Раді Вас бачити!

Глава 24. Повернення чемпіонки

Ранок зустрів Алексіс прохолодним повітрям і золотистим сонячним промінням, яке пробивалося крізь фіранки. Вона прокинулася раніше, ніж задзвонив будильник, і кілька хвилин лежала, дивлячись у стелю.

Сьогодні мав настати день, на який вона так довго чекала.

Повернення до тренувань.

Її нога вже майже не боліла, проте лікар наполегливо радив не поспішати. Після падіння Алексіс навчилася цінувати навіть найменші ознаки одужання: можливість без дискомфорту спуститися сходами, пройтися парком, піднятися з ліжка без звичного відчуття скутості. Вона більше не сприймала власне тіло як безмежне джерело сили, яке ніколи не підведе.

Тепер вона знала: справжня сила полягала не лише в умінні витримувати біль, а й у здатності вчасно зупинитися.

Але зупинитися назавжди Алексіс не збиралася.

На стільці біля ліжка лежала спортивна форма. Поряд стояли велосипедні черевики, а на тумбочці світився екран телефона з повідомленням від Даміана.

«Доброго ранку, чемпіонко. Не забудь поснідати. І пам’ятай: сьогодні ти повертаєшся до тренувань, а не доводиш усьому світові, що здатна зламати власні кістки вдруге. Я чекатиму на тебе біля спортивного комплексу».

Алексіс усміхнулася.

— Самовпевнений байкер, — пробурмотіла вона. — Вирішив командувати мною ще до сніданку.

Вона швидко надрукувала відповідь:

«А ти не забувай, що я не люблю наказів».

Відповідь надійшла майже миттєво.

«Це не наказ. Це прохання чоловіка, який хоче бачити тебе здоровою. І який, між іншим, привезе твою улюблену каву».

Алексіс мимоволі засміялася.

Відтоді як вони з Даміаном помирилися, між ними поступово зникала та напружена обережність, що раніше змушувала кожного приховувати власні почуття. Вони ще не давали одне одному гучних обіцянок, не будували далеких планів, але тепер Алексіс дозволяла йому бути поруч не лише тоді, коли їй було легко.

Особливо тоді, коли було важко.

Вона підвелася, одягнулася й пішла на кухню.

Аліса вже сиділа за столом у м’якому домашньому светрі, тримаючи обома руками чашку теплого чаю. На столі стояла тарілка з тостами, а поруч лежав блокнот, у якому вони останнім часом записували все, що стосувалося майбутньої заяви та розмов із юристом.

Побачивши сестру у спортивному одязі, Аліса широко розплющила очі.

— Ти вже готова?

— Майже.

— Алексіс, тільки не кажи, що сьогодні збираєшся відразу мчати на повній швидкості!

— Я збираюся виконувати рекомендації лікаря, — урочисто відповіла Алексіс, сідаючи навпроти. — Розминка, легкі вправи, перевірка самопочуття. Жодних рекордів.

Аліса примружилася.

— Ти звучиш підозріло переконливо.

— Бо я справді збираюся поводитися розумно.

— Запишу цей історичний момент у календарі.

Сестри розсміялися.

На коротку мить у домі знову запанувала звична атмосфера. Не було ані страху перед невідомими повідомленнями, ані болісних спогадів про зраджене кохання, ані відчуття, що кожен наступний день може принести нову неприємність. Проблеми нікуди не зникли, але тепер вони більше не залишалися з ними наодинці.

Аліса поклала долоню на живіт.

— Знаєш, мені здається, твоя племінниця теж хоче побачити, як ти повертаєшся на велосипед.

— Тоді вона має зрозуміти одну важливу річ, — усміхнулася Алексіс. — Справжня чемпіонка не здається після першого падіння.

— Але й не ігнорує лікарів, — нагадала сестра.

— Ви з Даміаном змовилися?

— Ні. Просто в нас однакова думка щодо твоєї впертості.

Алексіс закотила очі, але сперечатися не стала. Вона допила чай, з'їла тост і поцілувала сестру в чоло.

— Я повернуся за кілька годин. Якщо щось знадобиться, телефонуй.

