Глава 17. Погрози Алісі

Осінній ранок видався тихим і похмурим. Дощ дрібно стукав у шибки, залишаючи на склі прозорі доріжки, а вітер зривав із дерев останнє жовте листя.

Аліса сиділа на дивані у вітальні, тримаючи в руках чашку теплого чаю. Поруч лежав блокнот із планами облаштування дитячої кімнати. Ще кілька днів тому вона із задоволенням переглядала фотографії рожевих ліжечок, білих комодів і маленьких суконь для донечки. Вона навіть почала складати список речей, які хотіла придбати до народження дитини.

Тепер же її думки раз у раз поверталися до колишнього нареченого.

Після втечі з весілля Аліса сподівалася, що він нарешті зрозуміє: їхні стосунки закінчилися. Вона не хотіла помсти, скандалів чи публічного приниження. Їй було достатньо залишити минуле позаду й спокійно народити донечку.

Але чоловік, який колись обіцяв зробити її найщасливішою жінкою у світі, не збирався так просто відпускати її.

Його останні дзвінки, вимоги повернутися й погрози на адресу Алексіс лише підтверджували це.

Аліса притиснула долоню до живота.

— Усе буде добре, маленька, — прошепотіла вона. — Мама подбає про тебе. Я обіцяю.

Вона сама потребувала цих слів не менше, ніж її майбутня донечка.

Телефон, залишений на столику, раптом завібрував.

Аліса машинально потягнулася до нього, думаючи, що це повідомлення від Емілі або Віолетти. Проте на екрані висвітився незнайомий номер.

Вона відкрила повідомлення.

«Ти справді думаєш, що можеш просто втекти й почати нове життя? Не поспішай облаштовувати дитячу кімнату. Ти ще не знаєш, скільки проблем чекає на тебе попереду. Ми зробимо все, щоб ти не змогла спокійно виховувати цю дитину. І жодне інше місто тебе не врятує».

Аліса завмерла.

Вона перечитала повідомлення раз, удруге, втретє, сподіваючись, що неправильно зрозуміла його зміст.

Але слова не змінювалися.

Пальці затремтіли. Чашка ледь не вислизнула з рук, і трохи чаю розлилося на плед.

— Ні… — видихнула вона.

Вона швидко озирнулася, ніби хтось міг стояти за спиною й спостерігати за нею.

У будинку було тихо.

Алексіс поїхала на огляд до лікаря, а Даміан пообіцяв забрати її після прийому. Після травми сестра нарешті почала поступово відновлюватися, хоча лікарі ще не дозволяли їй повертатися до повноцінних тренувань.

Попри біль і невизначеність щодо наступного етапу, Алексіс намагалася не втрачати надії. Вона щодня виконувала рекомендації лікаря, працювала з реабілітологом і терпляче чекала на дозвіл повернутися до велосипеда.

Аліса не хотіла додавати їй нових переживань.

Особливо тепер, коли Алексіс нарешті дозволила Даміану наблизитися до себе.

Аліса знала, що їхні стосунки почали змінюватися. Сестра вже не так різко відкидала його турботу, іноді усміхалася, коли отримувала повідомлення від байкера, і навіть дозволяла йому залишатися поруч під час відновлення.

Після всіх переживань Алексіс заслужила хоча б трохи щастя.

Аліса не могла дозволити, щоб її власні страхи знову зруйнували спокій сестри.

Вона зробила скриншот повідомлення, зберегла його й поклала телефон на стіл.

Потім повільно підвелася, підійшла до вікна й довго дивилася на мокрий двір.

Уперше за останні тижні їй захотілося втекти.

Не просто піти з дому, як того весільного дня, коли вона дізналася про зраду.

Вона хотіла поїхати далеко. В інше місто, де ніхто не знав би її імені, де колишній наречений не міг би так легко знайти її, де вона могла б народити дитину й почати все спочатку.

Але чи справді відстань захистила б її?

Вона не знала.

І саме це лякало найбільше.

Коли Алексіс повернулася додому, Аліса вже встигла прибрати розлитий чай і сховати телефон у кишеню кардигана.

— Я вдома! — гукнула Алексіс із передпокою. — І маю дві новини.

Аліса змусила себе усміхнутися й вийшла їй назустріч.

— Сподіваюся, обидві хороші.

— Перша: лікар задоволений моїм відновленням. Коліно ще потребує часу, але прогрес є.

— Це чудово!

Аліса щиро зраділа й обережно обійняла сестру, стежачи, щоб не зачепити її ногу.

— А друга новина? — запитала вона.

Алексіс хитро всміхнулася.

