Глава 15. Падіння

Ранок обіцяв бути звичайним.

За вікном спортивного комплексу повільно кружляло жовте листя, вітер приносив запах осені, а на трасі вже збиралися учасниці наступного етапу «Гран-прі швидкості». Алексіс приїхала раніше за інших. Їй хотілося відпрацювати складний поворот на ділянці, де дорога різко звужувалася перед невеликим підйомом.

Після першої перемоги вона відчувала, що може більше. Та водночас розуміла: тепер кожен її рух уважно оцінюють. Суперниці хотіли довести, що її успіх був випадковістю, а головний спонсор турніру, колишній наречений Аліси, явно не збирався забувати про їхню відмову грати за його правилами.

Алексіс не дозволяла цим думкам відволікати себе.

Вона перевірила шолом, застібнула ремінець, оглянула гальма й колеса. Її офіційний тренер, який уже підготував програму заняття, підійшов із планшетом.

— Сьогодні попрацюємо над проходженням поворотів і зміною темпу, — сказав він. — Але не намагайся довести всім, що ти найшвидша. Нам важливо підготувати тебе до наступного етапу, а не виснажити до нього.

— Я пам’ятаю.

— Тоді починаймо з розминки.

Алексіс сіла на велосипед і рушила на трасу.

Перші кола минули без проблем. Вона відчувала кожен рух велосипеда, легко змінювала передачі, прискорювалася на прямих ділянках і скидала швидкість перед поворотами. Після кількох повторів тренер залишився задоволений її роботою.

Та коли Алексіс завершувала чергове коло, до неї під’їхав Даміан Рейнер.

Як завжди, він був у темній куртці, із тією самою нахабною усмішкою, яка останнім часом чомусь змушувала її серце битися трохи швидше.

— Чемпіонко, ти вирішила побити власний рекорд ще до сніданку?

— А ти вирішив попрацювати, а не заважати людям?

— Я працюю. Перевіряю технічну частину траси.

— Чудово. Тоді перевіряй мовчки.

Даміан засміявся.

— Ось за це я тебе й люблю.

Алексіс різко повернула голову.

— Що?

— За вміння підтримувати дружню атмосферу.

— Рейнере, одного дня я справді вдарю тебе шоломом.

— Тільки не під час гонки. Не хочу, щоб ти отримала штраф.

Вона похитала головою, приховуючи усмішку.

Після їхнього першого поцілунку між ними щось змінилося. Алексіс усе ще не поспішала визнавати свої почуття, але вже не могла переконати себе, що Даміан для неї лише дратівливий байкер із надто гарною усмішкою.

Він умів розсмішити її навіть тоді, коли думки були зайняті проблемами.

І саме тому вона не хотіла, щоб він помітив, наскільки важливим став для неї.

— До речі, — Даміан кивнув на трасу, — я чув, що наступний етап буде складнішим.

— Я впораюся.

— Я не сумніваюся. Але пам’ятай про вузьку ділянку після другого повороту. Там не варто надто рано виходити на зовнішню лінію.

— Мені це вже сказав тренер.

— Отже, сьогодні ми обоє розумні.

— Не перебільшуй.

Він усміхнувся, але потім його погляд став серйознішим.

— Алексіс, будь уважною. Не ризикуй заради чужих поглядів.

— Я знаю, що роблю.

— Знаю. Просто хочу, щоб ти повернулася додому на власних ногах.

На мить вона втратила свою звичну готовність до суперечки.

— Повернуся, — тихо відповіла Алексіс.

Він затримав на ній погляд, ніби хотів додати щось іще, але не став.

— Тоді побачимося після тренування.

Алексіс провела його очима, а потім знову зосередилася на трасі.

Вона ще не знала, що цей день запам’ятається їй не швидкістю, не суперництвом і навіть не перемогою.

А падінням, яке могло змінити все.

Ближче до полудня на трасу виїхала невелика група спортсменок. Серед них були Вероніка Сталь і Кіра Мельник. Обидві вже встигли переконатися, що Алексіс становить серйозну загрозу їхнім шансам на перемогу.

Вероніка трималася осторонь, проте не приховувала роздратування.

— Ти сьогодні знову збираєшся показувати всім, що найкраща? — запитала вона, коли Алексіс зупинилася біля стартової лінії.

— Ні. Я збираюся тренуватися.

— Яка скромність.

— Просто не люблю витрачати час на розмови.

Кіра пирснула.

