Глава 9. Вечір без масок

Алексіс була впевнена, що цей день уже не зможе її здивувати.

Вона виграла тренувальне змагання, змусила Даміана Рейнера погодитися виконати її бажання, дізналася, що в Аліси буде донечка, і вперше за довгий час плакала не від образи чи страху, а від щастя.

Здавалося, можна було спокійно повернутися додому, прийняти душ, повечеряти й нарешті відпочити.

Але в Даміана, очевидно, були інші плани.

Телефон Алексіс завібрував саме тоді, коли вона виходила з роздягальні спортивного комплексу.

Даміан: Ти сьогодні вже достатньо перемагала. Пропоную завершити день без велосипедів, секундомірів і розмов про твої спортивні досягнення.

Алексіс усміхнулася й набрала відповідь.

Алексіс: Ти пропонуєш мені провести вечір у компанії людини, яка вважає себе найчарівнішим чоловіком на планеті?

Даміан: Не вважаю. Просто приймаю очевидні факти.

Алексіс: Мені вже шкода, що я не загадала тобі бажання навчитися скромності.

Даміан: Не хвилюйся. Твоє бажання ще попереду. А поки що я запрошую тебе повечеряти.

Алексіс зупинилася біля свого велосипеда.

Вечеря?

З ним?

Вона могла б відмовитися. Сказати, що втомилася, що має справи, що їй потрібно побути з сестрою. Усе це було б правдою, але водночас — зручним виправданням.

Адже останнім часом вона дедалі частіше ловила себе на тому, що чекає на його повідомлення.

Її це дратувало.

Ще більше дратувало те, що вона не хотіла припиняти це очікування.

Алексіс: Це не побачення.

Даміан: Звичайно.

Алексіс: Я серйозно, Рейнере.

Даміан: А я вже уявив, як ми сидимо при свічках, дивимося одне одному в очі й обговорюємо твою любов до велосипедів.

Алексіс: Знаєш що? Я передумала.

Даміан: Пізно. Я вже забронював столик.

Вона насупилася.

Алексіс: Ти нестерпний.

Даміан: А ти погодишся?

Алексіс подивилася на екран, зітхнула й нарешті відповіла:

Алексіс: Одна вечеря. Без квітів, без свічок і без дурних жартів про побачення.

Даміан: Домовилися. О сьомій заїду за тобою.

Вона одразу ж написала:

Алексіс: Я сама приїду.

Даміан: Як скажеш, чемпіонко. Тоді надішлю адресу.

Алексіс прибрала телефон до кишені й похитала головою.

— Що ти зі мною робиш, Рейнере?

На це запитання вона поки не мала відповіді.

О сьомій вечора Алексіс стояла перед дзеркалом у своїй кімнаті.

Вона вже втретє змінювала одяг.

Спочатку обрала чорні джинси й темну футболку. Потім вирішила, що це надто просто. Дістала з шафи синю блузку, подивилася на себе й відклала її. Зрештою зупинилася на темно-зеленому светрі, який підкреслював її очі, та джинсах.

Волосся залишила розпущеним.

Жодних прикрас, окрім маленьких срібних сережок.

— Це звичайна вечеря, — нагадала вона своєму відображенню. — Звичайна. Дружня. Нічого особливого.

— Ти вже десять хвилин переконуєш себе в цьому, — пролунав голос Аліси.

Алексіс обернулася.

Сестра стояла у дверях, тримаючи чашку трав'яного чаю. На її обличчі грала хитра усмішка.

— Ти підслуховувала?

— Ні. Просто проходила повз і випадково почула, як ти сваришся з дзеркалом.

— Я не сварюся!

— Звичайно. Ти лише пояснюєш йому, що вечеря з Даміаном нічого не означає.

Алексіс схопила сумочку.

— Я не збираюся обговорювати це з тобою.

— А я й не наполягаю. Просто хочу сказати, що ти давно не виходила кудись для себе.

