Глава 21. Турбота

Ранок у спортивному комплексі почався незвично тихо.

Алексіс сиділа на краю дивана в кімнаті відпочинку, тримаючи телефон у руках. На екрані залишилося відкрите листування з Даміаном. Учора вони нарешті поговорили відверто. Вона попросила пробачення за свої звинувачення, а він погодився дати їхнім стосункам ще один шанс.

Та Алексіс розуміла: одних слів замало.

Вона звикла доводити все власними вчинками. На велосипеді, у змаганнях, у житті. Якщо хотіла чогось досягти, мусила докласти зусиль. І тепер їй хотілося показати Даміану, що вона цінує його не лише тоді, коли він допомагає їй або підтримує під час труднощів.

Вона відкрила застосунок доставки їжі.

Даміан часто забував про обід, коли займався технічною підготовкою велосипедів. Він міг годинами стояти біля механіків, перевіряти деталі, сперечатися про налаштування та пояснювати спортсменам, як уникнути небезпечних помилок. А потім раптом виявлялося, що він цілий день пив лише каву.

Алексіс усміхнулася, згадуючи його незадоволене обличчя, коли вона востаннє нагадала йому поїсти.

— Ну що ж, містере Рейнере, сьогодні я подбаю про тебе, — пробурмотіла вона.

Вона замовила гарячий обід, салат і каву без цукру — саме таку, яку він любив. Потім написала коротке повідомлення.

«Не сперечайся. На тебе чекає обід. І цього разу ти зобов’язаний його з’їсти».

Відповідь прийшла майже відразу.

«Це наказ від чемпіонки чи запрошення на побачення?»

Алексіс закотила очі.

«Це спроба врятувати тебе від голодної смерті. Не плутай».

«Шкода. А я вже почав сподіватися».

Вона не втрималася від усмішки.

«Приходь до кімнати відпочинку за двадцять хвилин».

«Буду. І, Алексіс…»

Вона завмерла, побачивши нове повідомлення.

«Дякую, що дозволяєш мені бути поруч».

Усмішка повільно зникла з її губ, поступившись місцем чомусь теплому й трохи болючому.

Раніше вона вважала, що незалежність означає не потребувати нікого. Не просити допомоги. Не показувати слабкості. Не дозволяти іншій людині наближатися настільки, щоб вона могла завдати болю.

Але Даміан не вимагав від неї відмовитися від себе.

Він просто хотів бути поруч.

І, можливо, настав час дозволити йому це.

За двадцять хвилин Даміан увійшов до кімнати відпочинку.

На ньому були темні джинси, чорна футболка й та сама шкіряна куртка, без якої Алексіс уже майже не уявляла його образу. Волосся трохи розтріпалося від вітру, а на обличчі грала звична нахабна усмішка.

— Мені сказали, що тут на мене чекає несподіванка, — промовив він, зупинившись біля столу. — Я сподіваюся, це не черговий список моїх недоліків.

— Не хвилюйся. Він надто довгий, щоб я витрачала на нього весь ранок.

— О, ось тепер я впізнаю свою Алексіс.

Вона підсунула до нього пакет із їжею.

— Сідай і їж.

Даміан подивився на пакет, потім на неї.

— Ти замовила мені обід?

— Ні, я просто вирішила поставити на стіл випадковий пакет із їжею, а потім запросити тебе сюди. Звичайно, замовила!

Він повільно сів, але не поспішав відкривати контейнер.

— Чому?

Алексіс насупилася.

— Тому що ти постійно забуваєш поїсти.

— Я серйозно.

— А я серйозно відповідаю.

Даміан дивився на неї уважно, без звичної насмішки. Від цього погляду вона раптом відчула себе незручно.

— Я хотіла подякувати тобі, — нарешті сказала Алексіс. — За те, що ти не відвернувся від мене після нашої сварки. За те, що допомагаєш розібратися із ситуацією навколо велосипеда. І за те, що не намагаєшся змусити мене бути кимось іншим.

Він опустив очі на пакет.

— Ти не мусиш віддячувати мені їжею.

— Знаю.

