Глава 16. Коли поруч є кохання

Відновлення виявилося значно складнішим, ніж Алексіс могла собі уявити.

Вона звикла прокидатися рано, одягати спортивну форму, сідати на велосипед і відчувати, як свіже повітря наповнює легені. Звикла до швидкості, до напруження м’язів, до приємної втоми після тренування. Звикла самостійно вирішувати, коли прискоритися, а коли пригальмувати.

Тепер же її ранок починався з ліків, рекомендацій лікаря та нагадувань не навантажувати травмовану ногу.

І це дратувало її неймовірно.

— Я можу сама дістати чашку, — заявила Алексіс, коли Аліса потягнулася до верхньої полиці.

— Звісно, можеш. Але вона стоїть високо, а тобі не можна зайвий раз напружуватися.

— Я не збираюся стрибати до неї на одній нозі.

— Ось саме. Тому я й дістану.

Аліса поставила чашку перед сестрою й сіла навпроти.

— Ти сьогодні вже двічі намагалася самостійно підвестися без опори.

— Я просто хотіла пройтися кімнатою.

— А лікар що сказав?

— Що мені потрібен спокій.

— От і слухайся.

Алексіс невдоволено відкинулася на спинку стільця.

— Ти стала нестерпною.

— Я вчилася в найкращої.

Аліса усміхнулася, але потім її погляд пом’якшав.

— Алексіс, я знаю, як тобі важко. Ти все життя звикла покладатися на себе. Але зараз тобі не потрібно доводити, що ти здатна зробити все самостійно.

— Я не люблю залежати від інших.

— Це не означає, що ти залежиш від нас. Це означає, що ми тебе любимо й хочемо допомогти.

Алексіс опустила очі на чашку.

Вона знала, що сестра має рацію. Та прийняти це виявилося набагато важче, ніж погодитися з розумними словами.

Після падіння їй доводилося просити про допомогу навіть у дрібницях. Дістати речі з шафи, принести воду, влаштуватися на дивані так, щоб не турбувати коліно. Кожне таке прохання нагадувало, що її тіло більше не слухається так, як раніше.

А ще залишався турнір.

Наступний етап наближався, а вона досі не знала, чи дозволить лікар повернутися на трасу. Навіть думка про можливість пропустити змагання викликала в ній роздратування й тривогу.

— Я хочу тренуватися, — тихо сказала Алексіс.

— Ти обов’язково повернешся до тренувань, коли лікар дозволить.

— А якщо це станеться надто пізно?

Аліса накрила її руку своєю.

— Тоді ти вирішиш, що робити далі. Але не змушуй себе платити здоров’ям за те, що не можеш контролювати.

Алексіс нічого не відповіла.

Вона не хотіла, щоб сестра бачила, наскільки сильно її лякає невідомість.

Адже на трасі вона завжди знала, що робити.

А тепер навіть власне майбутнє здавалося поворотом, за яким не видно дороги.

Ближче до обіду у двері подзвонили.

Аліса пішла відчиняти, а за кілька секунд із передпокою почувся знайомий голос:

— Я приніс продукти, щось смачне для нашої чемпіонки й одну дуже важливу річ.

— Якщо це ще один список рекомендацій лікаря, я тебе вижену, — одразу озвалася Алексіс із вітальні.

До кімнати увійшов Даміан Рейнер із паперовим пакетом у руці.

— Як приємно, коли мене зустрічають із такою ніжністю.

— Ти сам напросився.

— А я вже почав думати, що ти сумувала.

— Ти надто високої думки про себе.

— Це не відповідь.

Алексіс закотила очі, але ледь помітна усмішка все ж з’явилася на її обличчі.

Даміан поставив пакет на стіл і підійшов ближче.

— Як нога?

— На місці.

— А якщо серйозно?

— Болить менше, ніж учора. Але лікар усе ще забороняє навантаження.

— Це добре.

Він не став розпитувати далі, натомість дістав із пакета контейнер із фруктами, свіжу випічку та невеликий букет осінніх квітів.

Алексіс здивовано подивилася на квіти.

— Це що?

— Квіти.

