Глава 10. Маленьке серце

Ранок почався з тихого стукоту у двері.

Алексіс розплющила очі й натягнула ковдру до підборіддя. Після вчорашнього вечора з Даміаном вона довго не могла заснути, прокручуючи в голові їхню розмову. Їй не хотілося визнавати, що цей нахабний байкер поступово пробирався крізь її захисні стіни, але заперечувати очевидне ставало дедалі важче.

— Алексіс? Ти прокинулася?

Голос Аліси змусив її остаточно розплющити очі.

— Уже так! Заходь!

Двері відчинилися, і на порозі з'явилася молодша сестра в рожевому домашньому костюмі. Її руде волосся було зібране в пухнастий пучок, а в руках вона тримала телефон і невеликий блокнот.

— У нас сьогодні важлива місія, — урочисто оголосила Аліса.

Алексіс сіла на ліжку й потерла обличчя долонями.

— Якщо ти знову хочеш переконати мене, що нашій майбутній племінниці потрібен велосипед, то я ще сплю.

— Ні. Сьогодні ми їдемо до лікарки.

Сонливість миттєво зникла з обличчя Алексіс.

— Точно! О котрій у нас запис?

— Об одинадцятій. Я вже перевірила документи, підготувала попередні результати й навіть записала запитання, які хочу поставити.

Алексіс подивилася на блокнот.

— Скільки запитань?

— Двадцять три.

— Алісо!

— Що? Я хочу знати, як почувається моя донечка!

Алексіс не втрималася від усмішки.

Після вчорашнього УЗД сестра наче змінилася. У її погляді з'явилося щось нове — ніжна радість, змішана з хвилюванням. Вона більше не говорила про майбутнє лише з обережністю. Тепер у кожній її фразі відчувалося очікування маленького дива.

І Алексіс хотіла зробити все, щоб це диво росло в любові.

— Гаразд, — сказала вона, відкидаючи ковдру. — Двадцять три запитання. Але якщо лікарка почне дивитися на нас так, ніби ми прийшли проводити допит, відповідатимеш сама.

— Домовилися!

Аліса сіла поруч і раптом стала серйознішою.

— Алексіс…

— Що?

— Дякую, що вчора була зі мною. І сьогодні теж.

Алексіс повернулася до неї.

— Ти моя сестра. Я не збираюся пропускати найважливіші моменти твого життя.

— Навіть якщо в тебе буде чергове змагання?

— Навіть якщо мене викличуть на фінал чемпіонату світу.

— Не перебільшуй.

— Я ніколи не перебільшую.

Аліса засміялася.

Алексіс обійняла її за плечі й поцілувала в скроню.

— А тепер іди снідати. Нам потрібні сили. Особливо твоїй маленькій принцесі.

— І твої теж. Ти ж збираєшся стати найкращою тіткою у світі.

— Саме так.

Коли Аліса вийшла, Алексіс ще кілька секунд сиділа на ліжку, усміхаючись.

Вона не знала, що чекає на них попереду, але вперше за довгий час майбутнє не здавалося суцільною низкою проблем.

У ньому з'явилося місце для маленьких суконь, рожевої ковдри, дитячого сміху й крихітних долоньок, які одного дня обхоплять її палець.

І ця думка зігрівала краще за будь-яку каву.

Дорогою до клініки Аліса майже не випускала телефон із рук.

Вона показувала Алексіс фотографії дитячих кімнат, ліжечок і крихітних комплектів одягу, які знайшла в інтернеті.

— Подивися на це! — вигукнула вона, повернувши екран до сестри. — Хіба не чарівне?

На фотографії стояло біле дитяче ліжечко з рожевим балдахіном, ніжними стрічками й м'якою ковдрою.

Алексіс на мить відвела погляд від дороги, щоб роздивитися зображення на світлофорі.

— Дуже гарне.

— Я хочу щось схоже.

— Тоді купимо.

Аліса опустила телефон.

— Ти говориш так, ніби це зовсім просто.

— Ми знайдемо гроші.

