Раді Вас бачити!

Глава 7. Перша гонка

Ранок першого етапу «Гран-прі швидкості» почався для Алексіс із різкого дзвінка будильника.

Вона розплющила очі й кілька секунд дивилася на стелю, намагаючись остаточно прокинутися. За вікном тільки-но світало. Осіннє небо затягнули сірі хмари, а холодний вітер гнав уздовж дороги пожовкле листя.

Сьогодні вона мала довести, що не дарма підписала контракт.

Не заради слави. Не заради красивих фотографій на рекламних банерах. І навіть не заради мільйона, який міг би змінити її життя.

Вона мала виграти, щоб забезпечити майбутнє Аліси та її дитини.

А ще — щоб ніхто не смів вважати її слабкою ланкою, на яку можна натиснути за допомогою погроз.

Алексіс відкинула ковдру й підвелася.

— Гаразд, чемпіонко, — промовила вона до свого відображення в дзеркалі. — Час нагадати всім, хто ти така.

Вона зібрала волосся у високий хвіст, одягла спортивну форму й почала звичну ранкову розминку. Кілька нахилів, розтягування м'язів, глибокі вдихи. Кожен рух повертав їй відчуття контролю.

Її телефон завібрував.

Повідомлення від Аліси.

«Я знаю, що ти вже прокинулася. Не забувай снідати! І пам'ятай: я вірю в тебе. Ми з малюком сьогодні вболіваємо за тебе всім серцем. Люблю тебе».

Алексіс усміхнулася.

Вона відповіла:

«Сніданок уже в планах. Люблю вас обох. Сьогодні я змушу їх запам'ятати моє ім'я».

За хвилину прийшло ще одне повідомлення.

Від Даміана.

«Сподіваюся, ти сьогодні не збираєшся перегризти кермо від хвилювання».

Алексіс фиркнула.

«А я сподіваюся, ти сьогодні не заважатимеш мені перемагати».

«Я? Заважати? Ніколи. Я просто хочу побачити, як ти нарешті визнаєш, що мої поради корисні».

«Не мрій, Рейнере».

«Тоді побачимося на старті, чемпіонко».

Вона похитала головою, поклала телефон на стіл і пішла снідати.

Попри хвилювання, апетит був чудовим. Алексіс знала: перед важким заїздом організм потребує енергії. Вона не збиралася робити дурниць заради того, щоб довести власну витривалість.

Сьогодні їй потрібна була не лише сила.

Їй потрібна була холодна голова.

Спортивний комплекс зустрів її гулом голосів, музикою та гуркотом коліс.

Траса для першого етапу була прокладена навколо великого спортивного парку. На спортсменок чекали кілька складних поворотів, довга пряма ділянка, підйом і вузький відрізок біля огородження, де потрібно було особливо уважно стежити за суперницями.

На старт зареєструвалися дванадцять учасниць.

Серед них були досвідчені спортсменки, які вже виступали на міжнародних змаганнях, призерки національних чемпіонатів і молоді гонщиці, готові використати кожну можливість, щоб заявити про себе.

Алексіс знала кількох із них заочно.

Особливо її цікавила Вероніка Сталь — одна з фавориток турніру. Висока, впевнена, з бездоганною спортивною технікою, вона мала репутацію спортсменки, яка ніколи не поступалася позицією без боротьби.

Поруч із нею стояла Кіра Мельник — швидка на прямих ділянках і надзвичайно небезпечна під час фінішних ривків.

Алексіс не збиралася недооцінювати жодну суперницю.

Вона припаркувала велосипед у зоні підготовки, перевірила гальма, перемикання передач і тиск у шинах. Потім ще раз оглянула кріплення коліс.

— Ти збираєшся розібрати його до останнього гвинтика? — пролунав знайомий голос.

Алексіс навіть не обернулася.

— Якщо продовжуватимеш стояти над душею, можливо, доведеться перевірити ще й твою голову.

Даміан Рейнер засміявся.

