Раді Вас бачити!

Глава 25. Обіцянка сестрі

Вечір повільно огортав місто золотавими сутінками. За вікнами квартири шуміли автомобілі, у сусідньому будинку вже спалахували вогники, а на кухні пахло свіжим чаєм і яблучним пирогом, який Аліса вирішила спекти, щоб хоч трохи відволіктися від тривожних думок.

Алексіс повернулася з тренування втомленою, але задоволеною. Вона обережно поставила спортивну сумку біля дверей, зняла куртку й прислухалася до тиші.

— Алісо? Я вдома!

— На кухні!

Алексіс пройшла коридором і зазирнула до сестри. Та стояла біля столу, розкладаючи шматочки пирога на тарілки. Її руде волосся було зібране у недбалий пучок, а на обличчі застигла задумливість.

— Ого! — Алексіс усміхнулася. — Це що, святкова вечеря на честь мого повернення до тренувань?

— Майже.

— А що означає «майже»?

— Що спочатку ти маєш помити руки, сісти й поїсти. А вже потім можеш розповідати, як сьогодні знову налякала тренера своєю впертістю.

— Я не лякала тренера!

Аліса мовчки подивилася на неї.

— Добре, — здалася Алексіс. — Можливо, трохи.

Сестри розсміялися, і на коротку мить усе знову стало таким, як раніше. Звичайний вечір, домашній пиріг, жарти й розмови про дрібниці.

Та Алексіс швидко помітила, що Аліса майже не торкається своєї порції. Вона раз у раз дивилася на сестру, ніби хотіла щось сказати, але щоразу передумувала.

— Що сталося? — нарешті запитала Алексіс.

— Нічого.

— Алісо.

— Я просто втомилася.

— Ти можеш обманювати кого завгодно, але не мене. Я знаю тебе все життя.

Аліса опустила очі й почала крутити ложечку в чашці.

— Я не хочу псувати тобі вечір.

— Ти нічого не зіпсуєш. Що б не сталося, я тебе вислухаю.

Аліса підняла на неї погляд. У її очах блищали невиплакані сльози.

— Алексіс, я боюся.

Усмішка повільно зникла з обличчя старшої сестри.

— Чого саме?

Аліса глибоко вдихнула, наче намагалася зібрати докупи всі думки, які не давали їй спокою останніми днями.

— Того, що через мене ти можеш втратити все.

— Що ти маєш на увазі?

— Турнір. Твою кар'єру. Можливо, навіть здоров'я. Ти вже впала, отримала травму, ледве повернулася до тренувань. Ти ризикуєш знову постраждати, а ще мусиш боротися з моїм колишнім, його грошима, погрозами, усіма цими проблемами…

Голос Аліси затремтів.

— Якби не я, тобі не довелося б через це проходити.

Алексіс повільно відклала виделку.

Ось воно.

Те, що сестра носила в собі, не наважуючись вимовити вголос.

— Алісо, подивися на мене.

Аліса похитала головою.

— Я не можу.

— Будь ласка.

Нарешті їхні погляди зустрілися.

— Ти справді вважаєш, що я звинувачую тебе в тому, що зі мною сталося?

— Ні… Я знаю, що ти ніколи цього не скажеш. Але я сама не можу перестати про це думати. Якби ти не підписала той контракт, якби не погодилася на турнір, якби не стала сперечатися зі спонсором через мене…

— Досить.

Алексіс сказала це тихо, але настільки твердо, що Аліса замовкла.

Старша сестра підвелася, обійшла стіл і присіла поруч.

— Послухай мене уважно. Я підписала контракт не тому, що ти попросила. Ти взагалі не хотіла, щоб я вплутувалася в цю історію. Я сама прийняла рішення. Сама обрала цей шлях і сама погодилася боротися за призові гроші.

— Але я знаю, чому ти це зробила…

— Так. Я хотіла допомогти тобі. Хотіла, щоб ти мала можливість спокійно народити донечку, облаштувати дитячу кімнату й більше ніколи не залежати від людини, яка намагалася керувати твоїм життям.