— Обов'язково. І ти теж телефонуй, якщо втомишся. Не приховуй від мене біль, добре?

Алексіс затримала погляд на сестрі.

— Добре. Обіцяю.

Цього разу вона справді хотіла дотримати обіцянку.

Біля спортивного комплексу Даміан чекав на неї, спершись на свій мотоцикл. Чорна шкіряна куртка, темні джинси, знайома зухвала усмішка — здавалося, він зовсім не змінився.

Але коли Алексіс підійшла ближче, усмішка на його обличчі стала м'якшою.

— Ну що, готова знову підкорювати світ?

— Для початку я збираюся підкорити тренувальну доріжку.

— Чудовий план. Світ почекає.

Він простягнув їй паперовий стаканчик.

— Твоя кава. Без зайвого цукру.

Алексіс прийняла напій і здивовано подивилася на нього.

— Ти пам'ятаєш, як я п'ю каву?

— Я пам'ятаю значно більше, ніж ти думаєш.

— Наприклад?

Даміан нахилився трохи ближче.

— Що ти хмуришся, коли нервуєш. Що кусаєш нижню губу, коли намагаєшся прийняти складне рішення. І що починаєш сперечатися ще до того, як співрозмовник закінчить речення.

— Останнє неправда!

— Ти щойно довела протилежне.

Вона штовхнула його плечем, намагаючись приховати усмішку.

Даміан обережно торкнувся її руки.

— А якщо серйозно, я радий, що ти повернулася.

Його голос змінився. У ньому більше не було жартів.

Алексіс опустила погляд на їхні руки.

— Я теж. Мені бракувало велосипеда. Запаху траси, ранкових тренувань, навіть того жахливого свистка тренера.

— А мені бракувало твоєї усмішки після вдалого заїзду.

Вона підняла на нього очі.

— Даміане…

— Нічого не кажи. Я не вимагаю від тебе слів, до яких ти ще не готова.

Він не відпускав її руку, але й не намагався затримати силоміць.

— Просто дозволь мені бути поруч, Алексіс. Не замість тебе. Не попереду тебе. Поруч.

Ці слова торкнулися чогось глибокого в її серці.

Вона стільки років звикала розраховувати лише на себе, що будь-яка допомога спочатку здавалася загрозою її незалежності. Та Даміан поступово доводив, що підтримка не означає слабкість, а кохання не обов'язково перетворюється на клітку.

— Я дозволяю, — тихо відповіла вона.

Він усміхнувся й поцілував її в скроню.

— Тоді ходімо, чемпіонко. На тебе чекає робота.

Тренувальна база зустріла Алексіс знайомими звуками: шелестом шин, клацанням перемикачів передач, голосами спортсменів і короткими командами тренерів. На мить вона зупинилася біля входу.

Скільки всього сталося відтоді, як вона вперше переступила цей поріг! Перша перемога, знайомство з Даміаном, погрози спонсора, падіння, біль, сумніви, несправні гальма…

І тепер — повернення.

— Ти готова? — запитав Даміан.

— Так.

Вона зробила глибокий вдих і рушила вперед.

Офіційний тренер Алексіс зустрів її біля роздягальні. Він уважно оглянув її ходу, поцікавився самопочуттям і нагадав, що сьогоднішнє заняття буде легким.

— Ми почнемо з розминки, перевіримо реакцію на навантаження, а потім зробимо кілька коротких заїздів. Якщо з'явиться біль, одразу зупиняєшся. Зрозуміло?

— Зрозуміло.

— І жодних спроб довести, що ти можеш більше, ніж дозволяє твій стан.

Алексіс зітхнула.

— Чому всі сьогодні говорять зі мною так, ніби я збираюся влаштувати гонку на виживання?

— Тому що ми тебе знаємо, — почувся знайомий голос.

Даміан стояв неподалік із пляшкою води в руках.

— Ти взагалі на чиєму боці? — обурилася вона.

— На твоєму. Саме тому я хочу, щоб ти залишилася цілою.

Тренер усміхнувся й пішов перевіряти обладнання.