— Даміан сьогодні заявив, що якщо я продовжу вперто виконувати всі вправи, то скоро зможу знову випередити його навіть на велосипеді.

— А ти що відповіла?

— Що йому краще починати тренуватися вже зараз.

Аліса засміялася.

— Ви обоє неможливі.

— Зате він сьогодні привіз мені каву.

— О, то це вже серйозно.

— Не починай.

— Я нічого не кажу.

— Ти саме збираєшся.

Аліса знову засміялася, і на кілька секунд їй здалося, що страх відступив.

Але варто було згадати повідомлення, як усередині знову стислося серце.

Алексіс уважно подивилася на сестру.

— Ти якась бліда. Усе гаразд?

— Так. Просто погано спала.

— Точно?

— Так, Алексіс. Не хвилюйся.

Сестра ще мить дивилася на неї, а потім кивнула.

— Добре. Але якщо щось турбує, скажи мені. Я зараз не можу ганятися трасою, зате можу вислухати тебе.

Аліса ледь не розплакалася.

Їй так хотілося розповісти все негайно. Показати повідомлення, притулитися до сестри й почути, що вони впораються.

Та вона уявила, як Алексіс знову почне хвилюватися, як намагатиметься захистити її, забувши про власне відновлення.

Ні.

Цього разу Аліса мала впоратися сама.

Принаймні так вона переконувала себе.

— Я просто втомилася, — повторила вона. — Мабуть, піду трохи полежу.

— Добре. А я поки відповім Даміану.

Аліса швидко відвернулася, щоб сестра не помітила її сліз.

Вона ще не знала, що приховане повідомлення стане початком рішення, яке може віддалити її від єдиної людини, на яку вона завжди могла покластися.

Увечері Аліса зачинилася у своїй кімнаті й знову дістала телефон.

Вона не могла перестати думати про погрозу.

«Ми зробимо все, щоб ти не змогла спокійно виховувати цю дитину».

Хто це написав?

Сам колишній наречений? Хтось із його оточення? Людина, якій він розповідав про їхні стосунки й тепер доручив залякати її?

А може, це була спроба змусити її повернутися до нього, не залишаючи жодного безпечного виходу?

Аліса відкрила старі повідомлення.

Після втечі з весілля він неодноразово телефонував, вимагав зустрічі, звинувачував її в тому, що вона зруйнувала його життя. Коли дізнався про вагітність, одразу почав говорити про дитину так, ніби вже мав право вирішувати все за неї.

Тоді Аліса намагалася переконати себе, що він просто розгніваний і з часом заспокоїться.

Тепер вона більше не була в цьому впевнена.

Вона відкрила пошук квитків до іншого міста.

Спочатку просто переглянула варіанти. Потім почала читати оголошення про оренду квартир. Знайшла кілька невеликих помешкань, де можна було б облаштувати дитячу кімнату, і навіть подивилася, які пологові будинки є поблизу.

Їй стало соромно від того, як легко вона почала планувати втечу.

Але ще страшніше було залишатися на місці, не знаючи, коли пролунає наступний дзвінок або прийде нове повідомлення.

Вона уявила, як одного дня виходить із донечкою на прогулянку, а біля будинку зупиняється знайома машина.

Уявила, як хтось намагається заговорити з дитиною, як її змушують пояснювати, де вона живе, з ким спілкується, чому не повернулася до батька.

Аліса різко відклала телефон.

— Ні, — прошепотіла вона. — Я не дозволю цього.

Та як саме вона могла не дозволити, якщо навіть не знала, хто стоїть за погрозами?

Вона знову взяла телефон і написала повідомлення на незнайомий номер:

«Хто ви? Чого хочете від мене?»

Відповідь прийшла через кілька хвилин.

«Ти чудово знаєш, чого від тебе хочуть. Повернися до нього, поки ще можеш усе виправити».

Аліса відчула, як по спині пробіг холод.

Отже, це було пов’язано з її колишнім нареченим.

Вона зробила ще один скриншот і зберегла його поруч із першим.

Більше відповідати не стала.

Але тепер думка про переїзд уже не здавалася їй безглуздою.

Вона могла поїхати до іншого міста, знайти житло, народити дитину й почати нове життя. Можливо, там їй було б легше залишатися непомітною. Можливо, колишній наречений втомився б шукати її.

Алексіс, звісно, була б проти.

Вона ніколи не дозволила б сестрі зникнути, не пояснивши причини. Почала б розпитувати, телефонувати, шукати допомогу й вимагати, щоб Аліса не тікала від проблеми.

Аліса знала це.

Саме тому вирішила поки що нічого не говорити.