Алексіс накрила долоню сестри своєю.

— Але це була моя воля, Алісо. Не твоя провина.

Аліса закусила губу.

— Та як мені не відчувати провини, коли я бачу твою травму? Коли ти повертаєшся з тренувань виснажена, а я розумію, що попереду ще фінальна гонка? Я лежу вночі й думаю: а раптом щось станеться? Раптом ти більше не зможеш їздити? Раптом я втрачу тебе через власні проблеми?

Останні слова вона вимовила майже пошепки.

Алексіс відчула, як у неї стислося серце.

Вона пам'ятала, як у дитинстві Аліса боялася грози й прибігала до її кімнати. Як ховалася за її спиною, коли хтось ображав її в школі. Як плакала після першого розбитого серця й вірила, що старша сестра здатна виправити будь-яку несправедливість.

І тепер ця сама дівчина, яка завжди знаходила в ній захист, звинувачувала себе в її небезпеках.

— Алісо, — промовила Алексіс, обережно притягуючи її до себе. — Ти не можеш відповідати за кожне моє рішення. Так само, як я не можу прожити життя замість тебе.

Аліса притиснулася до її плеча.

— Я просто хочу, щоб ти була в безпеці.

— Я теж цього хочу.

— Тоді чому ти не можеш відступити?

Алексіс заплющила очі.

Це запитання було непростим. Вона могла відповісти, що не хоче програвати, що мусить довести свою силу, що їй потрібні гроші. Усе це було правдою, але не повною.

— Тому що страх не повинен вирішувати за мене, — нарешті сказала вона.

Аліса трохи відсторонилася.

— Що ти маєш на увазі?

— Я вже дозволяла страху керувати мною. Боялася довіряти людям. Боялася показати слабкість. Боялася, що якщо дозволю комусь наблизитися, то обов'язково постраждаю. А коли з'явився Даміан, я мало не зруйнувала наші стосунки тільки тому, що не хотіла знову бути вразливою.

Вона сумно всміхнулася.

— Тепер я вчуся жити інакше. Не без страху, а попри нього.

— Але ж ти можеш постраждати…

— Можу. Так само, як можу постраждати, якщо відмовлюся від усього, що люблю. Життя не дає гарантій, Алісо. Проте це не означає, що ми повинні замикатися вдома й боятися зробити бодай один крок.

Аліса мовчала.

— Я не збираюся ризикувати бездумно, — продовжила Алексіс. — Я слухаю тренера, дотримуюся рекомендацій лікаря, стежу за своїм станом і не збираюся приховувати біль. Я не хочу перемоги ціною власного здоров'я. Але якщо я готова до фіналу, то маю право спробувати.

— А якщо не вийде?

— Тоді я прийму результат. І шукатиму інший шлях.

Алексіс ніжно прибрала пасмо рудого волосся з обличчя сестри.

— Ти не зобов'язана розплачуватися за мою сміливість почуттям провини. І я не хочу, щоб моя племінниця колись почула історію про те, як її мама вважала себе тягарем для всіх, хто її любив.

Аліса здригнулася.

— Я ніколи не хочу, щоб моя донечка так почувалася.

— Тоді почни з себе. Ти не тягар. Ти моя сестра. Ти людина, яку я люблю. І я допомагаю тобі не тому, що мушу, а тому, що хочу.

Сльози покотилися щоками Аліси.

— Я так довго жила з відчуттям, що маю бути зручною. Що не повинна сперечатися, вимагати, заперечувати. Що якщо я когось розчарую, мене перестануть любити.

— Я знаю.

— А коли я пішла від нього, мені здавалося, що я руйную власне майбутнє. Що не зможу виховати дитину без його грошей, без його дому, без усього, що він обіцяв мені дати.

Аліса витерла сльози.

— А тепер я бачу, як ти борешся за нас, і мені страшно, що одного дня ти втомишся. Що ти прокинешся й зрозумієш, що віддала за мене надто багато.