Алексіс розпочала розминку. Спочатку рухи здавалися незвично обережними. Вона прислухалася до кожного сигналу тіла, контролювала дихання, поступово розігрівала м'язи. Потім виконала вправи на рівновагу й координацію, які після травми були особливо важливими.

Вона не намагалася обігнати інших спортсменів. Не змагалася із секундоміром. Її суперником сьогодні був страх, що після падіння вона вже ніколи не відчує колишньої впевненості.

Коли настав час сісти на велосипед, Алексіс затрималася біля нього на кілька секунд.

Її пальці торкнулися керма.

— Ну що ж, старий друже, — прошепотіла вона. — Спробуємо ще раз.

— Ти розмовляєш із велосипедом? — поцікавився Даміан, який саме підійшов до технічної зони.

— А ти підслуховуєш?

— Я просто перевіряю, чи не ревнуватиму до нього.

— Тобі нічого не загрожує. Він не вміє готувати каву.

— Але, судячи з усього, отримує від тебе значно більше уваги.

Алексіс розсміялася, і залишки напруження трохи відступили.

Вона сіла в сідло, перевірила положення рук, плавно натиснула на педалі й рушила вперед.

Перші метри були обережними. Вона не розганялася, уважно стежила за рухом ноги, тримала рівновагу й поступово набирала звичний ритм.

Коло.

Ще одне.

На третьому вона вже відчувала, як повертається знайоме відчуття свободи. Вітер торкнувся її обличчя, колеса рівномірно зашурхотіли по покриттю, а рухи стали природнішими.

Алексіс не помітила, як усміхнулася.

На фінішній позначці вона знизила швидкість і зупинилася біля тренера.

— Самопочуття? — запитав він.

— Добре. Невелика втома, але болю немає.

— Тоді відпочинок і повторна перевірка. Сьогодні нам важливі не швидкість і не кількість кіл. Нам важливо повернути впевненість.

Вона кивнула.

Даміан подав їй воду й мовчки спостерігав, як вона п'є.

— Що? — запитала Алексіс, помітивши його погляд.

— Нічого.

— Даміане!

— Я просто милуюся жінкою, яка щойно змусила мене нервувати більше, ніж будь-яка дорога на моєму мотоциклі.

— Я проїхала кілька кіл!

— Саме так. І я дуже пишаюся тобою.

Цього разу вона не віджартувалася.

Алексіс простягнула руку й стиснула його пальці.

— Дякую, що не відмовляв мене від повернення.

— Я ніколи не хотів, щоб ти відмовлялася від своєї мрії. Я лише хочу, щоб ти мала шанс здійснити її без нових травм.

Вона притулилася чолом до його плеча на коротку мить, дозволивши собі розслабитися.

Наступні дні перетворилися на випробування терпіння.

Алексіс поступово збільшувала навантаження лише настільки, наскільки дозволяли її самопочуття та рекомендації лікаря. Вона працювала над технікою поворотів, відпрацьовувала плавне перемикання передач, тренувала контроль швидкості й училася розподіляти сили на довгій дистанції.

Після травми вона почала помічати деталі, які раніше часом ігнорувала: зайву напругу в плечах, надто різкий рух кермом, неправильне положення корпусу під час входження в поворот.

Тепер кожна помилка ставала уроком.

— Не поспішай із поворотом, — нагадував тренер. — Спочатку траєкторія, потім прискорення.

Алексіс повторювала вправу знову й знову, доки рухи не ставали точнішими.

Даміан тим часом допомагав перевіряти технічний стан велосипеда. Він не втручався в роботу тренера й не намагався керувати її підготовкою. Натомість уважно оглядав кріплення, перевіряв перемикання передач і нагадував про важливість технічного контролю перед кожним виїздом.

Після історії з несправними гальмами Алексіс більше не дозволяла собі легковажно ставитися до перевірки обладнання.

Кожен огляд фіксувався, а всі підозрілі моменти передавалися представникам турнірного комітету. Марк Вейлер повідомляв, що перевірка обставин попереднього інциденту триває, проте конкретного винуватця досі не встановлено.

Алексіс не збиралася призначати винних навмання.

Вона хотіла перемогти на трасі, а не в чиїхось чутках.