— Дякую, я вмію розпізнавати рослини. Навіщо вони?

— Бо мені захотілося принести тобі щось красиве.

— Я не хвора.

— Я помітив. Хвора людина, мабуть, не дивилася б на мене так, ніби планує поховати під гаражем.

Аліса, яка саме повернулася до вітальні, розсміялася.

— Даміане, не звертай уваги. Вона так поводиться з усіма, хто намагається про неї подбати.

— Я вже зрозумів.

— Я все чую! — обурилася Алексіс.

— Ми на це й розраховували, — відповіла сестра.

Даміан поставив квіти у вазу й озирнувся.

— Алісо, допоможеш мені на кухні?

Алексіс підозріло примружилася.

— Навіщо?

— Хочу запитати, де у вас стоять тарілки.

— Тарілки в шафі.

— Бачиш? — Даміан усміхнувся. — Ти могла б просто відповісти, але вирішила влаштувати допит.

Аліса ледве стримувала сміх.

— Ходімо, я покажу.

Коли вони вийшли, Алексіс залишилася сама.

Вона подивилася на квіти, потім на пакет із фруктами й тихо зітхнула.

Даміан умів дратувати її одним поглядом. Але він також умів з’являтися саме тоді, коли їй бракувало сил удавати, що все гаразд.

І це лякало її значно більше, ніж його жарти.

За обідом Аліса раптом поклала виделку й уважно подивилася на сестру.

— Мені здається, тобі потрібно вийти на свіже повітря.

Алексіс підняла брови.

— Мені здається, тобі потрібно перестати вигадувати мені заняття.

— Я серйозно. Лікар дозволив короткі прогулянки, якщо ти не перевантажуватимеш ногу. А весь ранок ти сидиш у кімнаті й дивишся на телефон із таким виглядом, ніби він особисто зіпсував тобі життя.

— Я перевіряю повідомлення від організаторів.

— Ти перевіряєш їх кожні п’ять хвилин.

— Алісо…

— Ні, послухай мене. Ти не можеш постійно думати про турнір. Тобі потрібне щось інше. Розмова, свіже повітря, нормальний вечір без обговорення травм і змагань.

Алексіс примружилася.

— І хто, на твою думку, має забезпечити мені це «щось інше»?

Аліса невинно знизала плечима.

— Даміан.

— Я так і знала!

— Що саме? Що я помітила, як ти усміхаєшся, коли він пише? Чи що ти тричі перечитувала його повідомлення вчора ввечері?

— Я не перечитувала їх тричі.

— Чотири рази?

— Алісо!

Сестра розсміялася, прикривши рот долонею.

— Гаразд, гаразд. Не буду рахувати. Але, якщо серйозно, він тобі подобається.

Алексіс відвела погляд.

— Я не знаю, що відчуваю.

— Це нормально.

— Ні, не нормально. Я не хочу починати щось, чого не зможу контролювати. У мене турнір, контракт, травма. Ти чекаєш на дитину, а твій колишній наречений досі може створити нам проблеми. Я не маю часу на романтичні пригоди.

Аліса стала серйозною.

— Кохання не обов’язково має перетворюватися на ще одну проблему. І ти не повинна зараз обіцяти йому вічність. Достатньо зрозуміти, чи хочеш ти дати йому шанс.

Алексіс довго мовчала.

— А якщо я помилюся?

— Тоді зробиш висновки. Але не можна все життя відмовлятися від щастя лише тому, що хтось інший колись зробив неправильний вибір.

Алексіс подивилася на сестру.

— Ти говориш про себе?

— І про себе теж. Я боялася визнати, що мої стосунки були не такими, якими я їх уявляла. Боялася піти, бо думала, що втратити чоловіка означає втратити майбутнє. А тепер розумію: майбутнє не зникає разом із людиною, яка не вміла мене цінувати.

Аліса ніжно стиснула її руку.

— Не дозволяй страху вирішувати за тебе. Просто не поспішай. Якщо Даміан справді хоче бути поруч, він поважатиме твій темп.

Алексіс опустила очі.

Їй хотілося заперечити, сказати, що все набагато складніше, що вона не маленька дівчинка й сама знає, як будувати своє життя.