Вона хотіла спочатку все обдумати, знайти варіанти житла, дізнатися, скільки коштуватиме переїзд, і лише потім повідомити сестрі про своє рішення.

Пробач мені, Алексіс. Я просто хочу захистити донечку.

Ця думка не принесла полегшення.

Навпаки, вона відчула себе так, ніби знову опинилася в пастці, тільки тепер замість нареченого, який контролював кожен її крок, перед нею стояв страх.

Наступного дня Аліса прокинулася раніше за всіх.

Вона тихо одяглася, взяла сумку й вийшла з дому, залишивши на столі записку про те, що ненадовго поїхала у справах.

Насправді вона вирушила до невеликого туристичного агентства, де можна було дізнатися про квитки та можливість переїзду. Вона хотіла побачити конкретні цифри, перш ніж ухвалювати остаточне рішення.

У приміщенні пахло кавою й папером. За стійкою сиділа жінка середнього віку, яка привітно привіталася з Алісою.

— Доброго ранку. Чим можу допомогти?

— Я хотіла б дізнатися про квитки до Львова, — сказала Аліса після короткої паузи. — І, можливо, про інші міста. Мені потрібно зрозуміти, скільки коштуватиме переїзд.

— На яку дату?

Аліса розгубилася.

Вона ще не знала.

— Поки що просто цікавлюся.

Працівниця агентства пояснила, які є варіанти, скільки коштує дорога й де можна знайти тимчасове житло. Аліса уважно слухала, занотовувала адреси сайтів і приблизні витрати.

Та що більше вона дізнавалася, то ясніше розуміла: переїзд не буде простим.

Їй потрібно було б знайти лікаря, який вестиме вагітність, облаштувати житло, подбати про документи, а після народження дитини — організувати все необхідне для догляду за нею.

І найголовніше — вона мала б залишити Алексіс.

Саму думку про це було боляче витримувати.

Вони стільки пережили разом. Алексіс підтримала її після втечі з весілля, допомогла пережити зраду, захистила від тиску колишнього нареченого й зробила все, щоб Аліса не почувалася самотньою.

Тепер Аліса збиралася піти, навіть не пояснивши чому.

Вона вийшла з агентства й зупинилася на тротуарі.

Телефон завібрував.

Повідомлення від Алексіс:

«Ти де? Я прокинулася, а тебе немає. Усе гаразд?»

Аліса довго дивилася на екран.

Можна було сказати правду.

Можна було зателефонувати й розповісти про погрози.

Можна було повернутися додому, сісти поруч із сестрою й разом вирішити, що робити далі.

Але страх знову виявився сильнішим.

«Так, усе добре. Вийшла прогулятися й зайшла у справах. Скоро буду».

Вона натиснула «Надіслати» й відчула, як усередині щось болісно стислося.

Це була перша брехня Алексіс за довгий час.

І вона ненавиділа себе за неї.

Коли Аліса повернулася додому, Алексіс сиділа у вітальні з ноутбуком. Поруч лежав її реабілітаційний план, а на екрані були відкриті матеріали турніру.

Вона підняла голову, щойно почула кроки сестри.

— Нарешті. Я вже хотіла телефонувати Емілі й запитувати, чи не бачила вона тебе.

— Вибач. Я затрималася.

— Де ти була?

Аліса зняла пальто й повісила його на гачок.

— У місті. Хотіла купити дещо для малечі.

Алексіс примружилася.

— І що купила?

Аліса розгубилася лише на мить.

— Поки нічого. Просто дивилася.

— Ти могла сказати мені. Ми б поїхали разом, коли я закінчу вправи.

— Не хотіла тебе турбувати. Ти й так маєш багато справ.

Алексіс повільно закрила ноутбук.

— Алісо, ти останнім часом часто говориш, що не хочеш мене турбувати. Щось відбувається?

Серце Аліси шалено закалатало.

Вона відчула, що ще одна хвилина — і все розповість.

Але потім згадала повідомлення, у якому їй погрожували спокійним майбутнім доньки.

— Ні. Просто хвилююся за тебе. Ти маєш повернутися до тренувань, а я не хочу, щоб ти через мене втрачала час.

Алексіс подивилася на неї з недовірою.

— Ми вже говорили про це. Ти не заважаєш моєму життю.

— Я знаю.

— Тоді чому ти поводишся так, ніби збираєшся кудись зникнути?

Аліса завмерла.

На кілька секунд їй здалося, що сестра прочитала її думки.

— Я нікуди не збираюся, — поспішно відповіла вона.

Алексіс не відводила погляду.

— Добре. Але якщо щось станеться, ти скажеш мені. Не приховуватимеш, не намагатимешся вирішити все сама. Ми ж домовилися більше не тримати секретів одна від одної.