Одного вечора, коли тренування закінчилося, вона залишилася біля велосипеда й переглядала записи своїх заїздів.

Даміан приніс два стаканчики кави й сів поруч.

— Ти вже двадцять хвилин дивишся один і той самий поворот.

— Бо тут я втрачаю секунди.

— А тут, — він указав на екран, — ти правильно обираєш траєкторію, але надто рано починаєш прискорюватися.

Алексіс здивовано повернулася до нього.

— Ти помітив?

— Я ж казав, що вмію дивитися не лише на красивих дівчат.

— Отже, ти визнаєш, що я красива?

— Я визнав це ще в день нашого знайомства. Просто ти була надто зайнята суперечкою зі мною, щоб почути.

Вона пирснула зі сміху.

— Ти нестерпний.

— Але корисний.

— Іноді.

Даміан удав, що його образили, а тоді став серйознішим.

— Алексіс, ти повертаєшся. І робиш це розумніше, ніж раніше. Не намагайся надолужити все за один день. Ти не мусиш доводити свою цінність кожним заїздом.

Вона відклала телефон.

— Мені страшно.

Він не перебивав.

— Я боюся знову впасти. Боюся, що нога не витримає. Боюся, що на фінальній гонці припущуся помилки й втрачу все, заради чого працювала. А ще боюся, що хтось знову спробує перешкодити мені.

— Твої страхи зрозумілі, — тихо відповів Даміан. — Але вони не визначають, ким ти є. Ти маєш право боятися. Маєш право бути обережною. І маєш право продовжувати, якщо лікар і тренер підтвердять, що ти готова.

— А якщо я не переможу?

Він подивився їй просто в очі.

— Ти вже перемогла в одному дуже важливому змаганні.

— У якому?

— У тому, де потрібно було зібрати себе після падіння й знову наважитися сісти на велосипед.

Алексіс відчула, як защеміло серце.

Вона стільки разів чула про перемоги, нагороди й результати, що майже забула: іноді найважчий фініш — це повернення до власного життя.

— Обійми мене, — прошепотіла вона.

Даміан одразу розкрив обійми.

Алексіс притулилася до нього, слухаючи рівний стукіт його серця. Він не говорив, що все буде легко. Не обіцяв, що ніхто більше не завдасть їй болю. Просто залишався поруч.

І саме цього їй зараз бракувало найбільше.

— Знаєш, — сказала вона, не відпускаючи його, — я ніколи не думала, що зможу комусь так довіряти.

— А я ніколи не думав, що одна вперта велосипедистка змусить мене хвилюватися через кожне своє тренування.

— Можеш іще передумати.

— Запізно, чемпіонко.

Вона підняла голову й поцілувала його.

Цього разу поцілунок був не поспішним і не обережним, як після їхнього першого примирення. У ньому було більше довіри, ніж сумнівів, більше ніжності, ніж страху.

Коли вони нарешті відсторонилися одне від одного, Даміан торкнувся її чола своїм.

— Я буду поруч на фінальній гонці.

— Знаю.

— І не дозволю тобі забути про воду.

— Даміане!

— Що? Це важлива частина моєї місії.

Алексіс розсміялася й знову обійняла його.

Напередодні фінальної гонки Алексіс пройшла контрольний огляд. Лікар оцінив її відновлення, вислухав скарги й перевірив, як вона переносить тренувальні навантаження. Остаточне рішення про участь залежало від її стану та дотримання обмежень, але прогрес був очевидним.

Тренер також залишився задоволений її роботою. Витривалість поверталася, техніка ставала стабільнішою, а Алексіс навчилася не витрачати всі сили на початку дистанції.

Вона знала, що фінал буде непростим. Вероніка Сталь і Кіра Мельник не збиралися поступатися без боротьби. Інші учасниці теж готувалися показати найкращий результат.

До того ж історія зі спонсором і його пропозицією нікуди не зникла. Алексіс передала Марку Вейлеру інформацію про зустріч у готелі та спробу схилити її до мовчання за гроші. Комітет мав розглянути ці відомості офіційно.