Але правда полягала в тому, що вона вже давно думала про Даміана не лише як про чоловіка, який допомагає їй на тренуваннях.

Вона згадувала їхній перший поцілунок, його руку у своїй долоні в лікарні, тихий голос, коли він запевняв, що не піде.

І щоразу їй хотілося, щоб він залишався поруч.

— Гаразд, — нарешті сказала Алексіс. — Можливо, коротка прогулянка не зашкодить.

Аліса переможно всміхнулася.

— Чудово. Я скажу Даміану, що ти погодилася на побачення.

— Що?!

— Жартую!

— Алісо, я тебе зараз…

— Не можеш. Тобі не можна навантажувати ногу!

Аліса швидко вислизнула з кімнати, сміючись.

Алексіс залишилася сидіти, хитаючи головою.

Уперта сестра.

Але, мабуть, саме такою їй зараз і була потрібна.

Даміан не став наполягати на прогулянці того самого дня. Натомість він запропонував Алексіс провести вечір на невеликій терасі біля будинку, де стояли зручні крісла й звідки відкривався краєвид на осінній сад.

Аліса принесла плед, поставила на столик чай і, перш ніж піти, змовницьки підморгнула сестрі.

— Не засиджуйтеся допізна.

— Алісо!

— Що? Я лише бажаю вам гарного вечора.

Вона зникла за дверима, залишивши Алексіс червоніти від обурення.

Даміан сів у сусіднє крісло.

— Твоя сестра мені подобається.

— Не смій її заохочувати.

— Я нічого не зробив.

— Ти просто сидиш і усміхаєшся так, ніби вже виграв якусь важливу битву.

— Можливо, так і є.

Алексіс глянула на нього з підозрою.

— Яку?

Даміан відкинувся на спинку крісла.

— Ту, у якій ти нарешті погодилася провести зі мною вечір, не називаючи це випадковістю.

Вона пирснула.

— Ти нестерпний.

— А ти повторюєшся.

Деякий час вони мовчали. Вітер ворушив пожовкле листя, десь удалині чулося цвірінькання птахів. Сонце повільно ховалося за дахами будинків, залишаючи на небі теплі золотаві смуги.

Алексіс дивилася на свої руки.

— Мені важко, — раптом сказала вона.

Даміан повернувся до неї.

— Через ногу?

— Не лише через неї.

Вона зробила глибокий вдих.

— Я ненавиджу відчуття, що не контролюю власне життя. Усе, що я вміла робити, раптом стало недоступним. Я не можу тренуватися, не можу знати, чи встигну повернутися на трасу. Навіть звичайні речі доводиться планувати так, ніби я знову вчуся ходити.

Даміан не перебивав.

І від цього Алексіс було легше говорити.

— Я знаю, що лікарі не можуть пообіцяти мені швидке відновлення. Розумію, що потрібно набратися терпіння. Але іноді мені хочеться просто сісти на велосипед і поїхати так далеко, щоб не чути нікого й не думати ні про що.

Вона нервово всміхнулася.

— Звучить по-дурному, правда?

— Ні.

— Ти навіть не намагаєшся мене переконати, що все буде чудово.

— Тому що я не знаю, як швидко ти відновишся. І не хочу давати тобі порожніх обіцянок.

Алексіс підняла на нього очі.

— Тоді що ти можеш сказати?

Даміан трохи нахилився вперед.

— Що ти маєш право злитися. Маєш право боятися. Маєш право сумувати за тим, що зараз не можеш робити. Тобі не потрібно вдавати, що все гаразд, лише тому, що ти звикла бути сильною.

Вона відчула, як у горлі утворився клубок.

— Я не хочу, щоб ти бачив мене такою.

— Якою?

— Слабкою.

Даміан довго дивився на неї.

— Алексіс, я бачив, як ти перемагаєш на трасі. Бачив, як ти стоїш перед людиною, яка намагалася залякати тебе, і не відступаєш. Бачив, як ти захищаєш сестру, навіть коли сама маєш проблеми. Ти думаєш, що все це зникає лише тому, що зараз тобі потрібна допомога?