Алексіс завмерла.

Аліса підійшла ближче й обережно взяла її за руку.

— Ти весь час думаєш про турнір, про мене, про те, як захистити нас від неприємностей. Я вдячна тобі за це. Але ти теж маєш право на власне життя.

— Моє життя мене цілком влаштовує.

— Справді? — м'яко запитала Аліса. — Тоді чому ти усміхаєшся, коли отримуєш його повідомлення?

— Тому що він пише дурниці!

— А коли не пише?

Алексіс не відповіла.

Аліса тихенько засміялася.

— Не бійся, сестричко. Я не кажу, що ти повинна закохатися в нього. Просто дозволь собі провести приємний вечір. Ти не зобов'язана вирішувати долю ваших стосунків до десерту.

— Я не збираюся з ним зустрічатися.

— Звісно.

— Алісо!

— Іди вже, поки твій байкер не вирішив, що ти втекла від нього швидше, ніж від власних почуттів.

Алексіс обурено глянула на сестру, але не змогла стримати усмішку.

— Ти стала занадто сміливою.

— Це все завдяки найкращій старшій сестрі у світі.

Алексіс обійняла її.

— Якщо щось станеться, одразу телефонуй мені.

— Добре.

— І не відчиняй двері незнайомцям.

— Добре.

— А якщо зателефонує він…

— Я не відповідатиму, якщо не захочу. Я пам'ятаю.

Алексіс поцілувала сестру в чоло.

— Люблю тебе.

— І я тебе. А тепер іди на свою звичайну вечерю.

— Це не побачення!

— Я нічого не казала!

Алексіс вийшла з кімнати під тихий сміх Аліси.

І вперше за довгий час відчула, що може дозволити собі кілька годин не думати про чужі проблеми.

Хоча б сьогодні.

Даміан обрав невеликий ресторан на околиці міста.

Це було затишне місце з великими вікнами, дерев'яними столами й терасою, над якою вже запалили м'які ліхтарики. Тут не було галасливих компаній, надмірної розкоші чи настирливих офіціантів. З вулиці долинав приглушений шум міста, а всередині пахло свіжим хлібом, спеціями й кавою.

Коли Алексіс увійшла, Даміан уже чекав на неї біля столика біля вікна.

Він змінив звичну шкіряну куртку на темну сорочку з недбало засуканими рукавами. Його волосся було трохи скуйовджене, наче він кілька разів проводив по ньому рукою.

Побачивши Алексіс, він підвівся.

І на мить забув, що збирався сказати.

Вона не була схожа на себе під час змагань. Без спортивного екіпірування, з розпущеним волоссям і легкою усмішкою вона здавалася водночас ніжнішою та ще більш небезпечною для його спокою.

— Що? — підозріло запитала Алексіс, помітивши його погляд.

Даміан усміхнувся.

— Нічого. Просто перевіряю, чи не переплутав адресу.

— Чому?

— Бо зазвичай ти приходиш на тренування з таким виглядом, ніби готова перемогти кожного, хто стане на твоєму шляху. А сьогодні…

— Що сьогодні?

— Сьогодні ти виглядаєш так, ніби можеш перемогти мене навіть без велосипеда.

Алексіс фиркнула.

— Ти запросив мене на вечерю, щоб продовжувати свої дурні жарти?

— Ні. Для цього вистачило б повідомлень.

Вона спробувала не засміятися, але не втрималася.

Даміан відсунув для неї стілець.

— Сідай, чемпіонко.

— Дякую, — відповіла вона, вмощуючись за столом. — Але не звикай до того, що я дозволяю тобі бути джентльменом.

— Постараюся пережити цей удар.

Вони замовили вечерю. Алексіс обрала пасту з овочами, Даміан — м'ясо з картоплею та салатом. До замовлення додали воду й каву, а коли офіціант відійшов, між ними ненадовго запала тиша.

