Глава 11. Суперниця

Ранок на спортивному комплексі розпочався з незвичного пожвавлення.

Алексіс помітила це ще біля входу. Учасниці турніру збиралися невеликими групами, обговорювали результати першого етапу, майбутні заїзди та нові обличчя, які з’явилися серед спортсменок. Хтось розминався біля велотренажерів, хтось перевіряв обладнання, а хтось уже встигав обмінюватися плітками.

Алексіс поправила ремінець спортивної сумки на плечі й попрямувала до роздягальні.

Після перемоги на першому етапі вона відчувала впевненість. Не самовпевненість, а саме впевненість у власних силах. Вона знала, скільки годин провела на велосипеді, скільки разів поверталася додому з натертими долонями й втомленими ногами. Її перемога не була випадковістю.

Проте Алексіс чудово розуміла: одна вдала гонка ще нічого не гарантувала.

Попереду чекали нові випробування, сильніші суперниці та боротьба за кожну секунду.

— Ти чула новину? — Емілі наздогнала її біля дверей роздягальні.

— Залежить від того, яку саме з десяти ти збираєшся мені розповісти.

— До турніру приєдналася нова спортсменка. Кажуть, вона вигравала кілька великих змагань і має неабиякий характер.

Віолетта, яка йшла слідом, голосно пирхнула.

— Якщо під «неабияким характером» мається на увазі звичка дивитися на всіх так, наче вони особисто зіпсували їй життя, то я вже знаю, про кого йдеться.

Алексіс усміхнулася.

— Ви навіть не бачили її, а вже винесли вирок?

— Ми бачили, як вона щойно пройшла повз адміністрацію, — відповіла Віолетта. — Висока, темне волосся, червона спортивна куртка. І такий погляд, ніби весь комплекс належить їй.

— Можливо, вона просто не виспалася.

— Або вже обирає, кого з нас з’їсти на сніданок, — серйозно додала Емілі.

Алексіс похитала головою.

— Мене не цікавить, хто як дивиться. Мене цікавить траса.

— Саме тому ми тебе й любимо, — сказала Емілі. — Ти можеш почути про небезпечну суперницю й одразу подумати про передачі на велосипеді.

— Бо передачі хоча б не влаштовують психологічних ігор.

— Поки що, — загадково промовила Віолетта.

Алексіс лише засміялася й зникла за дверима роздягальні.

Вона ще не знала, що за кілька хвилин нова спортсменка особисто подбає про те, аби її ім’я надовго залишилося в пам’яті Алексіс.

На тренувальному майданчику зібралися майже всі учасниці.

Марк Вейлер стояв біля інформаційного стенда й пояснював розклад найближчих занять. Сьогодні на спортсменок чекали короткі контрольні заїзди, перевірка швидкості та робота на поворотах. Результати не визначали остаточного рейтингу, але допомагали тренерському штабу оцінити форму учасниць перед наступним етапом.

Алексіс уже перевіряла гальма свого велосипеда, коли почула за спиною незнайомий жіночий голос.

— Отже, це та сама дівчина, яка несподівано відібрала перемогу в досвідчених спортсменок.

Голос був приємним, майже мелодійним, але в інтонації відчувалася насмішка.

Алексіс повільно випросталася.

Перед нею стояла висока брюнетка з ідеально вкладеним волоссям, зібраним у тугий хвіст. Її червона спортивна куртка була розстібнута, під нею виднівся чорний топ. На обличчі грала впевнена усмішка, а в очах читався виклик.

— Алексіс, так? — запитала незнайомка.

— Так. А ти?

— Вероніка Сталь.

Ім’я було знайоме. Саме Вероніка фінішувала поруч із нею на першому етапі, а потім пообіцяла, що наступного разу не дозволить себе обігнати.

— Ми вже зустрічалися на трасі, — нагадала Алексіс.

— Зустрічалися, — погодилася Вероніка. — І я добре запам’ятала, як ти вирішила, що можеш перемогти лише завдяки одному вдалому маневру.