Вона мовчала.

— Слабкість — це не сльози й не страх, — продовжив він. — І точно не травма. Ти не стала меншою людиною через те, що впала з велосипеда.

Алексіс відвернулася, але він устиг помітити сльозу, що скотилася по її щоці.

Вона швидко витерла її.

— Аххххх. Я не збиралася плакати.

— Знаю.

— І не дивись на мене так.

— Як?

— Наче тобі мене шкода.

Даміан похитав головою.

— Мені не шкода тебе. Я хвилююся за тебе. Це різні речі.

Вона знову подивилася на нього.

— Ти завжди знаходиш правильні слова?

— Ні. Зазвичай я кажу щось дурне, а потім намагаюся виправити ситуацію.

— Це я помітила.

Він усміхнувся.

— Але зараз я хочу, щоб ти знала: тобі не потрібно заслужити мою увагу перемогами. Мені не потрібна лише та Алексіс, яка завжди перша на фініші. Мені подобаєшся ти. З усією твоєю впертістю, гострим язиком і звичкою сперечатися навіть тоді, коли я просто пропоную чай.

Алексіс засміялася крізь сльози.

— Я не сперечаюся через чай.

— Минулого тижня ти двадцять хвилин доводила, що кава після тренування краща.

— Бо це правда!

— Ось бачиш.

Вона похитала головою, а потім раптом перестала усміхатися.

— Даміане, а якщо я не зможу повернутися до колишньої форми? Якщо доведеться змінити плани? Якщо я більше не буду тією жінкою, яку ти бачив на трасі?

Він обережно простягнув руку й накрив її долоню своєю.

— Тоді ми познайомимося з тією, якою ти станеш. Але не вирішуй наперед, що твоє життя закінчилося лише тому, що зараз ти не можеш тренуватися.

Алексіс дивилася на їхні руки.

Їй хотілося повірити йому. Не тому, що він обіцяв зробити її щасливою, а тому, що не вимагав від неї бути бездоганною.

— Я боюся, — прошепотіла вона. — Не лише за кар’єру. Боюся, що якщо дозволю тобі стати важливим для мене, то одного дня ти підеш. А я вже не зможу зробити вигляд, що мені байдуже.

Даміан не відпустив її руки.

— Я не можу пообіцяти, що в житті ніколи не буде труднощів. Але можу пообіцяти, що не гратимуся з твоїми почуттями. Якщо я поруч, то тому, що сам цього хочу. І якщо щось зміниться, я не ховатимуся за брехнею.

Алексіс згадала Алісу, її розповідь про контроль, зраду й постійні виправдання. Згадала, як сестра боялася втратити майбутнє, а тепер поступово вчилася будувати його заново.

Вона не хотіла повторювати чужі помилки.

Але й не хотіла дозволяти чужій зраді вирішувати, чи має вона право на кохання.

— Ти справді не жартуєш? — запитала Алексіс.

Даміан похитав головою.

— Я давно перестав жартувати щодо тебе.

Він вимовив це тихо, без звичної усмішки.

І саме тому слова прозвучали так сильно.

— Що ти маєш на увазі? — запитала Алексіс.

Даміан відвів погляд на сад, ніби збирався з думками.

— Спочатку ти мене зацікавила. Я побачив спортсменку, яка не терпить чужих порад, сперечається зі мною через кожну дрібницю й дивиться так, ніби готова викликати мене на змагання навіть за право відчинити двері.

— Це цілком можливо.

— Я не сумніваюся. — Він усміхнувся. — Мені подобалося тебе дражнити. Подобалося бачити, як ти намагаєшся не усміхнутися, коли я кажу щось смішне. А потім я побачив тебе поруч з Алісою.

Алексіс завмерла.

— Що саме?

— Як ти слухаєш її, коли вона боїться. Як намагаєшся бути для неї опорою, навіть коли сама ледве тримаєшся. Як думаєш про майбутнє її дитини й готова працювати до виснаження, щоб у них було більше можливостей.

Він повернувся до неї.