— Алексіс, ліжечко, матрац, комод, шафа, пеленальний столик, візочок, автокрісло… А ще одяг, засоби догляду, підгузки. Це величезні витрати.

— Я знаю.

— А твій турнір ще триває. Ти не можеш витратити всі заощадження на мене.

Алексіс міцніше стиснула кермо.

Вона теж думала про гроші.

Призовий фонд «Гран-прі швидкості» давав їй шанс забезпечити сестрі й майбутній племінниці стабільність. Але перемога не була гарантованою, а витрачати гроші, яких вони ще не отримали, було нерозумно.

Вона не хотіла обіцяти Алісі казку, яку потім не зможе здійснити.

— Ми складемо бюджет, — нарешті сказала вона. — Спочатку купимо найнеобхідніше. Ліжечко, матрац, комод, візочок. Решту поступово додамо. Не обов'язково купувати все за один день.

— Я не хочу, щоб ти відмовлялася від власних мрій заради мене.

— А я не хочу, щоб ти вважала себе тягарем.

Аліса замовкла.

Алексіс повернулася до неї, коли автомобіль зупинився біля клініки.

— Послухай мене. Ми не будемо змагатися, кому важче. Ти виношуєш дитину, переживаєш непростий період і маєш право на допомогу. А я твоя сестра. Допомагати тобі — це не покарання й не жертва. Це мій вибір.

Аліса опустила очі.

— Просто я звикла, що все мало бути інакше.

Алексіс знала, що вона має на увазі.

Колись Аліса уявляла майбутнє з чоловіком, якого кохала. Вона мріяла про весілля, спільний дім і дитячу кімнату, яку облаштовуватиме разом із майбутнім чоловіком. Усе мало відбуватися за її планом.

Але той, кому вона довіряла, зрадив її ще до того, як вони встигли сказати одне одному весільні обітниці.

— Знаю, — тихо відповіла Алексіс. — Але те, що він зруйнував твої плани, не означає, що він має право забрати твоє майбутнє.

Аліса повільно підняла голову.

— Ти справді так думаєш?

— Я в цьому впевнена.

Алексіс відстебнула ремінь і простягнула сестрі руку.

— Ходімо подивимося, як почувається наша маленька дівчинка. А потім займемося її королівськими апартаментами.

Аліса засміялася, і вони вийшли з автомобіля.

У клініці пахло свіжою кавою та антисептиком. У коридорі сиділи кілька жінок, хтось розмовляв із медсестрою, а неподалік молода пара розглядала знімок УЗД.

Аліса мимоволі затримала на них погляд.

Алексіс це помітила.

— Усе гаразд?

— Так. Просто подумала, як дивно все склалося.

— Що саме?

— Я колись уявляла, що прийду на такі огляди разом із чоловіком. Він триматиме мене за руку, питатиме лікарку про кожну дрібницю, а потім ми поїдемо додому й почнемо сперечатися, як назвемо дитину.

Алексіс відчула, як у неї стискається серце.

— Ти все ще можеш мріяти про щасливу сім'ю.

— Але тепер я не знаю, чи зможу колись знову комусь довіряти.

— Тобі не потрібно вирішувати це сьогодні.

Алексіс сіла поруч і обійняла сестру.

— Зараз найважливіше — ти й дитина. Решта може зачекати. Не змушуй себе бути готовою до чогось лише тому, що так було заплановано раніше.

Аліса кивнула.

За кілька хвилин їх запросили до кабінету.

Лікарка привіталася, переглянула результати попереднього обстеження й запросила Алісу сісти.

— Ну що, майбутня матусю, як почуваєтеся?

— Загалом добре. Іноді втомлююся, але намагаюся більше відпочивати.

— Це правильно. Є якісь скарги, що вас турбують?

Аліса відповіла на запитання, розповіла про самопочуття, а потім лікарка провела огляд і пояснила, на що варто звертати увагу надалі.

Алексіс сиділа поруч і слухала кожне слово.

Вона навіть відкрила блокнот, щоб записати рекомендації.

— Ви теж готуєтеся до материнства? — з усмішкою запитала лікарка, помітивши її зосередженість.