Алексіс спокійно подивилася на неї.

— Я не вирішувала, що можу перемогти. Я перемогла.

Усмішка Вероніки стала тоншою.

Поруч кілька спортсменок припинили розмовляти. Здавалося, вони чекали, чим завершиться ця зустріч.

— Зухвало, — промовила Вероніка. — Але я люблю впевненість. Особливо коли вона не має нічого спільного з реальними можливостями.

— Тоді тобі буде цікаво побачити мій наступний заїзд.

— О, я неодмінно подивлюся. Хочу переконатися, що твоя перемога не була випадковістю.

— Дивись уважно. Можливо, навчишся чогось корисного.

Емілі, яка стояла неподалік, ледь не засміялася вголос. Віолетта прикрила рот долонею, удаючи, що кашляє.

Вероніка помітила їхню реакцію.

— Бачу, ти вже зібрала групу підтримки. Зручно, коли поруч є люди, які переконують тебе у власній геніальності.

— Вони підтримували мене ще до першої перемоги, — відповіла Алексіс. — Уявляєш? Їм не потрібні мої медалі, щоб залишатися поруч.

На мить усмішка Вероніки зникла.

Вона, очевидно, розраховувала на роздратування, виправдання або хоча б різку відповідь. Натомість Алексіс залишалася спокійною, і це дратувало її ще більше.

— Побачимо, як ти співатимеш після наступної гонки, — кинула Вероніка.

— Побачимо.

Алексіс повернулася до велосипеда, демонструючи, що розмову завершено.

Проте вона відчувала на собі погляд суперниці ще кілька секунд.

І чомусь була впевнена: на цьому їхня історія не закінчиться.

— Вона тебе недолюблює, — тихо зауважила Віолетта, коли Вероніка відійшла до інших спортсменок.

— Ми знайомі приблизно три хвилини.

— Достатньо, щоб оцінити її характер.

— Тоді я сподіваюся, що ти ніколи не працюватимеш у суді.

— А я сподіваюся, що ти не дозволиш цій красуні залізти тобі під шкіру.

Алексіс зітхнула.

— Я не збираюся з нею сваритися.

— Чудово. Тому що вона явно хоче саме цього.

— Нехай хоче. У мене є важливіші справи.

І це була правда.

Удома на неї чекала Аліса. Їй потрібно було продовжувати тренування, стежити за харчуванням, берегти сили й пам’ятати, заради чого вона підписала контракт. За кожною годиною, проведеною на спортивному майданчику, стояла не лише мрія про перемогу, а й майбутнє маленької дівчинки, яка скоро з’явиться на світ.

Алексіс не могла дозволити собі програти через чиїсь образливі слова.

Навіть якщо ці слова влучали в болюче місце.

— До речі, — Емілі нахилилася до неї, — Даміан уже тут.

Алексіс так різко повернула голову, що ледь не зачепила кермо сусіднього велосипеда.

— І що?

Віолетта широко всміхнулася.

— Нічого. Просто ти щойно відреагувала швидше, ніж на стартовий сигнал.

— Я перевірила, чи не зламалося щось за моєю спиною.

— Звісно, — погодилася Емілі. — Особливо якщо це високий брюнет у шкіряній куртці.

Алексіс кинула на подруг красномовний погляд.

— Ще одне слово — і ви обидві бігатимете поруч зі мною десять кіл.

— Ми мовчимо! — хором відповіли вони.

Та було вже пізно.

Даміан Рейнер саме наближався до майданчика, несучи в руці пляшку води. На ньому була темна футболка, спортивна куртка й звичний вираз обличчя людини, яка завжди знає трохи більше за інших.

Його погляд ковзнув по Алексіс, затримався на її велосипеді, а потім перейшов до Вероніки, яка тепер розмовляла з кількома учасницями.

— Бачу, ти вже знайшла собі розвагу, — сказав він, зупинившись поруч.

— Якщо ти про велосипеди, то так.

— Я про твою нову подругу.

— Вона не моя подруга.

— Це я зрозумів із того, як ви дивилися одна на одну.