— Тоді я зрозумів, що за твоїм характером ховається людина, яка вміє любити дуже сильно. І я захотів, щоб колись ти дозволила мені побачити цю сторону не лише тоді, коли йдеться про твою сестру.

Алексіс відчула, як її серце стискається від ніжності.

— Ти говориш так, ніби давно все вирішив.

— Ні. Я просто перестав удавати, що це для мене гра.

Він помовчав, а тоді додав:

— Я не хочу бути для тебе ще однією людиною, яка каже, що знає, як тобі жити. Я не хочу керувати твоїми рішеннями, змушувати тебе відмовлятися від мрій або вимагати доказів кохання. Я хочу бути поруч, коли ти цього хочеш. І підтримувати тебе, навіть якщо твій шлях відрізнятиметься від того, який я уявляв.

Алексіс відчула, що більше не може ховатися за жартами.

— А якщо я не готова до серйозних стосунків?

— Тоді я не вимагатиму від тебе обіцянок, до яких ти не готова.

— Якщо мені потрібен буде час?

— Я поважатиму це.

— А якщо я іноді буду нестерпною?

Даміан усміхнувся.

— Алексіс, я закохався в тебе. Я прекрасно розумію, на що йду.

Вона засміялася, а потім, сама не очікуючи від себе такого, простягнула до нього руки.

Даміан одразу пересів ближче, обережно обійнявши її за плечі, щоб не зачепити травмовану ногу.

Алексіс притулилася до нього.

Спочатку несміливо, ніби перевіряючи, чи справді може дозволити собі таку близькість. Потім міцніше, відчуваючи тепло його рук і спокійне биття серця.

Він не поспішав говорити.

Просто тримав її в обіймах.

І вперше за багато днів Алексіс дозволила собі не думати про гонки, контракт, травму чи людину, яка могла стояти за падінням.

Вона просто була поруч із чоловіком, який не вимагав від неї бути сильною.

— Даміане? — тихо покликала вона.

— Так?

— Я не можу обіцяти тобі спільне майбутнє.

— Я й не прошу.

— Я не знаю, що буде з моєю кар’єрою. Не знаю, коли зможу повернутися до тренувань. І я досі боюся довіряти людям.

— Тоді не обіцяй того, чого не знаєш.

Вона трохи відсторонилася, щоб подивитися йому в очі.

— Але я хочу спробувати.

Даміан завмер.

— Що саме?

Алексіс ледь усміхнулася.

— Дати нам шанс. Не обіцяти вічність, не планувати весілля й не вирішувати, де ми житимемо через п’ять років. Просто дозволити тобі бути поруч і подивитися, що з цього вийде.

Його усмішка була такою щирою, що Алексіс раптом зрозуміла: він справді боявся почути відмову.

— Ти не уявляєш, як багато це для мене означає, — сказав Даміан.

— Не перебільшуй. Я лише погодилася на побачення.

— На побачення, яке може стати початком великої історії.

— Ти знову все ускладнюєш.

— Це мій талант.

Алексіс засміялася.

Даміан обережно торкнувся її щоки.

— Можна?

Вона знала, про що він запитує.

І цього разу не захотіла ховатися за жартом.

— Можна.

Він поцілував її ніжно, без поспіху, залишаючи їй можливість будь-якої миті відсторонитися. Алексіс відповіла на поцілунок, поклавши руку йому на плече.

Це був не перший їхній поцілунок.

Але цього разу все відчувалося інакше.

Раніше між ними залишалися сумніви, недомовленості й страх перед власними почуттями. Тепер Алексіс сама зробила крок назустріч.

Не тому, що Даміан наполіг.

Не тому, що Аліса її вмовила.

А тому, що вона сама цього захотіла.

Коли вони відсторонилися, Даміан усміхнувся.

— То я можу вважати, що наше побачення вдалося?

— Не поспішай із висновками.

— Звісно.

— І не думай, що тепер я дозволю тобі постійно мене дражнити.

— Це вже неможлива умова.

Алексіс штовхнула його в плече, а потім засміялася.

І цього разу сміх не приніс болю.

Лише полегшення.

Коли Аліса повернулася на терасу, вона відразу зрозуміла, що щось змінилося.