— Вероніко, залиш її. Нехай краще покаже результат на трасі.

— Із задоволенням, — відповіла Алексіс.

Вона не збиралася дозволяти провокаціям впливати на її настрій. Після всього, що відбувалося навколо Аліси, чужі колючі слова здавалися дрібницями.

Тренер дав сигнал починати чергове відпрацювання.

Алексіс рушила вперед.

Вона швидко набрала темп, пройшла перший поворот і плавно піднялася на пагорб. Дихання було рівним, ноги працювали злагоджено. Попереду залишалася ділянка, яку вона відпрацьовувала весь ранок.

Наближаючись до повороту, Алексіс перенесла вагу тіла, приготувалася змінити траєкторію й уже почала входити в нього, коли раптом помітила небезпеку.

На асфальті лежав металевий предмет, схожий на невелику деталь кріплення.

Вона не могла об’їхати його без різкого маневру: праворуч дорога звужувалася, а позаду наближалася інша спортсменка.

Алексіс спробувала пригальмувати й зміститися ліворуч.

Усе сталося за лічені секунди.

Переднє колесо зачепило предмет. Велосипед хитнувся, кермо різко смикнулося вбік. Алексіс спробувала втримати рівновагу, але колесо втратило зчеплення з асфальтом.

Вона почула чиєсь крикливе попередження.

А потім земля раптом опинилася надто близько.

Алексіс упала на бік і ковзнула по дорожньому покриттю. Біль гостро пронизав ліву ногу, а долоня, якою вона інстинктивно спробувала захистити себе, обпеклася від тертя об асфальт.

Велосипед відлетів убік.

На кілька секунд навколо запала тиша.

Потім хтось закричав:

— Зупиніть тренування!

Алексіс спробувала підвестися, але різкий біль у коліні змусив її знову опуститися на землю.

— Не рухайся! — пролунав знайомий голос.

Даміан.

Він кинувся до неї, опустився навколішки поруч і швидко оцінив ситуацію, не намагаючись піднімати її самотужки.

— Алексіс, подивися на мене. Ти мене чуєш?

— Чую, — крізь стиснуті зуби відповіла вона.

— Голова не болить? Не паморочиться?

— Ні. Коліно… Дуже болить.

Він подивився на її ногу, але не став торкатися коліна.

— Добре. Не намагайся вставати. Зараз покличемо медиків.

— Я можу…

— Ні, — відрізав Даміан. — Цього разу ти мене послухаєш.

Вона хотіла обуритися, але новий спалах болю змусив її заплющити очі.

Даміан обережно взяв її за руку.

— Дивись на мене. Дихай повільно. Я поруч.

Алексіс розплющила очі.

Його звична самовпевненість зникла. Перед нею був чоловік, який справді злякався.

І від цього їй стало ще страшніше.

— Даміане, що, якщо я не зможу виступати на наступному етапі?

Він стиснув її долоню.

— Спочатку лікар огляне тебе. Не будемо робити висновків раніше за нього.

— Але я впала на повороті. Там не повинно було бути нічого зайвого…

Даміан різко подивився на трасу.

Металева деталь лежала трохи осторонь, і тепер її вже помітив один із працівників комплексу.

— Саме це ми й з’ясуємо, — сказав він.

Його голос залишався спокійним, але в очах з’явилося щось холодне.

Це падіння могло бути випадковістю.

А могло й не бути.

Медична бригада приїхала швидко. Алексіс оглянули на місці, перевірили її стан і зафіксували ногу, перш ніж обережно перенести на ноші.

Вона намагалася триматися, але коли її підняли, біль змусив її мимоволі скрикнути.

Даміан ішов поруч.

— Я сама можу сказати, якщо мені боляче, — пробурмотіла Алексіс, помітивши його стурожений погляд.

— Ти щойно це зробила.

— Не дратуй мене.

— Чудово. Якщо можеш сваритися, значить, твій характер пережив падіння.

Вона хотіла засміятися, але тільки скривилася.

— Ти нестерпний.

— Ти вже казала.

Коли медики завантажили її до машини, Даміан звернувся до координатора.

— Я їду з нею.

— Ти не можеш залишити технічну перевірку, — заперечив той. — Треба встановити, що сталося.

— Саме тому я й хочу знати, що сталося. Але зараз вона важливіша.

Координатор подивився на Алексіс, потім на нього й нарешті кивнув.

— Їдь. Я повідомлю Марку Вейлеру.

Даміан сів поруч із ношами.