Не незручна.

Радше незвична.

Вони звикли сперечатися на тренуваннях, обмінюватися колючими повідомленнями й доводити одне одному власну правоту. А тепер сиділи навпроти без велосипедів, секундомірів і натовпу навколо.

— То що, — першою заговорила Алексіс, — розкажеш мені про себе?

Даміан підняв брови.

— Невже ти вирішила провести розслідування?

— Не лестити собі. Просто цікаво, чим ти займаєшся, коли не намагаєшся мене дратувати.

— Тоді доведеться розповісти про мотоцикли.

— Я вже здогадалася, що ти їх любиш.

— Любити — це слабко сказано.

Він відкинувся на спинку стільця, і в його очах з'явилося щось особливе. Алексіс помітила, як змінився його вираз обличчя: зникла звична грайливість, натомість з'явилася щира зацікавленість.

— Я вперше сів на мотоцикл ще підлітком, — почав він. — Це був старий байк мого знайомого. Він був не надто потужним, постійно ламався й видавав такий звук, ніби збирався розсипатися просто посеред дороги.

— І ти закохався в нього?

— Саме так.

Алексіс засміялася.

— У зламаний мотоцикл?

— Не в сам мотоцикл. У відчуття.

Він на мить замовк, підбираючи слова.

— Коли вперше рушаєш із місця, відчуваєш вібрацію двигуна, вітер, дорогу під колесами… Ти ніби залишаєш позаду все, що тебе обмежує. Не тому, що тікаєш від проблем, а тому, що на кілька хвилин можеш почути власні думки.

Алексіс уважно дивилася на нього.

— Не думала, що ти здатен говорити так серйозно.

— А я не думав, що ти здатна слухати мене довше за тридцять секунд.

— Не псуй момент.

— Вибач.

Він усміхнувся, але продовжив уже спокійніше:

— Згодом я почав ремонтувати мотоцикли. Спершу допомагав знайомим, потім сам навчився розбирати двигуни, шукати несправності, відновлювати старі моделі. Мені подобається розуміти, як усе працює. Коли бачиш складний механізм, здається, що в ньому немає нічого неможливого. Треба лише знайти причину поломки.

— Шкода, що з людьми так не працює, — тихо зауважила Алексіс.

Даміан уважно подивився на неї.

— Так. Іноді люди не хочуть, щоб їх ремонтували.

— А іноді вони самі ламають інших і навіть не помічають цього.

У її голосі промайнуло щось гірке.

Даміан не став жартувати.

Він уже здогадувався, що розмова торкнулася болючої теми. Алексіс рідко говорила про особисте, проте сьогодні між ними ніби поволі зникала невидима стіна.

— Ти любиш мотоцикли за свободу? — запитала вона, змінюючи тему.

— За свободу, швидкість і можливість залишитися наодинці із собою. Але ще за відповідальність. На дорозі не можна дозволити собі бездумність. Один неправильний рух — і наслідки можуть бути серйозними.

— Не схоже на людину, яка постійно провокує інших.

— Я провокую тебе лише тому, що ти відповідаєш.

— Тобто я сама винна?

— Я цього не казав.

— Але подумав!

Даміан розсміявся.

— Ти неймовірна, Алексіс.

Вона на секунду замовкла, відчувши, як щоки стають теплішими.

— Не починай.

— Що саме?

— Оці свої компліменти.

— Чому? Вони заборонені?

— Ні. Просто я не довіряю чоловікам, які говорять те, що жінка хоче почути.

Усмішка поволі зникла з його обличчя.

— А яким чоловікам ти довіряєш?

Алексіс опустила погляд на склянку з водою.

— Поки що жодним.

Вона сказала це надто швидко, але не стала забирати слова назад.

Даміан не став вимагати пояснень.

І саме ця мовчанка змусила її підняти очі.

Він не образився. Не почав доводити, що відрізняється від усіх інших. Не намагався переконати її, що вона повинна дати йому шанс.