— І не мусиш доводити, що тобі не байдуже.

— А якщо я хочу?

Даміан підняв голову.

Алексіс відчула, як починають палати щоки, але цього разу не відвела погляду.

— Я не завжди вмію правильно показувати свої почуття, — зізналася вона. — Іноді мені легше посваритися, ніж сказати, що я боюся. Легше відштовхнути людину, ніж визнати, що вона стала для мене важливою. Але я не хочу знову робити ту саму помилку.

Даміан повільно підвівся.

— Алексіс…

— Дай мені договорити, — попросила вона. — Я справді шкодую, що не вислухала тебе. Ти заслуговував на довіру, а я дозволила власному страху вирішити все за мене. Я не можу обіцяти, що ніколи більше не помилятимуся. Але хочу навчитися говорити з тобою, а не тікати від розмови.

На його обличчі з’явилася ніжність, якої вона раніше майже не бачила.

— Ти навіть не уявляєш, як багато для мене означають ці слова.

Він узяв її за руку.

Алексіс не відсмикнула її.

Даміан обережно підніс її долоню до губ і поцілував пальці. Потім перевернув її руку й торкнувся губами долоні, затримавшись на мить довше.

Алексіс завмерла.

— Що ти робиш? — прошепотіла вона.

— Дякую тобі.

— За обід?

— За те, що впускаєш мене у свій світ.

Він поцілував її руку ще раз, цього разу біля зап’ястя.

Алексіс відчула, як усередині щось розтає. Цей чоловік, який так любив дражнити її, сперечатися й удавати, ніби нічого не боїться, раптом став неймовірно ніжним.

— Ти дивишся на мене так, ніби я зробила щось надзвичайне, — тихо промовила вона.

— Для мене це надзвичайне.

— Я лише замовила тобі обід.

— Ні. Ти подумала про мене, коли могла думати тільки про власні проблеми.

Вона опустила погляд.

— У мене вистачає проблем.

— Знаю. Але навіть серед них ти знайшла місце для мене.

Даміан притулив її руку до своїх грудей.

— І я дуже цьому радий.

Алексіс зробила крок ближче.

— Тоді їж, поки все не охололо.

Він розсміявся.

— Ось тепер я остаточно закохався.

— Ти вже казав, що закохався.

— А тепер маю докази, що це правильне рішення.

Вона штовхнула його плечем, намагаючись приховати усмішку. Даміан обійняв її за талію й притягнув до себе.

Поцілунок був коротким, лагідним і сповненим обережності. Ніхто з них не намагався квапити події. Вони лише стояли поруч, відчуваючи, що після сварки між ними знову з’явилося щось міцне.

Алексіс поклала голову йому на груди.

— Я хочу спробувати, Даміане. По-справжньому.

Він погладив її волосся.

— Тоді спробуймо. Без обіцянок, які неможливо виконати. Без ігор. І без мовчання, коли щось болить.

— Домовилися.

— А тепер я з’їм цей обід, бо інакше ти, здається, справді мене змусиш.

— Навіть не сумнівайся.

Він усміхнувся й нарешті сів за стіл.

Алексіс саме збиралася налити йому каву, коли її телефон різко задзвонив.

На екрані висвітилося ім’я Емілі.

Вона відповіла відразу.

— Емілі? Щось сталося?

На тому кінці запанувала коротка тиша.

— Алексіс, ти де?

— У спортивному комплексі. Що трапилося?

— Ти бачила Алісу сьогодні?

Алексіс випросталася.

— Ні. Вона мала бути вдома. А що?

Емілі важко видихнула.

— Її немає. Я телефоную їй від ранку, але вона не відповідає. Я заїхала до вас, а її речі… Деякі речі зникли. Не всі, але здається, вона кудись зібралася.

У Алексіс похололи руки.

— Що ти маєш на увазі — зібралася?

— Я не знаю. Можливо, вона просто взяла необхідне. Але мені це не подобається. Ти ж знаєш, як вона останнім часом поводилася.

Алексіс згадала, як сестра останніми днями відводила очі, як відповідала на запитання надто швидко, як запевняла, що все гаразд.