Алексіс сиділа, загорнувшись у плед, а Даміан тримав її за руку. Вони не сперечалися, не обмінювалися колючими жартами й не вдавали, що просто випадково опинилися поруч.

Вони дивилися одне на одного так, що Аліса мимоволі усміхнулася.

— О, — промовила вона. — Я, здається, вчасно.

Алексіс заплющила очі.

— Алісо, тільки не починай.

— Я нічого не сказала!

— Твоя усмішка говорить за тебе.

Аліса сіла навпроти.

— Ну що ж. Сподіваюся, мій план спрацював.

— Який ще план? — запитав Даміан.

— Змусити Алексіс нарешті визнати, що їй потрібен хтось, окрім велосипеда.

— Я все ще тут, — нагадала Алексіс.

— Так, але тепер ти хоча б не дивишся на нього так, ніби збираєшся влаштувати допит.

Даміан засміявся.

— Зізнаюся, це значний прогрес.

Алексіс похитала головою.

— Ви обоє нестерпні.

Аліса раптом стала серйозною й подивилася на сестру.

— Ти щаслива?

Питання прозвучало просто, без жартів.

Алексіс замислилася.

Вона все ще боялася майбутнього. Її коліно потребувало часу, а лікарі ще не могли сказати, коли вона повернеться до повноцінних тренувань. Турнір тривав, і ніхто не гарантував, що її місце залишиться за нею. Розслідування щодо падіння теж не було завершене.

Проблем нікуди не зникло.

Але зараз вона не відчувала себе самотньою перед ними.

— Так, — нарешті відповіла Алексіс. — Зараз я щаслива.

Аліса усміхнулася й простягнула руку через стіл.

Алексіс накрила її долоню своєю.

— І знаєш що? — додала вона. — Я більше не хочу відкладати життя до того моменту, коли все стане ідеальним. Не хочу чекати, поки повністю відновлюся, виграю турнір або вирішу всі проблеми. Я хочу жити вже зараз.

— Оце мені подобається, — тихо сказала Аліса.

Даміан нічого не відповів, лише ніжно стиснув руку Алексіс.

Вона повернулася до нього.

— Але я все ще не обіцяю тобі спільне майбутнє.

— А я все ще не прошу.

— І якщо ти почнеш вирішувати за мене…

— Ти погрожуватимеш мені шоломом. Я пам’ятаю.

— Добре.

— А якщо ти знову спробуєш тренуватися всупереч рекомендаціям лікаря, я покличу Алісу.

— Зрадник!

— Я просто дбаю про твоє здоров’я.

Аліса засміялася.

— Здається, ви вже чудово розумієте одне одного.

Алексіс подивилася на Даміана й відчула, як у душі повільно розквітає щось тепле й незнайоме.

Не впевненість у тому, що все буде легко.

Не обіцянка, що вони ніколи не завдадуть одне одному болю.

А готовність спробувати.

Вона знала, що шлях до відновлення буде довгим. Їй доведеться вчитися терпінню, приймати допомогу й не вимагати від себе неможливого. Можливо, попереду на неї чекатимуть розчарування, нові труднощі та рішення, яких вона поки не могла передбачити.

Але тепер поруч був Даміан.

Не як рятівник, не як людина, яка обіцяла вирішити всі її проблеми.

А як чоловік, який хотів іти поруч, поки вона сама обирає свій шлях.

А поруч була Аліса — її сестра, найрідніша людина, заради якої Алексіс була готова боротися з усім світом.

І цього вечора, дивлячись на осінній сад, Алексіс уперше за довгий час відчула, що навіть після падіння можна знайти рівновагу.

Не лише на велосипеді.

А й у власному серці.

Бо іноді кохання приходить не для того, щоб змінити твоє життя замість тебе.

Воно приходить, щоб нагадати: навіть коли ти не можеш зробити наступний крок самостійно, поруч може бути людина, яка не потягне тебе за собою, а просто подасть руку.

І дозволить тобі самому вирішити, чи хочеш ти її прийняти.

Алексіс прийняла.

І цього разу вона не боялася, що через це стане слабшою.

Вона просто дозволила собі бути коханою.