— Ні, я майбутня тітка, — гордо відповіла Алексіс. — Але хочу знати все.

— Тоді у вашої племінниці справді буде чудова тітка.

Алексіс усміхнулася.

Після огляду лікарка повідомила, що за результатами обстеження вагітність розвивається добре. Водночас вона нагадала, що необхідно й надалі регулярно приходити на огляди, дотримуватися рекомендацій і не ігнорувати тривожні симптоми.

Аліса слухала, затамувавши подих.

— Тобто з нашою дівчинкою все добре? — перепитала вона.

— На цей момент усе виглядає добре, — підтвердила лікарка. — Продовжуйте спостереження, відпочивайте й не соромтеся звертатися, якщо щось непокоїтиме.

Аліса заплющила очі.

З її грудей вирвався довгий полегшений видих.

— Дякую…

Алексіс стиснула її руку.

— Чуєш? Наша маленька принцеса почувається добре.

— Так, — прошепотіла Аліса. — Наша маленька принцеса…

У її очах заблищали сльози.

Цього разу вона не намагалася їх приховати.

Алексіс теж відчула, як до горла підступає клубок. Вона відвернулася, вдаючи, що шукає ручку в сумочці, але лікарка помітила її схвильованість і лише лагідно всміхнулася.

Коли огляд завершився, сестри вийшли в коридор.

Аліса зупинилася біля вікна, притиснула долоню до живота й тихо промовила:

— Привіт, маленька. Ми так на тебе чекаємо.

Алексіс обійняла її за плечі.

— А я вже планую, як навчу тебе кататися на велосипеді.

— Ти нестерпна.

— Це сімейна риса.

Аліса розсміялася, і Алексіс зрозуміла: заради цієї усмішки вона готова була б пройти ще сотню складних гонок.

Після клініки вони вирішили зайти до невеликого кафе неподалік.

Замовили чай, десерт і сіли біля вікна. Аліса дістала телефон і знову відкрила фотографії дитячих кімнат.

— Тепер я точно хочу рожеве ліжечко, — сказала вона.

Алексіс відпила чай.

— А я думала, ти ще вагаєшся між білим і рожевим.

— Більше не вагаюся. Рожеве ліжечко, білий комод, ніжні фіранки й маленькі зірочки на стінах.

— Звучить чудово.

— І ще хочу крісло біля вікна, щоб годувати донечку й читати їй казки.

Алексіс усміхнулася.

— Тоді обов'язково купимо крісло.

Аліса раптом перестала гортати фотографії.

— Ти не думаєш, що це надто дорого?

— Думаю, що ми можемо знайти різні варіанти. Нові меблі, розпродажі, якісні речі від людей, яким вони вже не потрібні. Головне — безпека й зручність, а не ціна на етикетці.

— Ти вже все продумала?

— Ще ні. Але продумую.

Алексіс дістала телефон і відкрила нотатки.

— Давай порахуємо.

— Просто зараз?

— А коли? Коли ліжечко саме з'явиться біля дверей?

Вони почали складати список.

Ліжечко з матрацом. Комод. Шафа для дитячого одягу. Візочок. Автокрісло. Постільна білизна. Одяг на перші місяці. Підгузки й засоби догляду.

Що більше вони записували, то довшим ставав список.

Алексіс насупилася.

— Гаразд. Нам потрібен план.

— Я ж казала, що це величезні витрати.

— А я кажу, що ми впораємося. Просто не купуватимемо все одночасно.

Вона розділила список на три частини: найнеобхідніше, те, що можна придбати пізніше, і речі, які можна попросити в друзів або знайти в хорошому стані.

— Ось, — сказала Алексіс, повертаючи телефон сестрі. — Тепер це не безкінечна гора витрат. Це список конкретних завдань.

Аліса розглядала екран.

— Ти навіть не уявляєш, як мені легше.

— Уявляю. Саме тому ми й будемо все планувати.

— Але призові гроші ти ще не отримала.