Алексіс повернула голову до нього.

— Ти не мусиш залишатися.

— Знаю.

— У тебе свої справи.

— Знаю.

— Тоді чому ти тут?

Він подивився їй просто в очі.

— Тому що я хочу бути тут.

Вона замовкла.

Даміан обережно прибрав пасмо волосся, яке вибилося з-під шолома, і додав:

— А тепер не витрачай сили на суперечку зі мною. Збережи їх для того, щоб потім знову назвати мене нестерпним.

Алексіс заплющила очі.

Вона не хотіла показувати, наскільки сильно її зачепили ці слова.

Бо саме зараз, коли вона лежала на ношах і не знала, чи зможе продовжити турнір, присутність Даміана була для неї важливішою, ніж вона могла собі зізнатися.

У лікарні Алексіс одразу направили на обстеження. Даміан залишився біля кабінету, поки лікарі перевіряли коліно, робили необхідні знімки й оглядали садна на руках.

Очікування здавалося нескінченним.

Він кілька разів проходив коридором туди й назад, але щоразу повертався до дверей, за якими перебувала Алексіс.

Його телефон розривався від повідомлень. Марк Вейлер запитував про її стан. Координатор повідомляв, що тренування зупинено, а ділянку траси огороджено до завершення перевірки.

Даміан коротко відповів, що чекає на результати обстеження.

Потім зателефонував Алексісів офіційний тренер. Даміан пояснив, що спортсменку оглядають лікарі, а про її стан повідомлять, щойно стане відомо більше.

Він не хотів нічого припускати.

Нарешті двері відчинилися.

— Ви супроводжуєте Алексіс? — запитав лікар.

— Так. Як вона?

— Серйозних ушкоджень, які потребували б негайної операції, наразі не виявлено. Але є сильне розтягнення зв’язок коліна, значний забій і садна. Їй потрібен спокій, лікування та повторний огляд. Найближчим часом навантажувати ногу не можна.

Даміан повільно видихнув.

— А наступний етап?

— Зараз про змагання не йдеться. Ми не можемо гарантувати, що вона встигне відновитися. Усе залежатиме від подальшого перебігу лікування. Виступати через біль або всупереч рекомендаціям лікаря було б небезпечно.

— Я розумію.

— І ще. Їй потрібен хтось, хто допоможе дістатися додому та виконувати рекомендації. Сьогодні їй не варто залишатися самій.

— Я подбаю про це.

Лікар кивнув і дозволив Даміану зайти.

Алексіс лежала на ліжку, її коліно було зафіксоване, а на долонях виднілися пов’язки. Без спортивного шолома й звичної впевненої усмішки вона здавалася втомленою та вразливою.

Побачивши Даміана, вона одразу запитала:

— Ну?

Він підійшов ближче.

— Ти житимеш, щоб і далі мене дратувати.

— Я серйозно.

— Я теж. Лікар каже, що є розтягнення зв’язок і сильний забій. Потрібен спокій, лікування й повторний огляд. Щодо наступного етапу поки нічого не вирішено.

Алексіс відвела погляд.

— Отже, я можу його пропустити.

— Можеш. А можеш відновитися вчасно. Але зараз цього ніхто не знає.

— Я стільки працювала…

— Я знаю.

— У мене немає права зупинятися.

Даміан присів на стілець біля ліжка.

— Алексіс, послухай мене. Ти не машина. Ти спортсменка, але насамперед людина. І жоден турнір не вартий того, щоб ти зруйнувала собі здоров’я заради однієї гонки.

Вона стиснула губи.

— Легко говорити, коли це не твоя мрія.

— Ти права. Це не моя мрія. Але я бачив, скільки ти працюєш, як тренуєшся, як борешся за свою сестру й майбутнє її дитини. Я знаю, що для тебе означає цей мільйон. Проте ти не повинна доводити свою силу тим, що ігноруватимеш біль.

Алексіс подивилася на нього.

— Ти завжди такий розумний, коли я не можу втекти?

— Насправді я розумний постійно. Просто ти зазвичай не слухаєш.

Вона ледь усміхнулася.

Даміан обережно взяв її за руку, оминаючи пов’язку.

— Я нікуди не піду, поки не переконаюся, що ти в безпеці. А далі допоможу тобі з усім, що буде потрібно. Але рішення щодо повернення на трасу прийматимеш ти разом із лікарем і тренером. Не спонсор. Не суперниці. І не я.

Алексіс довго дивилася на нього.