Алексіс міцно обійняла її.

— Послухай мене. Я не хочу, щоб ти поверталася до людини, з якою тобі було боляче, лише тому, що боїшся залишитися без грошей. Ми знайдемо спосіб. Можливо, не все буде легко. Можливо, доведеться відмовитися від деяких речей, відкласти покупки, працювати більше. Але ми впораємося.

— А якщо він знову почне тиснути?

— Тоді ми звертатимемося по допомогу. Зберігатимемо докази, радитимемося з юристом, повідомлятимемо про погрози відповідним органам. Ми не будемо відповідати на його тиск новими погрозами чи необдуманими вчинками. І не дозволимо йому змусити нас мовчати.

Алексіс відсторонилася, щоб сестра могла бачити її обличчя.

— Але я не хочу, щоб ти приймала рішення лише заради мене. Якщо ти вирішиш говорити публічно, це має бути твій вибір. Якщо тобі знадобиться час, щоб підготуватися, ми почекаємо. Твоє життя належить тобі.

Аліса повільно кивнула.

— Я хочу розповісти правду. Просто хочу зробити це правильно.

— І ти зробиш. Разом із юристом, спокійно, без поспіху.

— Дякую.

— За що?

— За те, що не дозволяєш мені знову повірити, ніби я нічого не варта.

Алексіс поцілувала її в чоло.

— Ти завжди була варта любові, Алісо. Навіть тоді, коли сама цього не розуміла.

Пізніше сестри перебралися до вітальні. За вікном уже стемніло, і на небі з'явилися перші зорі. Аліса вмостилася на дивані, підклавши під спину подушку, а Алексіс принесла плед і накрила їх обох.

На столику лежало кілька фотографій із дитинства. Вони дістали їх напередодні, коли шукали старі знімки для майбутнього сімейного альбому.

Аліса взяла одну з фотографій і всміхнулася.

— Пам'ятаєш цей день?

На знімку дві маленькі дівчинки стояли біля старого велосипеда. Алексіс, старша й серйозніша, тримала кермо, а Аліса обіймала її за талію.

— Звісно, — відповіла Алексіс. — Ти тоді впала з велосипеда й заявила, що більше ніколи не сядеш на нього.

— А ти сказала, що не дозволиш мені боятися.

— І що ти зробила?

— Наступного дня знову спробувала.

— Бачиш? Ти теж умієш повертатися після падінь.

Аліса засміялася, але невдовзі її усмішка стала задумливою.

— Я хочу, щоб моя донечка росла сміливою. Щоб знала, що може сказати «ні». Щоб ніхто не переконував її, ніби любов треба заслужити покорою.

— Вона так і зростатиме.

— Звідки ти знаєш?

— Бо в неї будуть люди, які навчать її цьому.

Алексіс торкнулася пальцями фотографії.

— Вона знатиме, що має право помилятися. Що може починати спочатку. Що не мусить бути ідеальною, аби її любили. І що родина — це не люди, які вимагають від тебе жертв, а ті, хто допомагає тобі залишатися собою.

Аліса притиснула фотографію до грудей.

— Я хочу, щоб вона знала, яка в неї чудова тітка.

— О, це вже обов'язкова умова!

— Ти будеш навчати її їздити на велосипеді?

— Коли вона підросте й сама захоче. Але спочатку навчу її правильно тримати рівновагу.

— А якщо вона буде боятися?

Алексіс задумалася.

— Тоді я не тягнутиму її силоміць. Просто триматиму велосипед, доки вона не відчує, що готова спробувати сама.

Аліса подивилася на сестру з такою ніжністю, що Алексіс на мить розгубилася.

— Що? — запитала вона.

— Ти щойно описала те, чого я так довго не мала у своїх стосунках.

Алексіс перестала усміхатися.

— Алісо…

— Я знаю, що ти не хочеш, щоб я жила минулим. Але іноді я згадую, як він переконував мене, що краще знає, чого я хочу. Як сердився, коли я заперечувала. Як змушував мене сумніватися у власних рішеннях. І мені досі соромно, що я так довго цього не помічала.