Алексіс насупилася.

— Ти підслуховував?

— Ні. Просто в тебе обличчя людини, яка щойно подумки виграла ще одну гонку.

— А в тебе обличчя людини, якій варто зайнятися власними справами.

Даміан усміхнувся.

— Уже займаюся. Наприклад, намагаюся з’ясувати, чи збираєшся ти витратити сьогодні сили на тренування, чи на словесні дуелі.

— Я не збираюся витрачати на Вероніку жодної зайвої секунди.

— Чудово. Тоді доведи це на трасі.

Він сказав це без насмішки, і саме тому Алексіс не знайшла миттєвої відповіді.

— Не хвилюйся, Рейнере. Я не потребую нагадувань.

— Знаю. Ти взагалі не потребуєш нічого, крім власної впертості.

— А ти, здається, не потребуєш нічого, крім можливості мене дратувати.

— Можливо, це моє покликання.

Він простягнув їй пляшку води.

— Пий. Сьогодні буде спекотно.

Алексіс подивилася на пляшку, потім на нього.

— Ти завжди такий турботливий?

— Ні. Тільки з тими, хто здатен мене обігнати.

— Тоді тобі доведеться дуже довго чекати.

— Я терплячий.

Його усмішка змусила її серце зробити незрозумілий стрибок.

Алексіс швидко взяла воду й відвернулася.

— Не заважай мені тренуватися.

— Як скажеш, чемпіонко.

Даміан відійшов, залишивши її з пляшкою в руці та небезпечним бажанням усміхнутися.

Вона сердито відкрутила кришку.

Нестерпний чоловік.

Просто нестерпний.

Контрольні заїзди розпочалися за двадцять хвилин.

Спортсменок поділили на кілька груп. Їм потрібно було пройти коротку дистанцію з поворотами, невеликим підйомом і ділянкою, де швидкість могла стати вирішальним чинником.

Алексіс зайняла позицію на старті.

Вероніка опинилася поруч.

— Сподіваюся, ти сьогодні не забула, як перемикати передачі, — промовила вона, нахилившись до керма. — Було б прикро, якби наша зірка першого етапу зіпсувала собі репутацію через дрібницю.

Алексіс поправила рукавичку.

— Дякую за турботу.

— Я не турбуюся. Просто не люблю, коли люди отримують увагу, якої не заслуговують.

— Тоді тобі доведеться змиритися з тим, що увага не завжди розподіляється за твоїм бажанням.

Вероніка повільно повернула голову.

— Ти завжди така самовпевнена?

— Лише тоді, коли знаю, що роблю.

— Подивимося, як довго ти протримаєшся.

Суддя підняв руку, і розмови стихли.

Алексіс зосередилася на трасі. Вона відчула звичне напруження м’язів, рівномірне дихання й знайому готовність до руху.

Стартовий сигнал пролунав різко.

Велосипеди рвонули вперед.

Алексіс не стала поспішати. Вона трималася в середині групи, набираючи темп поступово. На першому повороті дві спортсменки надто рано прискорилися й змушені були пригальмувати. Алексіс обійшла їх зовнішньою траєкторією, зберігаючи рівновагу.

Вероніка їхала попереду.

Вона була сильною спортсменкою — цього не можна було заперечити. Її рухи були точними, прискорення впевненими, а техніка заслуговувала на повагу. Алексіс не збиралася недооцінювати суперницю лише через її характер.

На підйомі Вероніка збільшила швидкість, намагаючись відірватися від групи.

Алексіс не піддалася на провокацію. Вона знала, що раннє прискорення може дорого коштувати на фініші.

Вони пройшли половину дистанції.

Коли траса вирівнялася, Вероніка раптом змістилася вбік, ніби збиралася пропустити Алексіс уперед. Але в останню мить повернула кермо й зайняла траєкторію, яку та саме обрала для обгону.

Алексіс мусила різко змінити напрямок.

Її колесо небезпечно наблизилося до краю розмітки.

На мить у грудях похололо.