— Ти справді залишишся?

— Так.

— Навіть якщо я весь вечір бурчатиму?

— Особливо тоді. Твоя тиша мене лякає значно більше.

Вона тихо засміялася, а потім раптом відчула, як до очей підступають сльози.

Даміан одразу посерйознішав.

— Гей. Що сталося?

— Я злякалася, — прошепотіла вона. — Коли впала, мені здалося, що я більше ніколи не зможу сісти на велосипед.

Він нахилився ближче.

— Ти ще сядеш. Але не сьогодні й не тому, що комусь потрібно щось довести. Коли лікар дозволить.

Алексіс заплющила очі, і одна сльоза скотилася по щоці.

Даміан обережно витер її.

— Ти не мусиш бути сильною щосекунди, — сказав він. — Принаймні поруч зі мною.

Вона не відповіла.

Лише міцніше стиснула його руку.

Двері палати відчинилися так різко, що Даміан обернувся.

На порозі стояла Аліса.

Вона була бліда, волосся розтріпалося від поспіху, а пальці так сильно стискали ремінець сумки, що побіліли кісточки. За нею поспішали Емілі та Віолетта.

— Алексіс!

Аліса кинулася до ліжка, але біля нього зупинилася, побачивши зафіксовану ногу сестри.

— Боже мій… Що сталося? Як ти? Ти сильно постраждала? Лікар сказав, що ти впала…

Її голос зривався, а в очах уже стояли сльози.

— Алісо, спокійно, — промовила Алексіс.

— Як я можу бути спокійною? Мені зателефонували й сказали, що ти в лікарні! Я думала…

Вона не змогла закінчити.

Алексіс простягнула до неї руку.

— Іди сюди.

Аліса обережно підійшла й узяла сестру за долоню.

— Я так злякалася…

— Знаю, маленька.

— Не називай мене маленькою! — схлипнула Аліса. — Це ти зараз лежиш із травмою!

— От бачиш, уже сваришся. Отже, усе не так погано.

— Алексіс!

— Гаразд, гаразд. Я більше не жартуватиму.

Аліса сіла на край стільця й нахилилася до сестри.

— Лікар сказав, що ти можеш не встигнути на наступний етап?

— Так. Але поки нічого остаточно не відомо. Мені потрібні лікування й відпочинок.

— А якщо ти не зможеш виступити?

Алексіс помітила, як Аліса знову починає звинувачувати себе ще до того, як вимовляє слова.

— Не смій, — сказала вона м’яко.

— Що?

— Не смій думати, що це сталося через тебе.

Аліса опустила голову.

— Я навіть не сказала цього.

— Тобі й не потрібно. Я бачу, як ти дивишся на мене. Ти вже вирішила, що через твої проблеми я втратила шанс на перемогу.

— Ти ж підписала контракт, щоб допомогти мені й дитині…

— Я підписала контракт, бо сама цього хотіла. Так, я хочу виграти приз. Хочу забезпечити тобі та малечі спокійніше майбутнє. Але це був мій вибір, Алісо. Ти не змушувала мене виходити на трасу.

— Але якби не я…

— Якби не ти, я, можливо, ніколи не зрозуміла б, заради чого хочу боротися. Ти моя сестра. Ти не тягар і не причина моїх невдач.

Аліса заплакала й обережно обійняла Алексіс, намагаючись не зачепити її травмовану ногу.

Алексіс притиснула її до себе однією рукою.

— Тихо, — прошепотіла вона. — Я тут. Я жива. Лікарі мене оглянули. Зараз мені потрібен відпочинок, а тобі — перестати лякати себе страшними думками.

— Я не можу втратити тебе, — схлипнула Аліса.

— Не втратиш.

— Ти не можеш цього обіцяти.

Алексіс замовкла на мить.

— Ти права. Я не можу обіцяти, що в житті ніколи не станеться нічого поганого. Але я можу сказати тобі, що зараз я тут, поруч із тобою. І ми будемо проходити через усе поступово. Не дозволимо страху зруйнувати те, що в нас є.

Аліса притиснулася щокою до її плеча.

— Я так тебе люблю.

— Я теж тебе люблю.

Даміан відступив трохи вбік, даючи сестрам побути разом. Він бачив, як Алексіс, попри власний біль, заспокоює Алісу, і відчував, як у ньому зростає повага до цієї жінки.

Вона могла бути впертою, різкою, нестерпно самостійною.