— Ти не винна в тому, що хтось скористався твоєю довірою, — твердо сказала Алексіс. — Ти вірила людині, яку любила. Це не робить тебе слабкою чи нерозумною.

— Я хочу забути його.

— Можливо, одного дня спогади перестануть боліти. Але тобі не потрібно змушувати себе забути все просто зараз. Ти маєш право сумувати за тим майбутнім, у яке колись вірила, навіть якщо тепер розумієш, що воно було не таким, як ти уявляла.

Аліса повільно видихнула.

— Іноді я сумую не за ним, а за тим, ким він здавався спочатку. За людиною, яка приносила мені квіти, говорила про сім'ю й обіцяла, що я ніколи не почуватимуся самотньою.

— Це зрозуміло. Але ти не мусиш повертатися до нього, щоб зберегти ті спогади. Ти можеш залишити собі все хороше, що було у твоєму житті, і водночас відмовитися від того, що тебе руйнувало.

Аліса поклала голову на плече сестри.

— Як ти навчилася говорити такі речі?

Алексіс усміхнулася.

— Мабуть, довелося пережити кілька власних помилок.

— Наприклад, Даміана?

— Особливо Даміана.

Обидві засміялися.

— Ти ж знаєш, що він тебе кохає? — запитала Аліса.

Алексіс почервоніла.

— Не починай.

— Я лише запитала.

— Ти ставиш це запитання так, ніби вже плануєш моє весілля.

— Я просто хочу знати, чи дозволиш мені колись вибирати тобі сукню.

— Алісо!

— Добре, добре! Мовчу.

Але за кілька секунд Аліса знову заговорила:

— Він хороший чоловік. Я бачу, як він на тебе дивиться. І бачу, що він не намагається змусити тебе бути кимось іншим.

Алексіс опустила очі.

— Я теж це бачу. І саме тому мені іноді страшно.

— Чому?

— Бо якщо я дозволю собі повірити, що можу бути щасливою, то ризикну втратити це щастя.

Аліса обережно взяла її за руку.

— Тоді ми з тобою обидві маємо чого навчитися.

— Чого саме?

— Не відмовлятися від хорошого тільки тому, що колись нам було боляче.

Алексіс подивилася на сестру й усміхнулася.

— Здається, сьогодні ти сказала більше мудрих речей, ніж за весь минулий місяць.

— Це все пиріг. У ньому особливий інгредієнт.

— Який?

— Вагітна геніальність.

Алексіс розсміялася так щиро, що навіть сльози виступили на очах.

І вперше за довгий час Аліса теж сміялася без відчуття, що за цим сміхом обов'язково прийде нова біда.

Коли настав час лягати спати, Алексіс допомогла сестрі влаштуватися зручніше, принесла воду й перевірила, чи все необхідне стоїть поруч.

— Ти поводишся так, ніби я вже народжую, — зауважила Аліса.

— Я просто дбаю про тебе.

— Я знаю. І я люблю тебе за це.

Алексіс присіла на край ліжка.

— Алісо, я хочу попросити тебе про одну річ.

— Про що?

— Не приховуй від мене своїх страхів. Не думай, що мусиш бути сильною заради мене. Якщо тобі буде страшно, скажи. Якщо захочеш плакати, плач. Якщо втомишся, відпочинь. Я не хочу, щоб ти знову залишалася наодинці зі своїми думками й тікала серед ночі, бо вирішила, що мусиш урятувати мене від власних проблем.

Аліса опустила голову.

— Мені шкода, що я пішла, нічого не сказавши.

— Мені було страшно, коли ми не могли тебе знайти. Але я не хочу, щоб ти жила з почуттям провини. Я хочу, щоб наступного разу ти просто розбудила мене й сказала: «Алексіс, мені погано. Допоможи мені».

— А якщо ти спатимеш?

— Тоді я прокинуся.

— А якщо будеш втомлена після тренування?

— Тоді я все одно вислухаю тебе.