— Знаю. Тому ми не будемо на них розраховувати як на гарантовані. Я продовжу тренуватися, перегляну витрати й дізнаюся, які ще є можливості заробітку. А якщо виграю турнір, частину призу відкладемо на майбутнє донечки.

Аліса похитала головою.

— Ти знову думаєш про мене.

— Я думаю про нас. Це різні речі.

Алексіс відклала телефон і взяла сестру за руку.

— Я хочу, щоб ти зрозуміла одну річ. Ми не повинні купувати дитині найдорожчі речі, щоб довести, що любимо її. Ми маємо дати їй безпеку, турботу й дім, у якому вона буде бажаною. Усе інше ми зможемо додати з часом.

Аліса дивилася на неї з вдячністю.

— Ти завжди знаєш, що сказати.

— Не завжди. Просто іноді вдаю, що знаю.

— Тоді добре, що ти вмієш удавати.

Алексіс засміялася.

І вперше розмова про гроші не перетворилася на суперечку чи джерело тривоги. Вони не мали всіх відповідей, не знали, скільки ще випробувань чекало попереду, але тепер у них був план.

А це вже було чимало.

Коли вони повернулися додому, Аліса одразу дістала блокнот і вмостилася на дивані.

— Нам потрібно вирішити ще одне питання.

Алексіс поставила сумку на стіл.

— Яке?

— Ім'я.

Старша сестра повільно повернула голову.

— Ти хочеш уже вибрати ім'я?

— Так. Я знаю, що часу ще достатньо, але мені хочеться називати її не просто «маленька» або «донечка». Хочу, щоб у неї було ім'я, яке я зможу вимовляти, коли розмовлятиму з нею перед сном.

Алексіс сіла поруч.

— Гаразд. Які варіанти?

Аліса розгорнула блокнот.

— Софія. Емілія. Вікторія. Злата. Мія. А ще мені подобається Анастасія.

— Гарні імена.

— Але жодне поки не здається саме тим.

Алексіс замислилася.

— Мені подобається Мія. Коротке, ніжне.

— А мені — Емілія. Але я не можу уявити, як називатиму її.

— Тоді не поспішаймо. Можемо скласти список і повертатися до нього.

Аліса поглянула на сестру, а потім несподівано запитала:

— А тобі подобається твоє ім'я?

Алексіс здивовано засміялася.

— Звичайно. А що?

— Просто я думаю… Ти стільки для мене робиш. Завжди захищаєш, підтримуєш, допомагаєш, навіть коли сама втомлена. Я не знаю, як віддячити тобі за все.

— Алісо, тільки не починай.

— Дай мені договорити.

Алексіс замовкла.

Аліса опустила очі на блокнот, погладила його обкладинку й тихо промовила:

— Я хотіла б назвати донечку на твою честь.

Алексіс завмерла.

— Що?

— Алексіс, — повторила Аліса. — Я хочу, щоб її ім'я нагадувало мені про тебе. Про те, що навіть у найстрашніший період мого життя я не залишилася сама. Про те, що поруч була людина, яка не дозволила мені зламатися.

— Алісо…

— Ти стала для мене опорою, коли я втратила віру в себе. Ти допомогла мені зрозуміти, що я можу почати спочатку. І я хочу, щоб моя донечка росла, знаючи, наскільки важливо мати поруч людину, яка любитиме тебе не за щось, а просто тому, що ти є.

Алексіс відчула, як у неї защипало в очах.

— Але ж це твоя донька. Її ім'я має подобатися насамперед тобі.

— Саме тому я й хочу цього. Мені подобається твоє ім'я. Воно сильне й красиве. А ще…

Аліса усміхнулася крізь сльози.

— Я хочу, щоб у її житті завжди була частинка тебе.

Алексіс не витримала.

Вона обійняла сестру так міцно, як тільки дозволяла її вагітність, і притиснулася щокою до її волосся.

— Ти не уявляєш, що зараз зі мною робиш.

— Уявляю. Ти плачеш.

— Я не плачу!

— Звісно. Це знову дощ.

Алексіс розсміялася крізь сльози.

— Маленька хитрунка.

Вони ще довго сиділи обійнявшись.