Але коли комусь із близьких було страшно, вона забувала про себе й ставала опорою.

Саме такою він і бачив її справжню.

Емілі та Віолетта підійшли до ліжка.

— Ми принесемо тобі все необхідне, — сказала Емілі. — Ліки, їжу, подушки, книжки. Що завгодно.

— І якщо хтось посміє скористатися цією ситуацією, я… — Віолетта стиснула кулаки.

— Тільки не починай про чужі машини, — попередила Алексіс.

— Я нічого не сказала про машини!

— Ти саме про них подумала.

Віолетта сердито фиркнула.

— Гаразд. Цього разу я діятиму цивілізовано.

— Це вже прогрес, — пробурмотів Даміан.

Віолетта повернулася до нього.

— А ти стеж за язиком, байкере.

— Я намагаюся підтримувати дружню атмосферу.

— Тоді підтримуй мовчки.

Алексіс розсміялася, але відразу скривилася від болю.

— Обережно! — одночасно вигукнули Даміан і Аліса.

— Бачите? — зітхнула Алексіс. — Я вже не можу навіть засміятися без наради з трьох осіб.

Емілі погладила її по руці.

— Звикай. Тепер у тебе буде ціла команда опікунів.

— Я не просила команду.

— А ми не запитували, — відповіла Віолетта.

І цього разу Алексіс не стала сперечатися.

Бо, хоч як їй було важко приймати допомогу, поруч із нею справді були люди, яким вона небайдужа.

Коли лікар дозволив Алексіс залишити лікарню під наглядом близьких, Даміан допоміг організувати поїздку додому. Він уважно вислухав рекомендації щодо лікування, обмеження навантаження й повторного огляду, записав усе необхідне та переконався, що Алексіс не намагатиметься самостійно долати сходи.

Аліса залишалася поруч, тримаючи сумку з документами й ліками.

— Я можу сама, — пробурмотіла Алексіс, коли Даміан допоміг їй зручно влаштуватися.

— Знаю, — відповів він. — Але сьогодні тобі не потрібно робити все самій.

— Ви всі змовилися проти мене.

— Ні, — сказала Аліса. — Ми просто вирішили, що ти нарешті дозволиш комусь про тебе подбати.

Алексіс глянула на сестру.

— Це звучить підозріло.

— Зате правдиво.

Даміан відчинив двері машини й подав Алексіс руку. Вона сперлася на нього, намагаючись не навантажувати травмовану ногу.

На мить вони опинилися зовсім близько.

— Дякую, — тихо сказала вона.

— За що саме? Сьогодні я зробив чимало.

— За те, що не пішов.

Його усмішка зникла, поступившись місцем щирості.

— Я не хотів іти.

Алексіс відвела погляд, відчуваючи, як щоки теплішають.

— Не роби з цього звичку.

— Запізно.

Він допоміг їй сісти, обережно пристебнув ремінь, не торкаючись травмованої ноги, і зачинив дверцята.

Аліса сіла поруч із сестрою.

Дорогою додому вона кілька разів запитувала, чи не посилюється біль, чи зручно Алексіс, чи не потрібно зупинитися. Алексіс терпляче відповідала, хоча зрештою не витримала.

— Алісо, якщо ти запитаєш ще раз, чи мені зручно, я почну підозрювати, що ти готуєшся відкрити приватну клініку.

— Я просто хвилююся.

— Я знаю. І мені дуже приємно. Але я не розсиплюся від одного необережного руху.

— Ти щойно впала з велосипеда.

— Це був невдалий аргумент.

Аліса усміхнулася крізь утому.

Даміан, який сидів за кермом, кинув на них погляд у дзеркало.

— Можу запропонувати компроміс. Аліса запитує лише тоді, коли справді помічає щось незвичне, а Алексіс чесно відповідає, якщо їй гірше.

— Ви вже уклали угоду без мене? — обурилася Алексіс.

— Так, — одночасно відповіли Даміан і Аліса.

— Зрадники.

— Родина, — виправила Аліса.

Це слово зависло в повітрі.

Алексіс повернула голову до сестри й усміхнулася.

Так. Родина.

Не та, яку вона колись уявляла в дитинстві, не ідеальна картинка з реклами, а люди, які залишаються поруч, коли стає страшно.

Удома на них уже чекали Емілі та Віолетта. Подруги привезли продукти, м’які подушки й усе необхідне, щоб Алексіс могла відпочивати, не намагаючись постійно вставати.