— А якщо…

— Алісо, — Алексіс ніжно торкнулася її щоки. — Тобі не потрібно шукати причини, через які ти не можеш звернутися до мене. Ти моя сестра. Я не обіцяю, що завжди матиму готове рішення. Але обіцяю, що ти не муситимеш проходити через усе сама.

Аліса міцно обійняла її.

— Тоді й ти пообіцяй мені дещо.

— Що саме?

— Не приховуй від мене, коли тобі страшно. Не вдавай, що ти незламна. Не змушуй себе йти вперед, якщо твоє тіло просить зупинитися.

Алексіс замовкла.

Вона не очікувала почути це від сестри, але раптом зрозуміла, що Аліса мала рацію. Вона так звикла бути захисницею, що іноді забувала: навіть найсильнішим людям потрібна підтримка.

— Добре, — відповіла вона. — Обіцяю.

— І ще одне.

— Скільки ж у тебе умов?

— Остання. Ти не відмовлятимешся від кохання тільки тому, що боїшся розчаруватися.

Алексіс почервоніла.

— Ти вирішила використати мою відвертість проти мене?

— Звісно. Я ж твоя молодша сестра.

Алексіс похитала головою, а потім нахилилася й поцілувала Алісу в чоло.

— Домовилися.

Вони ще трохи поговорили про майбутню дитячу кімнату, про маленьке ліжечко, рожеві ковдри та іграшки. Аліса мріяла, як уперше візьме донечку на руки, як та засинатиме під тихі колискові й колись називатиме Алексіс найкращою тіткою у світі.

Поступово її голос стих. Вона заснула з легкою усмішкою на обличчі, тримаючи сестру за руку.

Алексіс ще кілька хвилин сиділа поруч.

Потім обережно звільнила пальці, поправила ковдру й вимкнула нічник.

У коридорі вона зупинилася біля вікна.

Телефон тихо завібрував.

Повідомлення від Даміана.

«Як ти? Завтра важливий день. Хочу, щоб ти знала: я вірю в тебе. Але найбільше хочу, щоб ти повернулася додому здоровою».

Алексіс прочитала повідомлення двічі, а тоді відповіла:

«Я теж цього хочу. Сьогодні ми з Алісою багато говорили. Здається, ми обидві нарешті зрозуміли, що не мусимо бути незламними, щоб підтримувати одна одну».

За мить на екрані з'явилася відповідь:

«Це найважливіше. Пам'ятай, чемпіонко: тобі не обов'язково вигравати кожну битву самотужки».

Алексіс притиснула телефон до грудей і заплющила очі.

Завтра на неї чекатиме фінальна гонка. Будуть суперниці, швидкість, напруження й невідомий результат. Їй доведеться боротися за кожен метр траси, контролювати сили й довіряти власній підготовці.

Але сьогодні вона дала собі іншу обіцянку.

Не дозволяти страху керувати її життям. Не плутати любов із самопожертвою. Не забувати, що турбота про близьких не означає відмову від себе.

І найголовніше — не дозволяти Алісі вважати себе причиною всіх її труднощів.

Вони були сестрами. У них були спільні спогади, біль, надії та майбутнє, яке ще належало створити.

А попереду чекала маленька дівчинка, яка одного дня запитає, якими були її мама й тітка до її народження.

І Алексіс хотіла відповісти їй чесно:

«Ми боялися. Ми помилялися. Ми іноді плакали й не знали, що робити далі. Але ми завжди поверталися одна до одної. І жодна з нас більше не мусила бути силь

ною наодинці».

Вона востаннє поглянула на двері кімнати Аліси, а потім пішла готуватися до завтрашнього дня.

Бо обіцянка, яку вона дала сестрі, не означала відступу.

Вона означала, що Алексіс боротиметься далі — розумно, сміливо й заради власного майбутнього також.

І тепер вона знала: справжня перемога починається не тоді, коли ти перетинаєш фінішну лінію першою, а тоді, коли поруч із тобою є ті, заради кого хочеться повертатися додому.