Аліса також готувалася до консультації з юристом перед публічною заявою. Вона хотіла розповісти власну історію, не перебільшуючи фактів і не звинувачуючи нікого в надсиланні анонімних погроз без доказів.

Увечері сестри сиділи на дивані. Аліса тримала в руках маленьку пару рожевих шкарпеток, куплених для донечки, а Алексіс перевіряла список речей на завтрашній старт.

— Ти хвилюєшся? — запитала Аліса.

— Трохи.

— Ти завжди хвилювалася перед важливими гонками. Просто раніше вдавала, що тобі байдуже.

Алексіс усміхнулася.

— А ти завжди вдавала, що не помічаєш.

— Бо знала: ти все одно зробиш по-своєму.

Аліса відклала шкарпетки й накрила долонею руку сестри.

— Я пишаюся тобою. Не через те, яке місце ти посядеш. А через те, що ти знову знайшла сили піднятися.

Алексіс стиснула її пальці.

— Я хочу, щоб ти й малеча були в безпеці. Хочу, щоб ти більше ніколи не боялася повертатися додому. І хочу, щоб ми обидві могли жити так, як самі обираємо.

— Ми так і житимемо, — упевнено сказала Аліса. — Крок за кроком.

Потім вона хитро примружилася.

— Але якщо ти завтра виграєш, я вимагатиму святковий торт.

— А якщо не виграю?

— Теж вимагатиму. Я вагітна, мені можна.

— Це несправедливо!

— Життя взагалі несправедливе. Особливо коли твоя сестра думає, що може відбутися без торта.

Вони розсміялися.

Алексіс обійняла Алісу й притулилася щокою до її волосся. Вона знала, що завтра на неї чекатиме не лише боротьба за місце на п'єдесталі. Це буде випробування її терпіння, витривалості та віри в себе.

Але тепер вона більше не почувалася самотньою.

У неї була сестра, заради якої вона була готова боротися. Були друзі, які не дозволяли їй опускати руки. І був Даміан — чоловік, котрий не намагався зробити її слабшою, щоб самому здаватися сильнішим.

Він став її найнадійнішим союзником.

Не тому, що міг виграти гонку замість неї.

А тому, що вірив у неї навіть тоді, коли вона сама починала сумніватися.

Наступного ранку Алексіс приїхала на спортивну базу ще до початку загальної метушні. Її велосипед пройшов перевірку, екіпірування було підготовлене, а план фінального заїзду лежав у кишені спортивної куртки.

Вона стояла біля траси, вдивляючись у далеку лінію старту.

Невдовзі поруч зупинився Даміан.

— Ну що, чемпіонко? — запитав він.

Алексіс повільно повернулася до нього. У її погляді більше не було тієї розгубленості, яка переслідувала її після травми.

— Я готова боротися.

— Тоді борись. Але пам'ятай: ти не мусиш ризикувати здоров'ям заради чужих очікувань.

Вона кивнула й поклала долоню йому на груди.

— А ти пам'ятай, що після фіналу я хочу святкувати.

— Зі мною?

— Якщо поводитимешся добре.

— Тоді я приречений на успіх.

Вона поцілувала його в щоку, сіла на велосипед і перевірила положення рук на кермі.

Попереду чекала фінальна гонка. Невідомість, напружена боротьба, швидкість і суперниці, які теж прагнули перемоги.

Алексіс зробила глибокий вдих.

Вона більше не була тією спортсменкою, яка вірила, що сила означає ніколи не падати. Тепер вона знала, що сила — це вміння піднятися, прислухатися до себе й продовжити шлях, не втрачаючи власної гідності.

Її повернення вже стало маленькою перемогою.

Але найбільша

боротьба була попереду.

І цього разу Алексіс збиралася зустріти її з відкритими очима, холодним розумом і серцем, яке більше не боялося приймати підтримку.

Вона натиснула на педалі й рушила до стартової зони.

Даміан проводжав її поглядом, а на його обличчі грала горда усмішка.

— Покажи їм, на що ти здатна, — тихо промовив він.

Алексіс не озирнулася, але, здається, почула.

Бо на мить підняла руку, махнула йому й прискорилася.

Чемпіонка поверталася.