— Ми підготували тобі місце на дивані, — повідомила Емілі. — Подушки під спину, плед, вода, телефон і пульт. Тепер ти можеш командувати нами, не встаючи.

— Я не командую людьми.

Віолетта красномовно підняла брову.

— Авжеж.

Даміан допоміг Алексіс влаштуватися, а потім перевірив, чи все необхідне лежить поруч. Він не робив зайвих рухів і не поводився так, ніби вона безпорадна. Просто був уважним до того, що тепер їй важко було робити самій.

Коли всі нарешті сіли, Емілі поставила на стіл чай.

— Марк телефонував. Він передав, що турнірний комітет розпочав офіційну перевірку інциденту. Ділянку траси оглядають, а деталь, через яку ти могла впасти, передали на перевірку.

Алексіс одразу випросталася.

— Вони знайшли щось?

— Поки не знаємо, — відповіла Емілі. — Але Марк сказав, що до завершення перевірки ніхто не має права робити висновки. Він також пообіцяв, що твою участь у наступному етапі не скасовуватимуть без медичних підстав і відповідного рішення.

— Добре.

Даміан, який досі мовчав, додав:

— Я попросив зберегти записи камер біля траси та журнал доступу до технічної зони. Якщо хтось залишив там сторонній предмет, потрібно з’ясувати, як він туди потрапив.

Віолетта різко повернулася до нього.

— Ти теж думаєш, що це було зроблено навмисно?

— Я думаю, що предмет опинився в небезпечному місці. Це факт. Чи був він там випадково, має встановити перевірка.

— Але ж Алексіс погрожував спонсор! — вигукнула Віолетта. — Він намагався тиснути на неї, а тепер вона падає на тренуванні. Що ще треба, щоб зрозуміти, хто за цим стоїть?

— Потрібні докази, — твердо сказав Даміан. — Не здогадки.

— А якщо він справді це підлаштував?

— Тоді ми доб’ємося, щоб це було встановлено офіційно. Але ніхто не буде влаштовувати самосуд.

Віолетта невдоволено схрестила руки.

— Ти говориш так, ніби не хочеш його покарати.

— Я хочу, щоб той, хто це зробив, відповів за свої вчинки. Саме тому не збираюся дозволяти гніву зіпсувати розслідування.

Алексіс подивилася на нього з вдячністю.

— Він має рацію. Ми не будемо мститися навмання. Я хочу знати правду, але не ціною нових проблем для нас усіх.

Аліса сиділа поруч, стискаючи чашку обома руками.

— А якщо це справді він? — тихо запитала вона. — Якщо він вирішив нашкодити тобі, бо я не повернулася?

Алексіс повернулася до сестри.

— Тоді ми це з’ясуємо. Але ти не повинна брати на себе відповідальність за його можливі вчинки.

— Я не можу перестати думати, що він здатний на таке.

— Я розумію. Після всього, що сталося, важко не підозрювати найгірше. Але ми не дозволимо йому керувати нами навіть через страх. Домовилися?

Аліса кивнула, хоча в її очах усе ще стояли сльози.

Алексіс простягнула руку, і сестра відразу переплела їхні пальці.

— Я поруч, — прошепотіла Алексіс. — І я нікуди не зникну через одне падіння. Зараз ми зосередимося на моєму відновленні, а решту вирішуватимемо крок за кроком.

Аліса нахилилася й обережно обійняла її.

— Я просто хочу, щоб ти була в безпеці.

— Я теж.

Наступного дня Даміан повернувся до спортивного комплексу. Алексіс залишилася вдома під наглядом Аліси, а він пообіцяв повідомляти їй про кожну нову подробицю перевірки.

Він не збирався грати в детектива самотужки, але й не міг просто забути про металеву деталь на трасі.

Разом із Марком Вейлером він переглянув записи камер, які охоплювали вхід до технічної зони. Саму ділянку повороту камера бачила не повністю, однак на одному з фрагментів було помітно, як працівник у формі комплексу заходить за огорожу незадовго до тренування Алексіс.

Чоловік ніс невелику сумку.

— Ти його знаєш? — запитав Даміан.

Марк уважно придивився до екрана.

— Це один із тимчасових технічних помічників. Його залучили через підрядну компанію. Я з’ясую, хто дав йому доступ до цієї зони.

— Треба також перевірити, чи мав він право перебувати там у той час.

Марк кивнув.

— Уже доручив службі безпеки скласти список усіх, хто працював на трасі вранці. Ми не будемо звинувачувати людину лише тому, що вона потрапила на запис.