Потім Алексіс трохи відсторонилася й витерла обличчя.

— Якщо ти справді цього хочеш, я буду щаслива. Але давай не поспішатимемо з остаточним рішенням. У нас є час подумати, як це ім'я звучатиме повністю й чи пасуватиме їй.

— Тобто ти не проти?

— Зовсім ні.

Аліса усміхнулася.

— Тоді поки що запишемо його першим.

Вона відкрила блокнот і великими літерами написала: «Алексіс».

Обвела ім'я сердечком.

Алексіс подивилася на напис і знову відчула, як у грудях розливається тепло.

Їй ніколи не спадало на думку, що колись хтось захоче назвати дитину на її честь. Вона не вважала себе ідеальною, не думала, що робить щось надзвичайне. Просто любила сестру й не могла вчинити інакше.

А тепер виявилося, що її любов залишає слід у чиємусь житті.

І цей слід може стати ім'ям маленької дівчинки.

— Я вже люблю її, — прошепотіла Алексіс.

— Я теж, — відповіла Аліса. — Дуже сильно.

Увечері сестри влаштувалися на дивані з ноутбуком і чашками чаю.

Перед ними були відкриті сторінки кількох магазинів дитячих меблів. Вони порівнювали розміри ліжечок, матеріали, способи кріплення й відгуки покупців.

— Ось це мені подобається, — сказала Аліса, показуючи на біле ліжечко з ніжно-рожевими боковинами. — Воно не надто велике, але виглядає дуже затишно.

Алексіс уважно прочитала опис.

— Спочатку перевіримо, чи відповідає воно вимогам безпеки. Нам потрібне ліжечко з надійною конструкцією, правильними відстанями між рейками й матрацом, який точно підходить за розміром. А вже потім дивитимемося на колір.

— Ти говориш як інженер.

— Я просто не хочу, щоб наша маленька принцеса спала в чомусь ненадійному.

— Тоді перевіряй, інженере Алексіс.

Вони продовжили пошуки.

Згодом знайшли ще кілька варіантів: білий комод із пеленальною поверхнею, компактну шафу й ніжні фіранки з маленькими зірочками.

Аліса мрійливо дивилася на екран.

— Уявляєш, як ми все це розставимо? Тут буде ліжечко. Біля вікна — крісло. На полиці стоятимуть книжки. А на стіні я хочу повісити маленькі картини з квітами.

— І фотографію нашої родини, — додала Алексіс.

— Так. Обов'язково.

Аліса раптом замовкла.

— Раніше я боялася навіть думати про дитячу кімнату. Мені здавалося, що якщо почну мріяти, то ще сильніше відчуватиму те, що втратила.

Алексіс відклала ноутбук.

— Ти не втратила своє майбутнє. Ти втратила лише той варіант майбутнього, який уявляла з ним.

Аліса повільно підняла очі.

— А якщо я більше ніколи не зустріну людину, якій зможу довіряти?

— Тоді ти все одно матимеш життя, яке варте того, щоб його прожити. Ти матимеш доньку, свої мрії, друзів, роботу, дім. Ти матимеш нас. І якщо колись зустрінеш людину, яка буде гідна твоєї довіри, ти сама вирішиш, чи хочеш відкрити їй двері.

Алексіс взяла сестру за руку.

— Твоє щастя не залежить від того, чи буде поруч чоловік.

Аліса довго дивилася на неї, а потім повільно всміхнулася.

— Знаєш, я вперше за багато тижнів думаю про майбутнє й не бачу його зруйнованим.

Алексіс відчула, як її серце наповнюється гордістю за сестру.

— Ось це я й хотіла почути.

— Я уявляю, як прокидаюся вранці, а вона спить у своєму ліжечку. Як я беру її на руки, годую, співаю їй колискові. Як ми гуляємо в парку, купуємо книжки й читаємо їх разом. І мені більше не потрібно уявляти його поруч, щоб усе це було справжнім.

Вона зробила паузу.

— Я хочу побудувати життя для нас двох. Не на зло йому. Не для того, щоб довести, що він помилявся. Просто тому, що ми заслуговуємо на щастя.