«Якщо щось трапиться, пообіцяй, що скажеш мені правду».

Аліса пообіцяла.

І, схоже, не дотримала слова.

— Я знайду її, — сказала Алексіс, відчуваючи, як усередині наростає тривога. — Де ти зараз?

— Біля твого будинку. Я можу приїхати до комплексу.

— Так. Приїжджай. І зателефонуй Віолетті. Нехай теж допоможе.

— Добре.

Алексіс завершила виклик і кілька секунд дивилася на екран, не в змозі поворухнутися.

Даміан уже стояв поруч.

— Аліса?

Вона кивнула.

— Вона зникла. Емілі каже, що сестра могла зібрати речі й піти. Я не розумію, навіщо. Вона ж знає, що може залишатися зі мною стільки, скільки потрібно.

Голос Алексіс здригнувся.

— Чому вона нічого не сказала?

Даміан обережно взяв її за плечі.

— Послухай мене. Ми її знайдемо.

— Ти не розумієш. Вона вагітна. Вона зараз не повинна сама тинятися містом, хвилюватися, мерзнути… — Алексіс урвалася, ковтнувши клубок у горлі. — Якщо з нею щось станеться, я собі цього ніколи не пробачу.

— Не думай наперед про найгірше.

— А як мені не думати?

— Тому що зараз їй потрібна ти. Не твій страх і не твої докори собі. Їй потрібна сестра, яка знайде її й обійме.

Він притиснув її до себе.

Алексіс вчепилася пальцями в його футболку й заплющила очі. Вона не плакала, але відчувала, що ще трохи — і не стримається.

— Я не пробачу собі, якщо не знайду її, — прошепотіла вона.

— Ти знайдеш її. А я буду поруч.

Вона підняла голову.

— Ти підеш зі мною?

— Звісно.

— Навіть якщо доведеться об’їхати все місто?

— Навіть якщо доведеться об’їхати кілька міст.

Він торкнувся губами її чола.

— Але спочатку з’ясуймо, куди вона могла піти. Не будемо витрачати час навмання.

Алексіс кивнула, витерла долонею вологі очі й схопила куртку.

Обід залишився на столі.

За пів години вони зустрілися з Емілі та Віолеттою біля спортивного комплексу.

Емілі була схвильована. Вона кілька разів перевіряла телефон, ніби сподівалася, що Аліса раптом зателефонує й пояснить, що сталося.

Віолетта виглядала не менш стурбованою, але намагалася триматися зібрано.

— Я написала їй у всі месенджери, — повідомила вона. — Повідомлення доставлені, але відповіді немає.

— Вона могла поїхати до подруги? — запитала Емілі.

Алексіс похитала головою.

— Аліса сказала б мені. Вона знає, що я хвилюватимуся.

Даміан стояв поруч і мовчки слухав. Він не намагався командувати чи вирішувати все за них, лише допомагав зібрати думки докупи.

— Давайте розділимо пошук, — запропонував він. — Емілі перевірить місця, де Аліса могла бувати останніми днями. Віолетто, спробуй з’ясувати, чи не бачила її хтось із ваших знайомих. Алексіс і я перевіримо транспортні зупинки та місця поблизу вашого будинку.

— Я не збираюся сидіти й чекати, — рішуче сказала Алексіс.

— Ніхто цього й не пропонує, — відповіла Емілі. — Ми всі її шукаємо.

Віолетта раптом підняла руку.

— Зачекайте. Мій хлопець сьогодні працює неподалік центрального скверу. Він казав, що бачив там дівчину, схожу на Алісу. Я зараз йому зателефоную.

Вона відійшла на кілька кроків і набрала номер.

Алексіс не могла стояти спокійно. Вона ходила туди-сюди, стискаючи телефон так міцно, що побіліли пальці.

Даміан підійшов до неї.

— Дихай.

— Не кажи мені дихати, коли моя сестра невідомо де!

— Добре. Тоді скажу інакше: якщо ти зараз знепритомнієш від хвилювання, мені доведеться нести тебе на руках, а я не впевнений, що твоя гордість це переживе.