Даміан погодився.

За кілька годин з’явилася ще одна деталь. У журналі доступу значилося, що технічний помічник отримав дозвіл увійти до зони обслуговування за спеціальним дорученням, яке нібито надійшло від представника спонсора.

Марк насупився.

— Це вже серйозніше. Але нам потрібно перевірити справжність доручення.

Вони зв’язалися з представником спонсора. Той заявив, що нічого подібного не погоджував, і погодився надати документи для перевірки.

Поступово картина ставала складнішою.

Тимчасовий працівник спершу заперечував, що наближався до повороту, але запис камери суперечив його словам. Коли служба безпеки повторно опитала його в присутності відповідальних осіб, він зізнався, що приніс деталь до траси за вказівкою невідомого посередника. Йому пообіцяли гроші за те, щоб під час тренування створити «невелику перешкоду», яка змусила б Алексіс зірвати заїзд.

Він стверджував, що не очікував серйозної травми.

— Він розумів, що велосипедисти рухаються на швидкості, — холодно сказав Даміан. — Не можна називати це невинним жартом.

— Ми передамо всі матеріали компетентним органам, — відповів Марк. — Нехай встановлюють, хто саме організував це й чи пов’язано воно зі спонсором. До того часу жодних публічних звинувачень.

Даміан погодився, хоча йому доводилося докладати зусиль, щоб стримувати гнів.

Він хотів знати ім’я людини, яка вирішила використати Алексіс як інструмент тиску.

Але ще більше він хотів, щоб вона більше ніколи не опинилася в такій небезпеці.

Увечері Даміан приїхав до Алексіс із новинами.

Вона сиділа на дивані, загорнувшись у плед. Поруч Аліса переглядала список речей для дитячої кімнати, але відразу відклала блокнот, коли побачила гостя.

— Ну? — запитала Алексіс. — Ви щось знайшли?

Даміан сів навпроти.

— Так. На записах є тимчасовий технічний працівник, який заходив у небезпечну зону перед твоїм тренуванням. Спочатку він заперечував це, але після перевірки визнав, що залишив там металеву деталь за вказівкою посередника.

Алексіс зблідла.

— Отже, це було навмисно.

— Схоже на те. Але ми поки не знаємо, хто саме дав наказ. Матеріали передали для подальшого розслідування. Марк перевіряє, чи було використано справжній дозвіл, чи хтось підробив доручення від імені спонсора.

Аліса прикрила рот долонею.

— Я так і знала… Я відчувала, що він не зупиниться.

Алексіс відразу потягнулася до неї.

— Алісо, подивися на мене.

Сестра підняла заплакані очі.

— Він міг тебе скалічити! Через мене!

— Ні. Через власні рішення той, хто це організував, тепер має відповідати. Не ти.

— Але якщо він хотів тебе налякати…

— То не досягне свого.

Алексіс обережно обійняла сестру.

— Послухай. Я не дозволю, щоб його вчинки забрали в нас усе хороше. Ми не будемо жити в постійному страху. Ми подбаємо про безпеку, збережемо докази й дочекаємося результатів розслідування. А ти повинна берегти себе й малечу.

Аліса притулилася до неї.

— Я просто не хочу, щоб із тобою щось сталося.

— Я теж цього не хочу. Тому й не збираюся робити дурниць. Я відновлюся, виконуватиму рекомендації лікаря й не повернуся на трасу, доки це не буде безпечно.

Даміан уважно слухав їх, не втручаючись.

Коли сестри трохи заспокоїлися, він сказав:

— Я також хочу, щоб ти знала: ми не залишимо цю справу без уваги. Але помста не поверне тобі здоров’я й не зробить нас сильнішими. Найкраще, що ми можемо зробити зараз, — домогтися правди й не дати винним приховати те, що сталося.

Алексіс кивнула.

— Я згодна.

Віолетта, яка приїхала трохи пізніше разом з Емілі, вислухала новини й одразу спалахнула гнівом.

— Якщо я зустріну цього посередника…

— Ти нічого не робитимеш самостійно, — перебила її Алексіс.

— Але ж…

— Віолетто, я серйозно. Я не хочу, щоб через мене хтось із вас опинився в небезпеці або мав проблеми із законом. Ми діятимемо правильно.

Віолетта стиснула губи, але зрештою кивнула.

— Добре. Але я все одно дуже зла.