Він стояв поруч у чорній куртці, з руками в кишенях і тією самою нахабною усмішкою, яка дратувала її майже від першої зустрічі.

— Бачу, бойовий настрій на місці.

— А ти чому не на роботі?

— Я на роботі.

— Тоді працюй.

— Саме цим і займаюся. Перевіряю, чи не збирається одна надто вперта спортсменка власноруч створити собі проблему ще до старту.

Алексіс нарешті випросталася.

— Мій велосипед у чудовому стані.

— Я бачу. Ти перевірила його вже тричі.

— Це називається підготовка.

— А я називаю це хвилюванням.

Вона примружилася.

— Ти завжди такий розумний?

— Ні. Іноді я ще й красивий.

Алексіс не втрималася й засміялася.

Усього на мить.

Але Даміан помітив.

Його усмішка стала ширшою.

— О, нарешті! Я вже почав думати, що ти взагалі не вмієш сміятися.

— Не звикай.

— Запізно.

Вона похитала головою й знову нахилилася до велосипеда.

Даміан на мить став серйозним.

— Алексіс.

— Що?

— Ти добре підготувалася. Не намагайся виграти гонку в перші п'ять хвилин. Спостерігай за суперницями, тримай свій темп і не витрачай сили на чужі помилки.

Вона подивилася на нього уважніше.

Цього разу він не жартував.

— Я знаю, що робити.

— Я не сумніваюся. Просто хочу, щоб ти пам'ятала: перемога дістається не тій, хто найшвидше стартує, а тій, хто правильно розраховує сили до самого фінішу.

Алексіс мовчала кілька секунд.

— Це твоя найменш нестерпна порада.

— Запишу собі в досягнення.

— Не поспішай.

Він відступив, даючи їй простір.

— Удачі, чемпіонко.

Алексіс кивнула.

— Дякую.

І лише коли Даміан відійшов до технічної зони, вона усвідомила, що вперше подякувала йому без бажання відразу посперечатися.

Це було небезпечно.

Зовсім не так небезпечно, як траса попереду, але все ж таки небезпечно.

За двадцять хвилин учасниць запросили до стартової зони.

Уздовж огородження зібралися глядачі, журналісти й представники спонсорів. Камери стежили за спортсменками, диктор оголошував їхні імена, а фотографи намагалися зафіксувати найкращі кадри.

Алексіс зайняла свою позицію.

Поряд із нею стала Вероніка Сталь. Спортсменка кинула на Алексіс швидкий погляд, затримавшись на її номері.

— Ти новенька, так? — запитала вона.

— У цьому турнірі — так.

— Тоді невелика порада. Тут недостатньо просто добре їздити. На трасі всі хочуть перемогти, і ніхто не поступатиметься тобі лише тому, що в тебе гарна мотивація.

Алексіс спокійно подивилася на неї.

— Чудово. Я й не розраховувала на подарунки.

Вероніка ледь помітно всміхнулася.

— Побачимо, як ти заспіваєш після першого підйому.

— А я подивлюся, чи вистачить тобі сил усміхатися на фініші.

Кіра, яка стояла неподалік, пирхнула.

— Ви можете обмінятися люб'язностями після гонки? Бо я хочу вже почати.

Алексіс повернулася до траси.

Її серце билося швидше, долоні міцніше стискали кермо, а всі звуки навколо ніби віддалилися.

Вона знала цей стан.

Перед стартом завжди здавалося, що час розтягується. Кожна секунда ставала довшою, кожен вдих — глибшим, а світ звужувався до білої лінії попереду.

У голові промайнули слова Аліси.

«Я вірю в тебе».

Потім — голос Даміана.

«Не витрачай сили на чужі помилки».

Алексіс опустила погляд на педалі.

Вона не мала права зірватися через гнів на колишнього нареченого сестри. Не мала права думати про погрози чи про те, що станеться, якщо вона програє.

Зараз існувала тільки траса.

Тільки вона.

Тільки фініш.

— Учасниці готові! — пролунав голос диктора.

Алексіс нахилилася вперед.