Вона кинула на нього сердитий погляд.

— Даміане!

— Що? Я намагаюся повернути тебе до реальності.

Попри тривогу, кутик її губ ледь помітно здригнувся.

— Ти нестерпний.

— Але ти дозволила мені бути поруч.

Він узяв її за руку й легко стиснув пальці.

— Ми знайдемо її, Алексіс. Крок за кроком.

Вона хотіла відповісти, але в цей момент Віолетта повернулася. Її обличчя змінилося.

— Він бачив Алісу. Каже, що вона сиділа на лавці в центральному сквері. З невеликою сумкою.

— Коли? — Алексіс миттю опинилася біля неї.

— Приблизно годину тому. Він не підійшов, бо розмовляв із колегою й не був певен, що це вона. Але тепер згадав: руде волосся, світла куртка, сумка біля ніг.

— Вона досі там?

— Він не знає. Але сказав, що неподалік є невеликий готель. Можливо, вона хотіла там переночувати.

Алексіс уже прямувала до виходу.

— Їдемо!

— Алексіс, зачекай, — Даміан наздогнав її. — Я поведу мотоцикл. Так ми швидше дістанемося до скверу. Емілі та Віолетто, ви їдьте машиною й перевірте сусідні вулиці. Якщо знайдете її раніше, відразу телефонуйте.

— Домовилися, — відповіла Емілі.

Алексіс на мить зупинилася.

— Ми повинні знайти її. Разом.

— Саме так, — підтвердив Даміан.

Він подав їй шолом.

Вона взяла його, але перш ніж надягнути, схопила Даміана за руку.

— Дякую, що не залишаєш мене саму.

Він подивився їй просто в очі.

— Ти більше не мусиш проходити через усе сама.

Алексіс нічого не відповіла. Лише міцно стиснула його пальці й сіла позаду.

Центральний сквер зустрів їх холодним вітром і пожовклим листям.

Осінь уже вступила у свої права. Дерева стояли майже голі, а мокрі лавки блищали після ранкового дощу. Кілька перехожих поспішали алеями, ховаючи обличчя в шарфи.

Алексіс озиралася на всі боки, намагаючись розгледіти знайому постать.

— Алісо! — покликала вона.

Відповіді не було.

Вони обійшли першу алею, потім другу. Даміан заглядав під навіси біля зупинки, Алексіс перевіряла лавки. Кожна рудоволоса дівчина змушувала її серце шалено калатати, але щоразу це була незнайомка.

— Можливо, вона вже пішла, — прошепотіла Алексіс.

— Тоді перевіримо готель, про який сказала Віолетта.

Він узяв її за руку, і вони попрямували до невеликої будівлі на розі вулиці.

Усередині пахло кавою та вологим одягом. За стійкою сиділа жінка середнього віку.

— Перепрошую, — звернулася Алексіс. — Чи не заселялася сьогодні до вас молода вагітна жінка з рудим волоссям? Вона могла мати невелику сумку.

Адміністраторка задумалася.

— Була така дівчина. Приходила приблизно годину тому. Дуже втомлена, бліда. Запитувала про номер.

— І де вона зараз? — Алексіс подалася вперед.

— На жаль, вільних місць не було. У нас усі номери зайняті через захід у місті. Я пояснила їй, що не можу допомогти.

Алексіс відчула, як земля ніби вислизнула з-під ніг.

— Ви сказали їй, що немає місць, і відпустили? Вона вагітна! Надворі холодно!

— Я запропонувала їй звернутися до іншого готелю, — розгублено відповіла жінка. — Вона подякувала й пішла. Я не знала, що їй більше нікуди йти.

Алексіс заплющила очі.

Аліса не просто зникла.

Вона шукала, де переночувати, і навіть не мала впевненості, що знайде дах над головою.

— Куди вона пішла? — запитала Алексіс, намагаючись говорити спокійно.

— Не можу сказати. Вона вийшла на вулицю й повернула ліворуч.

Алексіс різко розвернулася.

— Я знайду її.