Він просто чекав.

— Вибач, — тихо промовила Алексіс. — Я не хотіла…

— Тобі немає за що вибачатися.

— Ти навіть не знаєш, чому я так сказала.

— Мені не обов'язково знати все про тебе сьогодні.

Вона здивовано подивилася на нього.

— Ти завжди такий розумний, коли не жартуєш?

— Ні. Це рідкісний стан. Користуйся моментом.

Алексіс усміхнулася, і напруга трохи відступила.

Та його слова залишилися з нею.

Мені не обов'язково знати все про тебе сьогодні.

Вона давно не зустрічала чоловіка, який не намагався б отримати все й одразу.

І це насторожувало її не менше, ніж приваблювало.

Коли принесли вечерю, розмова стала легшою.

Даміан розповідав про старий мотоцикл, який відновлював майже рік, про першу самостійну поїздку за місто й про те, як одного разу примудрився загубити гайковий ключ у власному гаражі, а потім знайшов його в кишені куртки.

Алексіс сміялася так щиро, що він кілька разів забував продовжувати історію.

— Ти хоч розумієш, що це не смішно? — запитав він, коли вона знову засміялася.

— Дуже смішно.

— Я шукав той ключ майже дві години!

— І весь цей час він був у тебе?

— Я був молодший.

— Наскільки?

— На кілька років.

— Тобто ти й досі здатен шукати окуляри, які стоять у тебе на голові?

Даміан приклав руку до грудей.

— Я відкриваю тобі душу, а ти використовуєш це проти мене.

— Запам'ятай, Рейнере: ніколи не розповідай мені історій, які можуть зіпсувати твою репутацію.

— У мене немає репутації.

— Тепер я розумію чому.

Вони знову розсміялися.

І вперше Алексіс відчула, що поруч із ним може просто бути собою.

Не чемпіонкою, яка мусить постійно доводити свою силу.

Не старшою сестрою, яка відповідає за кожну дрібницю.

Не жінкою, котра повинна бути насторожі, бо будь-яка довіра може обернутися болем.

Просто Алексіс.

Коли офіціант забрав порожні тарілки, Даміан замовив каву для себе й чай для неї.

— Тепер твоя черга, — сказав він.

Алексіс обхопила долонями теплу чашку.

— Що саме?

— Розкажи про свою мрію.

Вона здивувалася.

— Мою мрію?

— Так. Не про наступну гонку. Не про перемогу на турнірі. Не про те, скільки кіл ти здатна проїхати без зупинки. Про тебе. Якою ти хочеш бачити своє життя?

Запитання виявилося складнішим, ніж вона очікувала.

Алексіс звикла ставити перед собою конкретні цілі. Покращити результат. Виграти змагання. Відкласти гроші. Допомогти Алісі.

Але коли востаннє вона запитувала себе, чого хоче саме для себе?

Вона повільно провела пальцем по краю чашки.

— Я хочу бути незалежною.

— Ти вже незалежна.

— Не зовсім.

Алексіс зітхнула.

— Я хочу мати власний дім. Не просто квартиру, де можна переночувати між тренуваннями. Справжній дім, у якому буде затишно. Велике вікно, багато світла, книжкова шафа й маленький сад або хоча б балкон, де я зможу вирощувати квіти. Хочу мати достатньо грошей, щоб не залежати від чужих рішень. Щоб ніхто не міг сказати мені: «Ти повинна зробити так, бо я оплачую твоє життя».

Даміан слухав, не перебиваючи.

— І ще, — продовжила вона, — я хочу, щоб Аліса почувалася в безпеці. Щоб вона могла виростити доньку без страху, що хтось знову прийде й вирішить за неї, як їй жити. Хочу, щоб моя племінниця бачила перед собою приклад жінки, яка не дозволяє іншим визначати її цінність.

Вона зупинилася.

