як він не став вимагати негайної відповіді на своє парі.

Можливо, Даміан Рейнер був не таким нестерпним, як вона думала.

Ні.

Він усе ще був нестерпним.

Просто тепер Алексіс починала підозрювати, що за його нахабною усмішкою ховалося щось значно серйозніше.

І ця думка лякала її більше, ніж будь-яка гонка.

Тим часом Даміан сидів у своїй майстерні, спираючись на край робочого столу.

На екрані телефона залишилося останнє повідомлення від Алексіс. Він перечитав його, усміхнувся й відклав пристрій.

Перед очима досі стояла картина біля клініки: Алексіс, яка плакала від щастя, обіймала сестру й говорила про майбутню племінницю так, ніби вже бачила її перші кроки, першу усмішку та першу поїздку на велосипеді.

Він ніколи не думав, що звичайне спостереження за людиною може так багато змінити.

Але сьогодні змінилося щось у ньому самому.

Даміан звик до швидких рішень. До перемог, які здобувають упевненістю. До жінок, які відповідали на його усмішку усмішкою, а на компліменти — кокетством.

Алексіс не була такою.

Вона могла відмовити йому, посперечатися, подивитися так, що будь-який інший чоловік давно відступив би. Вона не потребувала того, щоб її рятували. Вона сама була готова стати щитом для своєї родини.

І саме це захоплювало його найбільше.

Він не хотів зламати її незалежність.

Не хотів змусити її обирати між коханням і власними мріями.

Якщо колись Алексіс дозволить йому наблизитися, він хотів, щоб вона знала: поруч із ним їй не доведеться ставати слабшою, аби бути коханою.

Він підтримуватиме її швидкість, її характер, її бажання перемагати.

І якщо колишній наречений Аліси справді вирішить використати турнір, щоб тиснути на Алексіс, Даміан не залишиться осторонь. Не тому, що вважатиме її безпорадною, а тому, що вважатиме її важливою.

Він дістав телефон і відкрив нотатки.

Там, де ще зранку було записано лише одне слово — «парі», тепер з'явився новий рядок:

Знайти спосіб довести Алексіс, що вона може довіряти мені. Не словами. Вчинками.

Даміан перечитав написане й похитав головою.

— Ти влип, Рейнере, — тихо сказав він сам собі.

І вперше за довгий час ця думка зовсім його не лякала.

Бо тепер він знав, заради чого готовий пройти дистанцію до самого кінця.

Не заради перемоги в парі.

Не заради одного побачення.

А заради жінки, яка плакала від щастя, дивлячись на зображення маленької дівчинки, і мріяла навчити її кататися на велосипеді.

Жінки, яка ще не здогадувалася, що один нахабний байкер уже почав закохуватися в неї по-справжньому.

Алексіс думала, що грає з ним у дружнє парі.

Даміан же розумів: його власне серце давно поставило на неї все.

І він не збирався відступати.