Алексіс міцно стиснула її руку.

— Саме так, сестричко.

Аліса усміхнулася.

— Я хочу, щоб наша донечка виросла й знала, що її мама не здалася. Що вона змогла почати спочатку, навіть коли було страшно.

— Вона знатиме, — пообіцяла Алексіс. — І я допоможу тобі зробити все, щоб вона росла в любові.

— Ми впораємося?

— Разом — обов'язково.

Цього разу Алексіс не говорила просто для того, щоб заспокоїти сестру.

Вона справді вірила у власні слова.

Так, попереду були витрати, складні рішення, тренування й турнір, на якому вона мала довести, що здатна перемагати не лише заради власної кар'єри. Колишній наречений Аліси теж міг знову спробувати втрутитися в їхнє життя.

Але тепер у них було те, чого він ніколи не зможе забрати.

Вони мали одна одну.

І маленьке серце, яке вже змінювало їхній світ.

Коли Аліса нарешті пішла відпочивати, Алексіс залишилася у вітальні.

На екрані ноутбука все ще була відкрита сторінка з дитячим ліжечком. Поряд лежав блокнот зі списком необхідних покупок і кількома варіантами імен.

Вона взяла телефон і відкрила банківський застосунок.

Заощадження були не такими великими, як їй хотілося. Частину грошей потрібно було залишити на повсякденні витрати, іншу — на непередбачені ситуації. До фіналу турніру ще було далеко, а призові гроші залишалися лише можливістю.

Алексіс зробила кілька розрахунків.

Вона могла скоротити власні витрати, але не хотіла відмовлятися від необхідного для тренувань. Її велосипед, екіпірування та відновлення після навантажень теж потребували грошей. Якщо вона хотіла перемогти, мусила дбати про себе.

Тому вона вирішила скласти чіткий фінансовий план: окремо відкласти кошти на дитячі речі, залишити резерв і не купувати нічого імпульсивно.

Вона не могла гарантувати, що все буде легко.

Але могла зробити так, щоб кожен наступний крок був продуманим.

Телефон завібрував.

Даміан: Як справи в майбутньої найкращої тітки?

Алексіс усміхнулася.

Алексіс: Ми з Алісою сьогодні були на огляді. З нашою дівчинкою все добре.

Відповідь надійшла майже одразу.

Даміан: Радий це чути. А як почувається її мама?

Алексіс: Трохи втомилася, але щаслива. Ми почали планувати дитячу кімнату.

Даміан: Рожеву?

Алексіс здивовано підняла брови.

Алексіс: Звідки ти знаєш?

Даміан: Не знаю. Просто уявив, як ти сперечаєшся з усіма щодо кольору стін.

Вона засміялася.

Алексіс: Я не сперечаюся з усіма!

Даміан: Звісно. Ти лише переконуєш світ, що твоя думка єдина правильна.

Алексіс: Ти хочеш, щоб я загадала тобі бажання просто зараз?

Даміан: Якщо воно передбачає ще одну вечерю, я готовий ризикнути.

Алексіс закотила очі, але усмішка не зникала з її обличчя.

Алексіс: У тебе одне бажання. Не витрачай його на дурниці.

Даміан: Не хвилюйся. Я ще не вирішив, чого хочу найбільше.

Вона прочитала повідомлення двічі.

Потім написала:

Алексіс: На добраніч, Рейнере.

Даміан: На добраніч. І передай сестрі, що я радий за неї. Нехай береже себе.

Алексіс затримала погляд на останніх словах.

Він не запитував про колишнього нареченого, не пропонував грошей і не намагався втрутитися в їхні справи. Просто передав побажання.

Вона не знала, чи стане Даміан колись людиною, якій зможе довіряти без застережень.

Але їй подобалося, що він не квапив її.

І, можливо, цього поки що було достатньо.

Перед сном Алексіс зайшла до кімнати Аліси.

Сестра вже лежала в ліжку, тримаючи на колінах блокнот. На сторінці, де раніше були записані різні імена, тепер залишилося одне — «Алексіс», обведене сердечком.