— Три!

М'язи напружилися.

— Два!

Вона вдихнула.

— Один!

Сигнал.

І дванадцять велосипедів одночасно рвонули вперед.

Перші метри перетворилися на боротьбу за позицію.

Вероніка стартувала різко, одразу зайнявши місце попереду. Кіра трималася праворуч, шукаючи можливість вирватися на пряму. Дві інші спортсменки спробували обійти Алексіс із різних боків, але вона вчасно змінила траєкторію й залишилася в групі лідерок.

Вітер ударив в обличчя.

Колеса гуділи по асфальту.

Алексіс зосередилася на ритмі педалювання, не дозволяючи собі прискорюватися завчасно. Вона знала, що перша ділянка підступна: ті, хто витратить надто багато сил на старті, можуть втратити темп уже на підйомі.

Вероніка, схоже, вирішила перевірити суперниць на витривалість.

Вона прискорилася.

Кіра відповіла тим самим.

Група розтягнулася, і кілька спортсменок почали відставати.

Алексіс залишалася третьою.

Вона чула власне дихання, відчувала напруження в ногах і бачила, як попереду поступово наближається перший поворот.

Саме тут усе могло змінитися.

Вероніка увійшла в поворот першою, майже не зменшуючи швидкості. Кіра спробувала пройти з внутрішнього боку, але траєкторія виявилася надто вузькою, і їй довелося пригальмувати.

Алексіс не стала повторювати її помилку.

Вона змістилася трохи ширше, зберегла контроль над велосипедом і плавно вийшла з повороту, набравши швидкість на виході.

За кілька секунд вона вже їхала поруч із Кірою.

— Непогано! — крикнула та, помітивши її.

— Дякую! — відповіла Алексіс.

— Тільки не думай, що я віддам тобі позицію!

— Я й не просила!

Вони промчали повз огородження, за яким глядачі голосно підтримували учасниць.

На підйомі темп знизився.

Саме цього Алексіс і чекала.

Вона трохи змінила передачу, вирівняла дихання й почала поступово наближатися до лідерок. Вероніка озирнулася через плече, помітивши її рух.

Її обличчя стало серйознішим.

Алексіс не намагалася обігнати її відразу. Вона чекала.

Ще кілька метрів.

Ще один поворот.

Ще трохи.

Коли підйом почав переходити в пологу ділянку, Вероніка втратила частину швидкості. Алексіс використала момент, прискорилася й обійшла її по зовнішній траєкторії.

Тепер вона була першою.

На мить у голові спалахнула радість.

Але Алексіс відразу відкинула її.

Гонка ще не закінчилася.

Позаду почулися голоси вболівальників, і вона мимоволі впізнала один із них.

— Давай, Алексіс! Не віддавай їм фініш!

Даміан.

Він стояв біля огородження в технічній зоні, нахилившись уперед і стежачи за трасою так уважно, ніби сам брав участь у гонці.

Коли їхні погляди на мить зустрілися, він підняв руку й показав їй великий палець.

Алексіс ледь усміхнулася.

І додала швидкості.

Остання третина дистанції виявилася значно складнішою, ніж вона очікувала.

Вероніка не збиралася здаватися.

Вона наздогнала Алексіс на прямій ділянці й обійшла її з лівого боку. Кіра також повернулася в боротьбу, скориставшись моментом, коли лідерки почали ділити траєкторію.

За кілька секунд Алексіс опинилася третьою.

Вона відчула, як у грудях спалахує роздратування.

Їй хотілося негайно відповісти, вирватися вперед і довести, що вона сильніша.

Але вона згадала пораду Даміана.

Не витрачай сили на чужі помилки.

Алексіс змусила себе заспокоїтися.

Вона не могла контролювати рішення суперниць. Не могла змусити їх помилятися. Але могла контролювати власні рухи, власний темп і момент для вирішального ривка.

Попереду залишався останній складний поворот перед фінішною прямою.

Вероніка зайняла внутрішню траєкторію. Кіра трималася позаду неї, намагаючись не втратити швидкість.