— Можливо, це звучить надто амбітно.

— Ні.

Даміан вимовив це так упевнено, що Алексіс підняла на нього очі.

— Ні? — перепитала вона.

— Це звучить як план людини, яка знає, заради чого працює.

Вона всміхнулася ледь помітно.

— А ти не скажеш, що мені потрібно знайти багатого чоловіка, який купить мені будинок?

— Ні. По-перше, ти, здається, викинула б його разом із ключами ще до того, як він устиг би переступити поріг.

— Цілком можливо.

— А по-друге, мені здається, ти хочеш не сам будинок. Ти хочеш знати, що це твоє. Що ти здобула його сама. Що ніхто не зможе забрати його, якщо ти відмовишся виконувати чужі забаганки.

Алексіс завмерла.

Він зрозумів.

Не просто почув її слова, а вловив те, що ховалося за ними.

— Саме так, — нарешті відповіла вона. — Я хочу сама вирішувати, куди йти, з ким бути й що робити. Не хочу колись прокинутися й зрозуміти, що моє життя побудоване навколо людини, яка навіть не поважає мене.

Даміан опустив погляд на свою чашку.

— Тоді я бажаю тобі саме такого життя.

Вона здивовано всміхнулася.

— Без порад?

— Без порад. Ти не просила мене вирішувати за тебе.

— Ти сьогодні дивно поводишся.

— Можливо, це кава.

— Ти ще навіть не допив її.

— Тоді, мабуть, це твій вплив.

Алексіс похитала головою, але цього разу не стала заперечувати.

Вона раптом зрозуміла, що їй приємно чути його слова.

Не тому, що він обіцяв подарувати їй будинок або вирішити всі проблеми.

А тому, що він не намагався забрати її мрію собі.

Він дозволяв їй залишатися господинею власного життя.

І це було для неї важливіше за будь-який комплімент.

Вечір поволі наближався до завершення.

За вікном почав накрапати дощ. Люди поспішали тротуарами, ховаючи обличчя під капюшонами й парасолями. Ліхтарики на терасі відбивалися в мокрому склі, створюючи затишне золотаве сяйво.

Алексіс дивилася на дощ і раптом усвідомила, що давно не почувалася так спокійно.

Вона не стежила за часом.

Не перевіряла телефон кожні кілька хвилин.

Не думала про наступне тренування.

Поруч із Даміаном було легко.

І саме це лякало її.

Бо легкість іноді виявлялася найнебезпечнішою пасткою. Спершу людина змушує тебе сміятися, потім ти починаєш чекати на її повідомлення, а згодом ловиш себе на думці, що вже не уявляєш звичайного дня без її голосу.

А потім приходить біль.

Алексіс знала це не з книжок.

Вона бачила, як сильно може змінитися людина, коли розуміє, що довіра була лише зручним інструментом у чужих руках. Вона спостерігала, як Аліса, яка ще недавно мріяла про весілля й сімейне щастя, намагалася зібрати себе після зради.

І Алексіс не хотіла повторити її шлях.

— Ти знову кудись утекла думками, — тихо сказав Даміан.

Вона повернулася до нього.

— Просто задумалася.

— Про турнір?

— Ні.

— Про мене?

— Не мрій.

Він усміхнувся.

— Тоді про що?

Алексіс довго мовчала.

Вона могла відбутися жартом. Могла перевести розмову на мотоцикли чи наступне змагання.

Але сьогодні їй набридло ховатися за колючими словами.

— Я боюся довіряти чоловікам, — нарешті сказала вона.

Даміан перестав усміхатися.

— Через те, що сталося з Алісою?

— І через це теж. Але не тільки.

Алексіс обережно поставила чашку на стіл.

— Я бачила, як люди обіцяють одне, а роблять зовсім інше. Як говорять про любов, коли їм це вигідно. Як переконують, що хочуть захистити, а насправді просто намагаються контролювати. Я не хочу опинитися в ситуації, коли мені доведеться вибирати між власною свободою та чиїмись почуттями.