Проте вона втримала рівновагу, вирівняла велосипед і продовжила рух.

— Обережніше! — вигукнув хтось із тренерів.

Вероніка навіть не озирнулася.

Алексіс відчула, як усередині спалахує гнів.

Це вже не було звичайним суперництвом.

На трасі можна було боротися за позицію, ризикувати, обирати сміливі маневри. Але навмисно змушувати іншу спортсменку втрачати рівновагу — зовсім інша справа.

Вона могла наздогнати Вероніку. Могла спробувати відповісти тим самим.

Але тоді ризикувала б не лише власним результатом.

Перед очима на мить виникло обличчя Аліси. Її усмішка, коли вона розповідала про маленьку доньку, рожеве ліжечко й майбутню дитячу кімнату.

Алексіс стиснула зуби.

Ні.

Вона не дозволить Вероніці змусити її забути, заради чого вона тут.

На останньому повороті Алексіс обрала ширшу траєкторію, зберегла швидкість і вийшла на фінішну ділянку майже одночасно із суперницею.

Вона прискорилася.

Вероніка відповіла.

Обидві перетнули фінішну лінію з мінімальною різницею. За попереднім результатом Вероніка випередила Алексіс на частку секунди.

Алексіс пригальмувала й опустила голову, відновлюючи дихання.

Вона програла цей заїзд.

Але не дозволила себе зламати.

— Непогано, — сказала Вероніка, зупинившись поруч. — Для спортсменки, яка ще вчора насолоджувалася своїми п’ятьма хвилинами слави.

Алексіс підняла на неї погляд.

— Ти змінила траєкторію переді мною.

— Це гонка. Тут кожна бореться за своє місце.

— Боротися за місце — не означає навмисно створювати небезпечну ситуацію.

Вероніка знизала плечима.

— Якщо ти не вмієш реагувати на суперниць, можливо, тобі варто повернутися до звичайних тренувань.

Кілька учасниць, які стояли неподалік, перезирнулися.

Алексіс відчувала, як у неї палають щоки. Їй хотілося відповісти так, щоб Вероніка більше ніколи не наважилася говорити з нею подібним тоном.

Та вона зробила глибокий вдих.

— Я програла тобі контрольний заїзд, Вероніко. Вітаю. Але наступного разу я обійду тебе чесно. І тоді в тебе не залишиться жодного виправдання.

Усмішка суперниці на мить завмерла.

— Ти мені погрожуєш?

— Ні. Я повідомляю тобі, що збираюся робити.

Алексіс розвернула велосипед і попрямувала до зони відпочинку.

За спиною почувся тихий сміх Вероніки.

Але цього разу Алексіс не озирнулася.

— Ти могла впасти!

Даміан наздогнав її біля столу з водою. Його обличчя було серйозним, а в голосі не залишилося звичної грайливості.

Алексіс поставила велосипед на підставку.

— Я втримала рівновагу.

— Я бачив.

— Тоді навіщо кричати?

— Тому що я бачив і те, наскільки близько твоє колесо було до краю. Ще трохи — і ти могла опинитися на землі.

Вона різко повернулася до нього.

— Думаєш, я цього не розумію?

— Думаю, ти зараз настільки розлючена, що можеш почати ризикувати лише для того, щоб довести їй свою правоту.

Алексіс замовкла.

Найбільше її дратувало те, що Даміан мав рацію.

— Я не збиралася ризикувати, — сказала вона після паузи.

— Добре. Тоді не дозволяй їй керувати твоїми рішеннями.

— Легко говорити, коли це не тебе намагаються принизити перед усіма.

Даміан уважно подивився на неї.

— Повір, я знаю, що таке, коли хтось намагається зачепити тебе при інших.

В його голосі прозвучало щось незвичне. Не образа, не гнів — радше спогад, про який він не хотів говорити.

Алексіс уперше за весь ранок придивилася до нього уважніше.

— І що ти робив?

— Не давав цій людині вирішувати, ким я маю бути.

Він узяв зі столу рушник і простягнув їй.