Аліса відчула, як до очей підступають сльози.

Вона пам’ятала їхню обіцянку.

Пам’ятала, як сама говорила, що більше не хоче брехати заради чужого спокою.

І тепер робила саме те, чого боялася найбільше: приховувала правду від людини, яка любила її без жодних умов.

— Я пам’ятаю, — тихо сказала вона.

— Тоді пообіцяй.

Аліса опустила очі.

— Обіцяю.

Слова прозвучали майже нечутно.

Алексіс не стала продовжувати розмову. Вона лише підійшла до сестри й обійняла її.

— Я люблю тебе, Алісо. І не хочу, щоб ти боялася розповідати мені правду, якою б складною вона не була.

Аліса притиснулася до неї, ховаючи обличчя на плечі.

— Я теж тебе люблю.

Вона могла б просто зараз витягнути телефон і показати повідомлення.

Але не зробила цього.

І саме тоді страх остаточно переконав її, що, можливо, найкращим рішенням буде поїхати, поки ситуація не стала ще небезпечнішою.

Увечері, коли Алексіс заснула після чергового непростого дня відновлення, Аліса знову відкрила сайт із пропозиціями оренди житла.

Вона вибрала кілька квартир у Львові й зберегла їхні адреси. Потім перевірила вартість квитків і почала рахувати, скільки грошей має на рахунку.

Їй вистачило б на дорогу й перший час, але довелося б відмовитися від багатьох запланованих покупок для дитини.

Вона могла знайти роботу після народження доньки, однак не знала, як швидко це вдасться зробити.

Усе здавалося складним, непевним і страшним.

Але залишатися в місті, де колишній наречений мав вплив і зв’язки, теж здавалося небезпечним.

Аліса відкрила блокнот і написала на першій сторінці:

«Я повинна захистити свою дитину».

Потім додала нижче:

«Навіть якщо для цього доведеться почати життя заново».

Вона довго дивилася на ці слова.

Десь у сусідній кімнаті тихо завібрував телефон Алексіс. Аліса почула, як сестра сонно відповіла на повідомлення, а потім засміялася. Мабуть, Даміан знову написав їй щось кумедне.

Аліса усміхнулася крізь сльози.

Вона була щаслива, що сестра нарешті дозволила собі бути коханою. Не хотіла руйнувати її спокій новими погрозами, особливо коли Алексіс ще не повністю відновилася після падіння.

Але в глибині душі Аліса знала: мовчання не захистить її назавжди.

Вона лише відкладала момент, коли доведеться зробити вибір.

Залишитися й довіритися сестрі?

Чи поїхати, сподіваючись, що відстань подарує їй безпеку?

Аліса поклала руку на живіт.

— Я знайду для нас найкраще місце, маленька, — прошепотіла вона. — Навіть якщо доведеться починати все з нуля.

Телефон знову засвітився.

Цього разу повідомлення було коротким:

«Не думай, що ми не знаємо, де ти живеш».

Аліса перестала дихати на кілька секунд.

Вона повільно підняла очі на двері своєї кімнати.

Тепер це вже не здавалося просто спробою змусити її повернутися до колишнього нареченого.

Хтось стежив за нею або принаймні хотів, щоб вона в це повірила.

Аліса зробила скриншот і зберегла його до попередніх повідомлень.

Потім вимкнула звук телефону й міцно притиснула його до грудей.

Вона не хотіла більше боятися.

Не хотіла тікати.

Не хотіла брехати сестрі.

Але страх за доньку виявився сильнішим за всі ці бажання.

І вперше Аліса серйозно подумала, що може залишити дім, який став для неї прихистком, і поїхати туди, де ніхто не знатиме її історії.

Вона ще не купила квитка.

Ще не сказала Алексіс про свої плани.

Але рішення поволі визрівало в її серці.

І коли наступного ранку вона знову побачила сестру, яка з надією говорила про повернення до тренувань, Аліса вже знала: якщо погрози не припиняться, вона може піти, навіть не попрощавшись.

Бо тепер ішлося не лише про її власне життя.

Йшлося про маленьку дівчинку, яка ще не народилася, але вже стала для неї цілим світом.

Аліса не знала, що той, хто надіслав погрози, саме цього й домагався: змусити її злякатися, замовкнути й віддалитися від людей, які могли б допомогти.

І поки вона шукала квитки до іншого міста, її колишній наречений міг навіть не здогадуватися, що його погрози підштовхують Алісу до рішення, яке згодом змінить не лише її життя, а й життя Алексіс.

Таємниця вже стояла між сестрами. І з кожним днем мовчання ставало небезпечнішим за правду.