Вона вибігла надвір, а Даміан кинув адміністраторці коротке «дякую» й поспішив за нею.

На вулиці Алексіс дістала телефон і зателефонувала сестрі ще раз.

Гудки.

Один.

Другий.

Третій.

Ніхто не відповідав.

— Алісо, будь ласка… — прошепотіла вона.

Даміан підійшов ближче.

— Ми знайдемо її.

— Вона спала на лавці? — Алексіс дивилася на нього широко розплющеними очима. — Моя сестра, яка носить під серцем дитину, могла провести ніч просто неба, бо їй не було куди піти?

— Ми ще не знаємо, де вона ночувала.

— Але вона була там! Вона приходила до готелю, і їй відмовили!

Голос зірвався.

Алексіс притиснула долоню до рота, намагаючись стримати сльози. Вона згадала всі моменти, коли Аліса мовчала, коли усміхалася надто вимушено, коли запевняла, що в неї все гаразд.

А вона повірила.

Або просто не захотіла помітити правду, бо сама була зайнята змаганнями, травмою, сваркою з Даміаном.

— Я повинна була зрозуміти, — прошепотіла вона. — Я її сестра. Я мала помітити.

Даміан обережно обійняв її.

— Не звинувачуй себе, кохана. Ти не можеш знати того, чого тобі не сказали.

— Вона ніколи раніше не приховувала від мене таких речей.

— Можливо, боялася тебе турбувати. Можливо, думала, що мусить упоратися сама. Але зараз важливо не те, чому вона пішла. Важливо, що ми її знайдемо й допоможемо.

Алексіс притулилася до нього, тремтячи від холоду й страху.

Даміан зняв куртку та накинув їй на плечі.

— Тобі теж потрібно берегти себе.

— Я не можу думати про себе, коли Аліса…

— Я знаю. Але дозволь мені подбати про тебе хоча б зараз.

Він ніжно торкнувся її щоки.

— Ми не здамося.

Алексіс кивнула, витираючи сльози.

Вони знову рушили вздовж вулиці.

За кілька хвилин задзвонив телефон Даміана.

Це була Віолетта.

— Ми знайшли ще одного свідка, — швидко сказала вона. — Продавчиня з невеликої кав’ярні неподалік скверу бачила вагітну дівчину на лавці біля старого фонтану. Вона сиділа там із сумкою. Здається, досі не пішла.

— Ти впевнена? — перепитав Даміан.

— Так. Продавчиня щойно виходила винести сміття й помітила її. Алексіс має знати. Ми вже їдемо туди.

Даміан повернувся до Алексіс.

— Старий фонтан. За два квартали звідси.

Вона не стала нічого питати.

Просто побігла.

Її кроки глухо відлунювали на мокрому тротуарі. Серце калатало так, ніби вона знову виходила на старт перед найважливішою гонкою свого життя. Але тепер не було ні суперниць, ні фінішної лінії, ні кубка.

Була лише її сестра.

— Алісо! — крикнула Алексіс, завертаючи за ріг.

І раптом побачила її.

Аліса сиділа на дерев’яній лавці біля старого фонтану, підібгавши ноги й обхопивши руками живіт. Поруч стояла невелика сумка. На ній була тонка куртка, зовсім не придатна для холодного осіннього вечора.

Її руде волосся розтріпав вітер. Обличчя зблідло, очі були заплакані, а плечі тремтіли від холоду.

Алексіс завмерла лише на одну мить.

— Алісо…

Сестра підняла голову.

Її очі розширилися від здивування, а потім наповнилися слізьми.

— Алексіс?

— Господи, Алісо!

Алексіс кинулася до неї, опустилася навколішки перед лавкою й міцно обійняла сестру.

Аліса спочатку не поворухнулася, ніби не могла повірити, що це справді відбувається. А потім вчепилася в Алексіс обома руками й розплакалася.

— Пробач мені… — прошепотіла вона. — Пробач, що я пішла. Я не хотіла тебе засмучувати.

— Тихо, тихо, маленька моя…

Алексіс гладила її по спині, притискаючи до себе.