Даміан уважно дивився на неї.

— Я не можу обіцяти, що ніколи не помилюся, — сказав він після короткої паузи. — Не можу сказати, що завжди знатиму правильні слова або що ми ніколи не сперечатимемося. Але я можу пообіцяти інше.

— Що саме?

— Я не вимагатиму від тебе довіри лише тому, що вона потрібна мені. Ти не зобов'язана відкривати переді мною всі двері. І якщо колись вирішиш, що не хочеш мене поруч, я не стану переконувати тебе силою чи почуттям провини.

Алексіс відчула, як у грудях щось стислося.

— Ти говориш так, ніби вже вирішив, що хочеш бути поруч.

Даміан не відвів погляду.

— Я справді цього хочу.

Вона завмерла.

Він не усміхався. Не ховався за жартом. Не намагався перетворити серйозну розмову на чергову гру.

— Алексіс, я знаю, що ти не любиш поспіху. І я не збираюся вимагати від тебе відповіді сьогодні. Мені подобається проводити з тобою час. Подобається твій характер, навіть коли ти дивишся на мене так, ніби плануєш моє зникнення з планети. Мені подобається, що ти не граєш роль заради чужого схвалення.

Він на мить замовк.

— І мені подобається, як ти любиш свою сестру. Сьогодні я побачив тебе справжню. Ти була щаслива через її доньку так, ніби це найважливіша перемога у твоєму житті.

Алексіс опустила очі.

— Вона справді найважливіша.

— Я знаю.

Його голос став тихішим.

— І я не хочу ставати між вами. Не хочу забирати в тебе час, який ти хочеш присвятити родині. Я просто хочу колись отримати можливість бути частиною твого життя. Якщо ти сама цього захочеш.

Алексіс мовчала.

Вона не знала, що відповісти, бо вперше за довгий час чоловік не вимагав від неї нічого.

Не просив негайно довести почуття.

Не говорив, що вона повинна змінитися.

Не намагався переконати її, що без нього не впорається.

Він просто відкрив перед нею свої наміри й залишив вибір за нею.

І це було набагато небезпечніше за флірт.

Бо флірт можна відкинути.

А щирість хочеться зберегти.

— Я не знаю, чи зможу тобі довіряти, — зізналася Алексіс.

— Тобі не потрібно знати це зараз.

— А якщо я ніколи не зможу?

Даміан трохи нахилив голову.

— Тоді я принаймні знатиму, що не змушував тебе бути кимось іншим.

Вона підняла очі.

На кілька секунд між ними запала тиша.

Потім Алексіс тихо видихнула й усміхнулася.

— Ти сьогодні занадто серйозний. Це навіть підозріло.

Даміан розсміявся.

— Я намагаюся справити враження.

— Виходить не дуже.

— Зате ти досі сидиш зі мною.

— Тому що надворі дощ.

— Звісно. А я вже почав сподіватися, що справа в моїй чарівності.

— Не руйнуй власноруч усе, чого досягнув за цей вечір.

— Постараюся.

Алексіс засміялася.

І цього разу сміх не був захисною реакцією. Вона справді відчувала полегшення.

Вони ще довго розмовляли — про спорт, подорожі, дитячі мрії та місця, які хотіли побачити. Даміан зізнався, що мріє про власну майстерню, де зможе не лише ремонтувати мотоцикли, а й відновлювати старі моделі. Алексіс розповіла, що колись хотіла проїхати велосипедом уздовж морського узбережжя, зупиняючись у маленьких містечках і фотографуючи світанки.

Вони виявили, що обоє прагнуть одного й того самого.

Свободи.

Можливості обирати власний шлях.

Життя, яке не потрібно виправдовувати перед іншими.

Просто кожен шукав це по-своєму.