Алексіс побачила вузький проміжок праворуч.

Не ідеальний.

Але достатній.

Вона плавно змінила положення, не перетинаючи траєкторії суперниць, і підготувалася до виходу з повороту.

Кіра першою втратила швидкість.

Вероніка спробувала прискоритися, але на виході їй довелося трохи випрямити велосипед, щоб уникнути небезпечного зближення.

Алексіс використала саме цю мить.

Вона натиснула на педалі.

Раз.

Другий.

Третій.

Велосипед рвонув уперед.

Тепер між нею та фінішем залишалася тільки пряма ділянка.

— Алексіс! — долинув голос Даміана.

Вона не дивилася в його бік.

Не дивилася на трибуни.

Не думала про спонсора, контракт чи гроші.

Вона бачила лише фінішну лінію.

Позаду Вероніка теж почала фінальний ривок.

Кіра намагалася наздогнати їх обох.

Три спортсменки мчали до фінішу майже поруч.

Алексіс відчувала, як ноги наливаються втомою. Кожен рух вимагав зусиль, а легені палали від холодного повітря.

Але вона не здавалася.

Ще трохи.

Ще кілька обертів педалей.

Ще один вдих.

Вона перетнула фінішну лінію першою.

На мить усе навколо ніби зупинилося.

Потім трибуни вибухнули оплесками.

Алексіс поступово зменшила швидкість і зупинилася за межами фінішної зони. Її руки тремтіли від напруження, а серце шалено калатало в грудях.

Вона виграла.

Не завдяки випадковості.

Не через чужу помилку.

Вона виграла, бо витримала темп, зберегла сили й правильно обрала момент для ривка.

— Неймовірно! — вигукнула Кіра, під'їхавши до неї. — Я думала, ти вже не встигнеш нас обійти!

— Я теж на секунду так подумала, — зізналася Алексіс.

Вероніка зупинилася поруч. Її обличчя було почервонілим від напруження, але в очах уже не залишилося колишньої зверхності.

— Вітаю, — сказала вона. — Ти добре розрахувала фінал.

Алексіс простягнула їй руку.

— Дякую. Ти теж чудово їхала.

Вероніка потиснула її долоню.

— Наступного разу я не дам тобі такого шансу.

— Тоді мені доведеться їхати ще краще.

Кіра засміялася.

— Схоже, у нас з'явилася нова проблема.

— Для кого? — запитала Алексіс.

— Для всіх, хто хоче перемогти.

Вони засміялися, і напруга між суперницями трохи розтанула.

Алексіс нарешті дозволила собі усміхнутися.

Вона зробила це.

Перший етап був її.

Коли Алексіс під'їхала до технічної зони, Даміан уже чекав на неї.

Він стояв біля огородження, схрестивши руки на грудях. Його усмішка була настільки задоволеною, що Алексіс відразу зрозуміла: зараз почнеться.

— Навіть не думай, — попередила вона, зупиняючись поруч.

— Про що?

— Про те, що ти мав рацію.

Даміан приклав руку до грудей.

— Я? Ніколи не дозволив би собі зіпсувати такий прекрасний момент.

— Ти буквально зараз про це думаєш.

— Звісно. Але я вирішив бути великодушним.

Вона спробувала злізти з велосипеда, проте ноги після заїзду були настільки втомленими, що рух вийшов не зовсім упевненим.

Даміан миттєво перестав жартувати й підтримав велосипед за кермо.

— Обережно.

— Я сама.

— Я бачу.

— Тоді відпусти.

Він послухався, але залишився поруч, готовий допомогти, якщо вона втратить рівновагу.

Алексіс сперлася на огородження й зробила кілька глибоких вдихів.

— Ти чудово проїхала, — сказав Даміан.

Вона підняла на нього очі.

Цього разу в його голосі не було ані насмішки, ані звичної самовпевненості.

Лише щире захоплення.

— Дякую.