— Ти нічого не повинна зараз пояснювати. Я знайшла тебе. Ти зі мною. Усе інше потім.

— Я не знала, куди йти, — схлипнула Аліса. — Я думала, що зможу сама. Хотіла знайти кімнату, переночувати, а потім…

— Чому ти не подзвонила мені?

Аліса опустила очі.

— Ти й так мала стільки проблем. Змагання, травма, Даміан… Я не хотіла, щоб ти знову хвилювалася через мене.

Алексіс відсторонилася настільки, щоб подивитися їй в обличчя.

— Послухай мене уважно. Ти не проблема, Алісо. Ти моя сестра. Ти моя родина. І я ніколи не вважатиму тебе тягарем.

— Але я…

— Ні. Дай мені договорити.

Алексіс міцно стиснула її долоні.

— Ти можеш розбудити мене серед ночі, можеш зателефонувати в найгірший момент, можеш попросити про будь-яку допомогу. Я не хочу, щоб ти сиділа на холодній лавці й думала, ніби мусиш справлятися сама.

Аліса знову заплакала.

— Я так боялася…

— Чого, люба?

Дівчина на мить замовкла. Її погляд ковзнув до сумки, а пальці мимоволі стиснули ремінець.

— Я просто боялася, що більше не зможу спокійно жити.

Алексіс відчула, як у грудях стискається серце.

Вона не стала розпитувати далі. Не зараз. Сестра була змучена, змерзла й налякана. Спершу треба було зігріти її, відвезти в безпечне місце й переконатися, що з дитиною все гаразд.

— Ми поїдемо додому, — сказала Алексіс. — Ти приймеш теплий душ, переодягнешся, поїси й відпочинеш. А потім поговоримо. Обіцяю, я вислухаю тебе. Не сваритиму. Не змушуватиму нічого робити. Просто вислухаю.

Аліса несміливо кивнула.

— Ти справді не сердишся?

— Я налякана до смерті, — чесно відповіла Алексіс. — Але не серджуся на тебе. Я люблю тебе.

Вона знову обійняла сестру.

— І я обіцяю: я тебе захищатиму. Тебе й твою донечку. Ніхто не змусить тебе повернутися до людини, з якою ти не хочеш бути. Ніхто не має права вирішувати за тебе, як тобі жити.

Аліса схлипнула й притулилася до неї.

— Я так за тобою сумувала…

— Я теж, дурненька. Хоча минуло всього кілька годин.

— Для мене це була ціла вічність.

— Більше не зникай ось так. Якщо тобі страшно, якщо ти не знаєш, що робити, просто скажи мені. Ми разом усе вирішимо.

Даміан стояв трохи осторонь, даючи сестрам можливість побути удвох. Його погляд був серйозним і співчутливим.

Коли Алексіс нарешті підвелася, він підійшов і дістав із сумки на мотоциклі теплий плед, який прихопив перед виїздом. Він передбачливо поклав його туди ще після того, як погода різко зіпсувалася.

— Алісо, ось, загорнися, — лагідно сказав він.

Дівчина здивовано глянула на нього.

— Дякую, Даміане.

— Не дякуй. Зараз головне, щоб ти зігрілася.

Він обережно вкрив її плечі пледом, а потім допоміг підвестися, не торкаючись живота й не роблячи різких рухів.

Алексіс подивилася на нього з безмежною вдячністю.

— Я не знаю, що б робила без тебе.

Даміан ледь усміхнувся.

— Знала б. Ти б перевернула все місто догори дриґом, поки не знайшла б її.

— Це правда, — тихо сказала вона.

Він торкнувся її долоні.

— Але добре, що сьогодні тобі не довелося робити це самій.

Алексіс піднялася навшпиньки й поцілувала його в щоку.

— Дякую, коханий.

Він на мить завмер, а потім усміхнувся так тепло, що вона сама не стримала усмішки у відповідь.

— Мені подобається, як це звучить, — прошепотів він.

— Не звикай надто швидко.

— Запізно.

Аліса крізь сльози ледь помітно засміялася.