— Ти сильна спортсменка, Алексіс. Але тобі не потрібно доводити це кожному, хто сумнівається.

Вона взяла рушник.

— А якщо я хочу довести це саме їй?

— Тоді переможи її на трасі. Не в суперечці.

Кілька секунд вони дивилися одне на одного.

Алексіс хотіла заперечити, але не знайшла слів. Даміан не жартував, не намагався фліртувати й не дратував її заради власного задоволення. Він справді хвилювався.

І це було набагато небезпечніше за його нахабні усмішки.

— Ти сьогодні якийсь надто розумний, — нарешті сказала вона.

Даміан усміхнувся куточком губ.

— Не звикай.

— Навіть не збиралася.

— Чудово. А тепер випий води й відпочинь перед наступним тренуванням.

— Ти мені не тренер.

— Знаю. У тебе є власний тренер. Я лише людина, яка не хоче бачити, як ти розбиваєш коліна через чужі комплекси.

Алексіс не втрималася від усмішки.

— Ти завжди так гарно пояснюєш, чому лізеш не у свої справи?

— Тільки коли маю справу з особливо впертою спортсменкою.

— Нестерпний.

— Ти вже казала.

Він відійшов, залишивши її саму.

Алексіс провела поглядом його широку спину й похитала головою.

Чомусь після розмови з ним гнів став трохи слабшим.

І це її неабияк непокоїло.

Після перерви спортсменки перейшли до технічних вправ. Алексіс працювала зосереджено, відпрацьовувала повороти й стежила за кожним рухом. Вона не намагалася перевершити Вероніку в кожній вправі. Її метою було знайти власні помилки й виправити їх.

Це виявилося правильним рішенням.

На одному з поворотів вона помітила, що надто рано переносить вагу тіла. На іншому — що могла зберегти швидкість, якби не поспішала з прискоренням.

Алексіс повторювала вправи, поки рухи не стали точними й природними.

Вероніка тим часом не припиняла спостерігати за нею.

Коли тренер оголосив коротку перерву, суперниця підійшла до групи, де стояли Емілі та Віолетта.

— То як вам ваша чемпіонка? — запитала вона, навіть не намагаючись приховати насмішку. — Уже розповіла, що я нібито мало не збила її з велосипеда?

Емілі схрестила руки на грудях.

— Вона нічого не розповідала. Ми самі все бачили.

— Тоді вам варто подивитися уважніше. На трасі не існує особливих правил для тих, кому пощастило один раз перемогти.

— І не існує правил, які дозволяють навмисно підрізати суперниць, — спокійно відповіла Емілі.

Вероніка засміялася.

— Яка відданість! Ви, мабуть, думаєте, що Алексіс стане зіркою турніру лише тому, що ви її підтримуєте.

— Ні, — втрутилася Віолетта. — Ми думаємо, що вона стане зіркою, бо вміє їздити краще, ніж ти вмієш поводитися.

Емілі ледь помітно штовхнула її ліктем.

— Віолетто…

— Що? Я ж чемно висловилася.

Вероніка перестала усміхатися.

— Передайте своїй подрузі, що в цьому турнірі немає місця для слабких.

— Обов’язково, — відповіла Віолетта. — А ти передай своєму дзеркалу, що воно не зобов’язане щодня терпіти твій характер.

Вероніка різко розвернулася й пішла.

Коли Алексіс повернулася до подруг, обидві намагалися виглядати невинно.

Вона примружилася.

— Що ви зробили?

— Нічого, — відповіла Емілі.

— Ми просто поспілкувалися, — додала Віолетта.

— Про що?

— Про спорт, дружбу й дзеркала.

Алексіс заплющила очі.

— Я навіть не хочу знати подробиць.

— І правильно, — погодилася Віолетта. — Тобі краще берегти нерви для наступної гонки.

Алексіс засміялася, хоча всередині досі відчувала неприємний осад.

Вероніка не просто хотіла перемогти її.

Вона хотіла, щоб Алексіс втратила контроль, розлютилася, припустилася помилки й сама зруйнувала те, заради чого так наполегливо працювала.