Коли вони нарешті вийшли з ресторану, дощ майже припинився.

Повітря було прохолодним і свіжим. На асфальті блищали калюжі, а над дахами будинків виднілися темні хмари.

Даміан запропонував провести Алексіс до автомобіля.

— Я сама можу дійти, — одразу сказала вона.

— Я не сумніваюся.

— Тоді навіщо?

— Тому що мені хочеться пройтися з тобою ще кілька хвилин.

Вона подивилася на нього, шукаючи звичну насмішку, але не знайшла.

— Гаразд.

Вони повільно рушили тротуаром.

Даміан не намагався торкнутися її руки, не скорочував відстань навмисно й не вигадував приводу затримати її. Він просто йшов поруч, розповідаючи про одну зі своїх поїздок за місто.

Алексіс слухала й раптом помітила, що їй не хочеться, аби ця прогулянка закінчувалася.

Біля автомобіля вона зупинилася.

— Дякую за вечір.

Даміан засунув руки в кишені.

— Я радий, що ти прийшла.

— І не думай, що це означає, ніби я погодилася на побачення.

— Звісно. Це була дружня вечеря.

— Саме так.

— Наступного разу я запрошу тебе на дружню прогулянку.

Алексіс примружилася.

— Ти невиправний.

— Мені це часто кажуть.

— І ти пишаєшся цим?

— Особливо зараз.

Вона похитала головою, але усміхнулася.

Потім, трохи повагавшись, сама зробила крок уперед і легко обійняла його.

Це сталося настільки несподівано, що Даміан завмер.

Алексіс теж завмерла, усвідомивши, що зробила.

Вона не була людиною, яка легко дозволяла іншим наближатися. Особливо чоловікам.

Але зараз їй захотілося подякувати йому не лише словами.

Обійми тривали всього кілька секунд.

Потім Алексіс відступила.

— Це просто подяка, — швидко пояснила вона.

Даміан дивився на неї з такою ніжністю, що їй захотілося негайно сісти в автомобіль і втекти.

— Звісно, — сказав він. — Я все зрозумів.

— Не смій жартувати.

— Не буду.

Він справді не жартував.

І це збило її з пантелику ще сильніше.

— На добраніч, Даміане.

Він усміхнувся, почувши своє ім'я без звичного прізвища.

— На добраніч, Алексіс.

Вона сіла в автомобіль, зачинила дверцята й пристебнула ремінь.

Перш ніж рушити, глянула у вікно.

Даміан усе ще стояв біля машини. Він не махав рукою, не посилав повітряних поцілунків і не намагався перетворити прощання на сцену з романтичного фільму.

Просто дивився на неї й усміхався.

Алексіс завела двигун.

Коли автомобіль рушив, вона зловила себе на думці, що хоче побачити його знову.

Не тому, що програла парі.

Не тому, що він наполягав.

А тому, що поруч із ним їй не доводилося постійно захищатися.

І, можливо, саме це лякало найбільше.

Удома на Алексіс чекала Аліса, яка сиділа на дивані з чашкою теплого молока й переглядала фотографії дитячих кімнат.

Щойно старша сестра увійшла, молодша підняла голову.

— Ну?

Алексіс зняла куртку.

— Що «ну»?

— Як пройшла ваша дружня вечеря?

— Нормально.

— Нормально?

— Так.

Аліса примружилася.

— Ти усміхаєшся.

Алексіс одразу торкнулася губ.

— Не усміхаюся.

— Усміхаєшся. І навіть не сперечайся.

Старша сестра сіла поруч, намагаючись зберігати серйозний вигляд.

— Ми просто поговорили.

— Про що?

— Про мотоцикли. Про спорт. Про наші мрії.

— І про кохання?

— Ні!

Аліса розсміялася.

— Гаразд, не кричи. Я просто запитала.

Алексіс відкинулася на спинку дивана.

— Він… не такий, як я думала.

Усмішка Аліси стала м'якшою.