І цей тихий сміх став для Алексіс найкращим звуком за весь день.

Невдовзі приїхали Емілі та Віолетта.

Побачивши Алісу, Емілі відразу кинулася обіймати її, а Віолетта полегшено видихнула й погладила дівчину по плечу.

— Ти нас до смерті налякала! — сказала вона. — Наступного разу, коли захочеш таємничо зникнути, залиш хоча б записку. А ще краще — не зникай зовсім!

— Пробачте, — тихо відповіла Аліса.

— Ми не сваримо тебе, — м’якше додала Емілі. — Просто хвилюємося.

— Я знаю.

Алексіс допомогла сестрі влаштуватися в машині. Даміан залишив мотоцикл на стоянці й домовився повернутися за ним пізніше, коли переконається, що дівчата безпечно дісталися додому.

Перед від’їздом він відчинив дверцята й нахилився до Алексіс.

— Я поїду за вами. Якщо знадобиться допомога, телефонуй.

— Ти й так зробив більше, ніж міг.

— Ні, Алексіс. Я зробив те, що хотів.

Він легко поцілував її в чоло.

— Іди до сестри.

Вона затримала його руку на секунду довше.

— Побачимося вдома.

— Чекатиму.

Алексіс сіла поруч з Алісою й накрила її пледом. Дорогою вона тримала сестру за руку, час від часу поглядаючи на неї, наче боялася, що та знову зникне.

Аліса мовчала. Її повіки важчали, голова схилилася до плеча Алексіс.

— Поспи трохи, — прошепотіла старша сестра. — Тепер ти в безпеці.

— Ти не залишиш мене?

Алексіс міцніше обійняла її.

— Ніколи.

Вона не знала, що саме змусило Алісу втекти. Не знала, чи були причиною страх перед колишнім нареченим, сором, погрози або щось інше. Але відчувала: сестра приховує набагато більше, ніж готова розповісти.

І Алексіс не збиралася тиснути на неї.

Спочатку вона подбає про Алісу. Переконається, що з її донечкою все гаразд. Зробить усе, щоб сестра знову відчула себе захищеною.

А потім вони поговорять.

По-справжньому.

Коли машина зупинилася біля будинку, Даміан уже чекав на них. Він допоміг Алісі піднятися сходами, заніс її сумку й перевірив, чи є в домі все необхідне.

Емілі принесла теплу ковдру, Віолетта поставила на стіл чайник і почала готувати чай, а Алексіс допомогла сестрі переодягнутися в сухий одяг.

Лише коли Аліса опинилася на дивані під теплою ковдрою з чашкою чаю в руках, Алексіс дозволила собі видихнути.

Вона присіла поруч і обійняла сестру за плечі.

— Ти вдома, — тихо сказала вона. — І я нікуди тебе не відпущу, поки сама не будеш готова.

Аліса поклала голову їй на плече.

— Я люблю тебе, Алексіс.

— А я тебе ще більше.

З кухні долинув тихий сміх Віолетти, Емілі щось розповідала Даміану, а за вікном повільно опускався вечір.

У домі знову стало тепло.

Та Алексіс не могла позбутися відчуття, що ця втеча була не просто випадковим поривом сестри.

Аліса була налякана. Вона намагалася зникнути так, щоб ніхто не знайшов її відразу. Вона не сказала, куди йде, і навіть не попросила допомоги.

Хтось або щось змусило її повірити, що поруч із власною сестрою їй небезпечно.

Алексіс подивилася на Алісу, яка нарешті почала засинати, і тихо стиснула її долоню.

— Я обіцяю, маленька моя, — прошепотіла вона. — Що б не сталося, я тебе захищу.

Біля дверей з’явився Даміан. Він почув її слова, але нічого не сказав. Лише підійшов і поклав руку їй на плече.

Алексіс притулилася до нього, не відпускаючи сестриної руки.

Вона вже знала: попереду буде непроста розмова. І, можливо, нова боротьба.

Але тепер вона не збиралася відступати.

Ні на трасі.

Ні в коханні.

Ні тоді, коли йшлося про родину.