І саме цього Алексіс не збиралася їй дарувати.

Наприкінці тренування Марк Вейлер попросив кількох спортсменок затриматися. Він повідомив, що результати контрольних заїздів переглянуть тренери, а всі небезпечні ситуації мають бути зафіксовані.

Алексіс підійшла до нього, коли інші вже розходилися.

— Марку, я хотіла б повідомити про один момент під час заїзду.

Він одразу став серйозним.

— Що сталося?

Алексіс коротко описала маневр Вероніки, не перебільшуючи й не намагаючись виставити суперницю винною в усьому. Вона пояснила, де саме та змінила траєкторію і чому це створило небезпеку.

Марк вислухав її до кінця.

— Добре, що ти сказала. Я попрошу переглянути запис із камер. Якщо порушення було, ми розберемося відповідно до правил.

— Я не вимагаю покарання. Просто хочу, щоб наступного разу ніхто не постраждав.

— Це правильний підхід. Але пам’ятай: ти маєш право захищати себе й повідомляти про небезпечні дії. Спортивна боротьба не означає, що потрібно мовчати про все.

Алексіс подякувала й відійшла.

Вона відчувала полегшення. Їй не хотілося роздувати конфлікт, але й дозволяти Вероніці безкарно ризикувати чужим здоров’ям вона не збиралася.

Біля виходу на неї чекав Даміан.

Він сидів на невисокому огородженні, тримаючи в руках шолом.

— Уже збираєшся додому? — запитала Алексіс.

— Так. Але спочатку хотів переконатися, що ти не вирішила викликати Вероніку на дуель.

— На велосипедах?

— Я думав, ти обереш щось небезпечніше. Наприклад, змагання з упертості.

— Тоді ти б програв.

— Без шансів, — визнав він.

Алексіс усміхнулася.

— Я поговорила з Марком. Він перегляне записи.

— Добре.

— Ти не скажеш, що я мала зробити це раніше?

— Ні. Ти сама вирішила, коли потрібно діяти. Я лише радий, що ти не стала відповідати їй тим самим.

Його слова чомусь зігріли її більше, ніж вона хотіла визнавати.

— Дякую, — тихо промовила Алексіс.

Даміан здивовано підняв брови.

— Що, пробач? Не почув.

— Не змушуй мене повторювати.

— А я вже почав думати, що сьогодні станеться диво.

— Рейнере!

Він засміявся.

— Гаразд, гаразд. Мовчу.

Вони попрямували до виходу разом.

На парковці Даміан зупинився біля свого мотоцикла, а Алексіс попрямувала до велосипеда, який збиралася завантажити в автомобіль.

— Алексіс! — покликав він.

Вона озирнулася.

— Що ще?

— Наступного разу, коли вона спробує тебе зачепити, згадай, що ти вже виграла одну гонку. Тобі не потрібно вигравати кожну суперечку, щоб залишатися сильною.

Алексіс довго дивилася на нього.

— А ти звідки знаєш, що я сильна?

Даміан повільно надів шолом, але не поспішав опускати візор.

— Бо бачив, як ти тримаєшся на трасі. І бачив, як ти сьогодні не дозволила гніву керувати тобою.

Він завів мотоцикл.

— До зустрічі, чемпіонко.

За мить двигун загуркотів, і Даміан виїхав із парковки.

Алексіс залишилася стояти, відчуваючи дивне тепло всередині.

Вона не хотіла прив’язуватися до нього. Не хотіла довіряти чоловікові, який з’явився в її житті так несподівано й тепер дедалі частіше змушував її думати про себе не лише як про спортсменку.

Але Даміан умів бачити те, що вона намагалася приховати навіть від себе.

І це лякало її значно більше, ніж зухвалість Вероніки.

Удома Алексіс застала Алісу на дивані з блокнотом і чашкою теплого чаю. Перед нею лежали роздруківки дитячих меблів, списки необхідних речей і кілька фотографій рожевих ліжечок.