— Можеш бути злою, — сказала Алексіс. — Просто не дозволяй гніву вирішувати за тебе.

Емілі підійшла до дивана й обережно обійняла подругу.

— Ми всі поруч. І нікому не дозволимо зробити вигляд, ніби нічого не сталося.

— Дякую, — тихо відповіла Алексіс.

Вона подивилася на кожного з них і раптом зрозуміла: падіння забрало в неї тимчасову впевненість у власних силах, але відкрило іншу правду.

Вона не сама.

Їй не потрібно самотужки боротися з кожною проблемою, приховувати страх або вдавати, що допомога їй не потрібна.

Поруч були сестра, подруги й чоловік, який залишився біля лікарняного ліжка, хоча міг повернутися до своїх справ.

І, можливо, саме це зараз мало найбільше значення.

Коли всі розійшлися, у кімнаті залишилися тільки Алексіс, Аліса й Даміан.

Аліса принесла сестрі воду, перевірила, чи лежать ліки поруч, і поправила плед.

— Ти теж повинна відпочити, — сказала Алексіс.

— Я відпочину пізніше.

— Алісо…

— Не починай. Тепер моя черга піклуватися про тебе.

Алексіс усміхнулася.

— Тільки не перетворюйся на мене.

— Чому?

— Тому що світ не переживе двох таких упертих жінок.

Аліса засміялася, а потім нахилилася й поцілувала сестру в чоло.

— Я люблю тебе.

— Я теж тебе люблю.

Коли Аліса вийшла на кухню, Даміан пересів ближче.

— Як біль?

— Терпимий.

— Якщо посилиться, скажеш?

— Скажу.

— Не спробуєш потайки встати й перевірити, чи можеш ходити?

Алексіс підозріло примружилася.

— Ти мене за кого маєш?

— За жінку, яка навіть із травмованим коліном спробує довести, що може самостійно переставити диван.

— Я ніколи не переставляла диван із травмованим коліном.

— Але подумала про це.

Вона пирснула.

— Ти неможливий.

— Зате я тут.

Алексіс замовкла.

Ці прості слова прозвучали зовсім не так, як його звичні жарти.

— Ти справді залишився зі мною весь день, — сказала вона.

— Так.

— Чому?

Даміан подивився на неї, і цього разу в його погляді не було ані самовпевненості, ані бажання пожартувати.

— Тому що ти мені небайдужа, Алексіс. Значно більше, ніж я спочатку планував.

Її серце забилося швидше.

— Ти не можеш просто говорити такі речі, коли я лежу з травмою.

— Чому? Ти ж не зможеш утекти.

— Даміане!

Він засміявся, але відразу став серйозним.

— Я не вимагаю від тебе відповіді. Не прошу зараз вирішувати, що між нами буде далі. Я просто хочу, щоб ти знала правду. Ти мені подобаєшся. І я хочу бути поруч не лише тоді, коли ти перемагаєш, а й тоді, коли тобі важко.

Алексіс відчула, як у грудях розливається тепло.

Вона боялася залежати від когось. Боялася, що близькість колись перетвориться на контроль, як це сталося з Алісою. Але Даміан не намагався забрати її свободу. Він не вирішував за неї й не вимагав, щоб вона відмовилася від власних мрій.

Він просто залишався поруч.

— Я теж не хочу, щоб ти йшов, — нарешті прошепотіла вона.

Даміан завмер, а потім усміхнувся.

— Це вже дуже багато.

— Не звикай.

— Запізно.

Він обережно поцілував її в чоло, залишивши їй можливість самій визначити, наскільки близько вона готова його підпустити.

Алексіс заплющила очі.

Вперше після падіння вона відчула не лише страх за майбутнє, а й спокій.

Вона ще не знала, чи зможе виступити на наступному етапі. Не знала, хто саме стояв за небезпечною пасткою на трасі й чи вдасться довести зв’язок із людиною, яка погрожувала їй раніше.

Попереду залишалися лікування, перевірки та складні рішення.

Але тепер Алексіс знала напевно: вона не дозволить ані травмі, ані чужим погрозам визначати всю її долю.

Вона повернеться до велосипеда тоді, коли буде готова.

Захистить сестру.

З’ясує правду.

І, можливо, дозволить собі ще одну річ, якої раніше боялася найбільше, — прийняти кохання, не втрачаючи себе.

А поки що їй потрібно було одужати.

І навчитися не відштовхувати тих, хто щиро хотів залишитися поруч.