— Це добре?

Алексіс замислилася.

— Не знаю.

Вона не хотіла поспішати з висновками. Один приємний вечір не стирав її страхів, не гарантував щирості Даміана й не означав, що вона готова впустити його у своє життя.

Але дещо змінилося.

Вона більше не бачила в ньому лише нахабного байкера, який любив провокувати її на суперечки.

Він був чоловіком зі своїми мріями, захопленнями й страхами. Чоловіком, який не намагався заволодіти її свободою, а, навпаки, поважав її бажання залишатися незалежною.

І це заслуговувало бодай на маленький шанс.

— Я не хочу знову помилитися, — тихо зізналася Алексіс.

Аліса взяла її за руку.

— Ти не можеш заздалегідь знати, чим усе закінчиться. Але ти можеш дозволити собі пізнавати людину поступово. Не віддаючи їй одразу все своє серце.

Алексіс подивилася на сестру.

— Ти говориш так, ніби стала мудрішою за мене.

— Я просто вагітна. Кажуть, це впливає на гормони.

Обидві розсміялися.

Потім Аліса поклала голову на плече сестри.

— Я хочу, щоб ти була щаслива, Алексіс. Не тільки заради мене. Не тільки заради нашої маленької дівчинки. Заради себе.

Алексіс обійняла її.

— Я теж цього хочу.

І вперше за довгий час ці слова прозвучали не як далека мрія, а як можливість, до якої вона могла зробити перший крок.

Пізніше, уже у своїй кімнаті, Алексіс отримала ще одне повідомлення.

Даміан: Дякую за вечір.

Вона всміхнулася.

Алексіс: Ти ж сам мене запросив.

Даміан: Так. Але ти могла відмовитися.

Алексіс: Я й досі не розумію, чому погодилася.

Даміан: Можливо, я чарівний.

Алексіс: Не псуй момент, Рейнере.

Даміан: Вибач. Більше не буду.

Вона вже хотіла відкласти телефон, коли надійшло наступне повідомлення.

Даміан: Мені сподобалося, що сьогодні ми могли просто поговорити. Без змагань і без необхідності комусь щось доводити.

Алексіс довго дивилася на екран.

Потім набрала:

Алексіс: Мені теж.

Вона не стала додавати нічого більше.

Не написала, що їй сподобалося, як він слухав її. Не зізналася, що поруч із ним почувалася спокійніше, ніж очікувала. Не розповіла, що його слова про свободу й довіру залишилися в її думках.

Для цього було ще зарано.

Але коли Даміан відповів коротким «Тоді до завтра, чемпіонко», Алексіс не стала заперечувати, що хоче побачити його знову.

Вона поклала телефон на тумбочку й вимкнула світло.

За вікном місто поволі засинало.

Алексіс заплющила очі, згадуючи вечір, його усмішку й ту коротку мить, коли сама обійняла його біля автомобіля.

Вона ще боялася довіряти.

Ще не була готова назвати свої почуття.

І точно не збиралася закохуватися в чоловіка, який умів дратувати її одним повідомленням.

Але сьогодні вона вперше дозволила собі не тікати.

Не закривати двері передчасно.

Не відштовхувати людину лише тому, що колись хтось інший завдав болю.

Можливо, довіра не народжувалася за один вечір.

Можливо, вона складалася з маленьких речей: уважно вислуханих слів, поваги до чужих кордонів, щирої усмішки й обіймів, які нічого не вимагали натомість.

І, можливо, саме з таких дрібниць починалося щось справжнє.

Алексіс заснула з ледь помітною усмішкою.

Вона ще не знала, що наступні дні знову випробують її рішучість, а тінь минулого не збиралася так просто відступати.

Та сьогодні, принаймні сьогодні, вона дозволила собі повірити, що поруч із нею може з'явитися чоловік, який не забере її свободу.

А допоможе їй стати ще сильнішою.