— Ти не кинулася вперед одразу, коли Вероніка прискорилася. Зберегла сили на підйомі, не стала ризикувати в першому повороті, а наприкінці чудово використала момент.

— Я знаю.

— Звісно, знаєш. Але мені все одно хотілося сказати.

Алексіс усміхнулася.

— Ти сьогодні якийсь дивний, Рейнере.

— Це тому, що ти виграла. Я тимчасово втратив здатність тебе дратувати.

— Не хвилюйся. У тебе ще буде час відновитися.

Він засміявся.

Потім дістав пляшку води й простягнув їй.

— Пий маленькими ковтками. І не забудь відновитися після навантаження.

Алексіс прийняла пляшку.

— Ти всім спортсменам так допомагаєш?

— Тільки тим, хто після гонки намагається довести, що не втомився.

— Я не намагаюся нічого доводити.

Даміан промовчав, красномовно глянувши на її руки, які все ще тремтіли від напруження.

— Навіть не починай, — попередила вона.

— Мовчу.

Він справді замовк.

І чомусь саме це змусило Алексіс засміятися.

Даміан дивився на неї кілька секунд, не приховуючи усмішки.

— Що? — запитала вона.

— Нічого.

— Даміане.

— Просто думаю, що тобі пасує усмішка.

Алексіс раптом відчула, як щоки стають гарячими.

Вона відвернулася до траси.

— Тобі час перевірити обладнання.

— Уже йду, чемпіонко.

Він зробив кілька кроків, але потім обернувся.

— І, до речі…

— Що ще?

— Я справді вірив, що ти переможеш.

Він пішов, перш ніж вона встигла відповісти.

Алексіс залишилася біля огородження, стискаючи пляшку води.

Чомусь його слова виявилися важливішими за всі оплески, які вона щойно почула.

І це їй зовсім не подобалося.

Поки Алексіс приймала привітання, на іншому кінці спортивного комплексу за нею спостерігав головний спонсор турніру.

Колишній наречений Аліси стояв поруч із двома представниками організаційного комітету. На його обличчі зберігалася ввічлива усмішка, але погляд залишався холодним.

Він не очікував такого результату.

Звісно, Алексіс мала спортивний досвід. Саме тому вона й отримала запрошення на турнір. Але він сподівався, що особисті проблеми, фінансовий тиск і необхідність забезпечувати сестру швидко змусять її втратити концентрацію.

Він розраховував, що вона буде надто виснаженою, надто нервовою або надто зайнятою сімейними клопотами, щоб претендувати на справжню перемогу.

Але вона виграла перший етап.

І зробила це переконливо.

— Вражаючий результат, — зауважив один із представників комітету. — Алексіс має чудову техніку. Якщо збереже форму, то цілком може пройти до фіналу.

— Побачимо, — сухо відповів спонсор.

— Вона сьогодні обійшла Вероніку Сталь на останній ділянці. Це було несподівано.

— Я бачив.

Він не хотів визнавати, що його дратувала не сама перемога Алексіс.

Його дратувало те, що вона не злякалася.

Він уже натякнув їй на можливі труднощі. Дав зрозуміти, що може вплинути на її майбутнє в турнірі. Будь-яка розсудлива людина після такого принаймні задумалася б, чи варто йти проти його інтересів.

Алексіс же вийшла на старт і перемогла.

Наче його слова нічого не означали.

Наче він був лише випадковим глядачем, а не людиною, яка звикла отримувати бажане.

— Ви хочете, щоб ми підготували для неї окремий рекламний матеріал? — запитав представник комітету. — Перемога нової учасниці може стати чудовою історією для турніру.

— Ні, — різко відповів спонсор.

Чоловік здивовано глянув на нього.

— Але це ж позитивно вплине на популярність змагань.

— Я сказав, що ні.

Представник комітету замовк.

Спонсор ще раз подивився на Алексіс.

Вона стояла біля технічної зони, спілкувалася з іншими спортсменками й сміялася з чогось, що сказав Даміан Рейнер.

Ця картина чомусь дратувала його ще більше.

Вона почувалася впевненою.