— Ти повернулася! — Аліса підвела голову. — Як тренування?

Алексіс скинула куртку й сіла поруч.

— Напружено.

— Щось сталося?

Вона на мить замислилася, чи варто розповідати. Але Аліса одразу помітила її вираз обличчя.

— Алексіс, не роби так. Ти завжди кажеш мені, що я можу ділитися з тобою всім. То чому ти мовчиш?

Алексіс усміхнулася й обійняла сестру за плечі.

— На турнірі з’явилася одна спортсменка. Вероніка Сталь. Вона вирішила, що я становлю для неї загрозу.

— І що вона зробила?

— Спробувала спровокувати мене. Під час контрольного заїзду змінила траєкторію просто переді мною. Я ледь утримала велосипед.

Обличчя Аліси зблідло.

— Ти могла впасти!

— Але не впала. І я не дозволила їй втягнути мене в сварку. Марк перегляне записи.

Аліса міцно стиснула її руку.

— Я не хочу, щоб ти через мене ризикувала собою.

— Через тебе? — Алексіс повернулася до неї. — Алісо, я сама обрала цей турнір. Я сама підписала контракт. І я хочу перемогти не лише заради призу, а й тому, що люблю свою справу.

— Але якщо з тобою щось станеться…

— Нічого не станеться, — м’яко перебила Алексіс. — Я буду обережною. Обіцяю.

Аліса опустила очі.

— Просто я знаю, як багато ти для мене робиш. Іноді мені здається, що я забираю в тебе все: час, сили, гроші…

— Не смій так говорити.

Голос Алексіс став твердим.

— Ти моя сестра. Ти ніколи не була для мене тягарем. А ця маленька дівчинка, яка скоро народиться, вже стала частиною нашого життя. Я хочу, щоб вона росла в безпеці. Щоб ти усміхалася. Щоб ми могли облаштувати для неї кімнату й купити все необхідне. І я не збираюся відмовлятися від своїх мрій заради цього. Я хочу здійснити їх разом із вами.

Аліса не стримала сліз.

— Я так тебе люблю.

— Я теж тебе люблю.

Сестри обійнялися.

За вікном осінній вітер хитав гілки дерев, а на столі лежали фотографії майбутньої дитячої кімнати. Звичайний вечір, домашній затишок, тепла чашка чаю — усе це нагадувало Алексіс, що в неї є набагато важливіші речі, ніж суперечки з Веронікою Сталь.

Телефон завібрував.

Повідомлення від Даміана.

«Як там наша непереможна чемпіонка? Уже перестала подумки змагатися з Веронікою?»

Алексіс мимоволі всміхнулася.

Вона надрукувала відповідь:

«Я змагаюся тільки на трасі. І наступного разу переможу».

Відповідь прийшла майже відразу.

«Оце я й хотів почути. Тільки бережи себе. Мені ще потрібно побачити, як ти перетинаєш фініш першою».

Алексіс перечитала повідомлення двічі.

— Даміан? — поцікавилася Аліса, помітивши її усмішку.

— Ні.

— Я навіть не називала імені.

— Ти збиралася.

— Звісно, — Аліса хитро всміхнулася. — А він випадково не той чоловік, який тебе дратує?

— Саме він.

— Дивно. Чомусь, коли ти говориш про нього, то виглядаєш зовсім не роздратованою.

— Алісо!

Сестра засміялася, і Алексіс не втрималася від усмішки у відповідь.

Проте, коли вона згодом залишилася наодинці у своїй кімнаті, думки знову повернулися до турніру.

До Вероніки.

До небезпечного маневру на трасі.

До того, як суперниця дивилася на неї після фінішу.

Це вже не було просто бажанням перемогти. Вероніка зробила конфлікт особистим, і Алексіс це відчувала.

Але вона не збиралася грати за чужими правилами.

Наступна гонка покаже, хто з них справді сильніша.

І якщо Вероніка сподівалася зламати її провокаціями, то дуже помилилася.

Алексіс не збиралася відступати.

Вона збиралася перемогти.