— Ти досі думаєш про це? — тихо запитала старша сестра.

Аліса підняла голову.

— Так. Але не хвилюйся. Я не прийматиму остаточного рішення без тебе. Мені просто подобається уявляти, що колись я покличу її цим ім'ям.

Алексіс підійшла до ліжка й сіла поруч.

— Я буду щаслива, якщо ти справді цього хочеш. Але найважливіше, щоб ім'я подобалося тобі й татові дитини, якщо згодом ти вирішиш обговорити це питання. Не потрібно вибирати його лише через вдячність до мене.

Аліса задумливо кивнула.

— Я знаю. Просто зараз мені хочеться, щоб воно нагадувало про любов, яка мене не покинула.

Алексіс обійняла її.

— Тоді нехай це ім'я поки що буде нашим маленьким секретом.

— Домовилися.

Аліса поклала голову на плече сестри.

— Алексіс?

— Так?

— Ти колись матимеш власну сім'ю. І я хочу, щоб ти знала: коли це станеться, я теж буду поруч. Ти не мусиш усе життя бути тією, хто рятує інших.

Алексіс завмерла.

Вона ніколи не думала про це саме так.

Звикла вважати, що її роль — підтримувати, захищати, розв'язувати проблеми. Звикла брати відповідальність на себе й приховувати втому, щоб іншим було легше.

Але Аліса мала рацію.

Алексіс теж заслуговувала на любов.

На дім, де її чекатимуть.

На людину, поруч із якою не потрібно буде постійно бути сильною.

Чомусь у цю мить вона згадала Даміана.

Його уважний погляд у ресторані. Його слова про свободу. Те, як він вислухав її, не намагаючись виправити чи змінити.

Алексіс швидко відкинула цю думку.

Не час.

Зараз у неї були важливіші справи.

Але вперше за довгий час вона не стала переконувати себе, що особисте щастя їй не потрібне.

— Дякую, — прошепотіла вона, обіймаючи сестру.

— За що?

— За те, що нагадуєш мені про такі речі.

Аліса усміхнулася.

— Для цього й потрібні сестри.

Алексіс поцілувала її в чоло й підвелася.

— Спи. Тобі потрібно відпочивати.

— І ти теж.

— Я ще трохи попрацюю над бюджетом.

— Алексіс!

— Добре, добре. Іду спати.

Вона вимкнула світло й залишила двері трохи прочиненими.

Повернувшись до своєї кімнати, Алексіс ще раз поглянула на список покупок, а потім закрила ноутбук.

На завтра було заплановано тренування. Післязавтра — нова підготовка до наступного етапу. Попереду чекали труднощі, і вона не збиралася недооцінювати їх.

Та сьогодні вона дозволила собі заснути з думкою не про проблеми, а про майбутнє.

Про рожеве ліжечко біля вікна.

Про книжки на маленькій полиці.

Про сестру, яка знову вчилася мріяти.

Про крихітну дівчинку, чиє ім'я ще не було остаточно обране, але чиє місце в їхніх серцях уже було визначене.

І про обіцянку, яку Алексіс дала не лише Алісі, а й самій собі.

Вони впораються.

Не тому, що їм ніколи не буде страшно.

Не тому, що вони завжди матимуть достатньо грошей чи сил.

А тому, що вони більше не дозволять страху вирішувати за них.

Алексіс заплющила очі.

Десь у глибині душі вона вже знала: маленьке серце, яке билося під серцем Аліси, змінювало не лише майбутнє її сестри.

Воно змінювало і її саму.

Навчало мріяти не тільки про перемоги, а й про дім.

Не тільки про незалежність, а й про близькість.

Не тільки про те, як захистити тих, кого любиш, а й про те, як дозволити комусь подбати про тебе.

І, можливо, одного дня Алексіс навчиться приймати любов так само сміливо, як виходить на старт.

А поки що в неї було найважливіше.

Сім'я.

Надія.

І маленьке серце, заради якого вона готова була боротися до самого фінішу.

Кінець десятої глави.