Вона не боялася.

І найгірше — вона мала підтримку.

Він не знав, наскільки близькі Алексіс і цей байкер, але помітив, як уважно той стежив за нею під час гонки. Як відразу підійшов після фінішу. Як простягнув їй воду й залишився поруч, доки вона відновлювала дихання.

Спонсор примружився.

Ще один союзник.

Ще одна людина, яка могла стати на її бік.

Йому це не подобалося.

— Дізнайтеся більше про Алексіс, — тихо наказав він своєму помічникові. — Її підготовка, результати, контакти, усе, що може бути корисним.

— Ви хочете оцінити її рекламний потенціал?

Чоловік повернув до нього голову.

— Я хочу знати, з ким маю справу.

Помічник кивнув.

— Зрозумів.

Спонсор знову подивився на трасу.

Алексіс саме піднімала свій велосипед, готуючись відвезти його до технічної зони.

Вона навіть не здогадувалася, що її перемога змінила не лише турнірну таблицю.

Вона привернула увагу людини, яка не звикла програвати.

І тепер він сприймав її не як випадкову учасницю, яку можна змусити відступити.

Він сприймав її як загрозу.

Після церемонії нагородження Алексіс нарешті змогла зателефонувати Алісі.

— Ну що? — голос сестри пролунав майже відразу. — Ти вже знаєш результат?

Алексіс усміхнулася.

— А ти як думаєш?

На тому кінці почувся схвильований вигук.

— Ти перемогла?!

— Так, сестричко. Перший етап мій.

— Алексіс! Я знала! Я знала, що ти зможеш!

У голосі Аліси було стільки радості, що Алексіс на мить забула про втому.

— Ти б бачила, як вони дивилися на мене після фінішу.

— Я дуже хочу побачити тебе наживо. Ти скоро повернешся?

— Так. Мені ще потрібно завершити кілька формальностей, а потім я їду додому.

— Я приготую щось смачне.

— Тільки не перевтомлюйся.

— Це ти мені кажеш? — засміялася Аліса. — Я сьогодні майже не вставала з дивана, бо хвилювалася за тебе.

— Тоді завтра ми обидві відпочиваємо.

— Домовилися.

Алексіс помовчала, а потім додала:

— І ще одне. Я хочу, щоб ти знала: жоден спонсор, жодні гроші й жодні погрози не змінять мого рішення. Я не відмовлюся від турніру й не дозволю йому керувати нашим життям.

На тому кінці стало тихо.

— Він знову щось зробив? — запитала Аліса.

— Поки що ні. Але я бачила його сьогодні. Він був незадоволений моєю перемогою.

— Ти думаєш, він спробує тобі завадити?

Алексіс подивилася на кубок, який стояв на столі поруч із нею.

— Думаю, він не звик, коли хтось відмовляється грати за його правилами.

— Я боюся за тебе.

— Не бійся. Я буду обережною.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Вона попрощалася із сестрою й завершила виклик.

Потім підняла кубок, відчувши його приємну вагу в руках.

Це була лише перша перемога.

Попереду чекали нові етапи, сильніші суперниці й випробування, про які вона поки що нічого не знала.

Але сьогодні вона довела собі найважливіше: здатна боротися й перемагати навіть тоді, коли життя намагається збити її з ніг.

«Вітаю з перемогою. Ти сьогодні змусила всіх замовкнути. Хоча, підозрюю, мене ти все одно не змусиш».

Алексіс засміялася й відповіла:

«Не хвилюйся. Для тебе в мене знайдеться окремий фінішний ривок».

Він написав:

«Тепер я точно хочу побачити наступну гонку».

Алексіс заховала телефон у сумочку й попрямувала до виходу.

Вона не знала, чи стане Даміан її союзником у майбутніх випробуваннях, чи його присутність лише ускладнить і без того непросте життя.

Але одне було очевидним.

Першу гонку вона виграла.

Тепер починалася справжня боротьба.

І цього разу на кону було набагато більше, ніж місце у фіналі.