Глава 18. Сумнів у коханому

Ранок почався з дивного відчуття тривоги.

Алексіс сиділа на краю ліжка й обережно розминала травмовану ногу. Лікар дозволив їй потроху рухатися, але заборонив повертатися до повноцінних тренувань, доки біль не зникне. Кожен день без велосипеда здавався їй втраченим шансом. Попереду чекали нові етапи «Гран-прі швидкості», а вона навіть не знала, чи зможе вчасно повернутися на трасу.

Та найбільше її хвилювало не змагання.

Даміан.

Після падіння він майже не відходив від неї. Привозив їжу, перевіряв, чи прийняла вона ліки, жартував, коли бачив її похмуре обличчя, і мовчки залишався поруч, коли слова були зайвими. Він не намагався командувати, не вимагав обіцянок і не змушував її говорити про почуття.

Алексіс поступово звикала до його присутності.

І саме це лякало найбільше.

Вона надто добре знала, як легко довіритися людині, а потім виявити, що всі її слова були брехнею. Історія Аліси постійно нагадувала їй про це. Ще зовсім недавно сестра готувалася до весілля, мріяла про щасливу родину й збиралася повідомити нареченому про майбутню дитину. А потім один чужий знімок зруйнував усе.

Алексіс не хотіла повторити її помилку.

— Ти знову про нього думаєш? — пролунало з дверей.

Алексіс підняла голову. На порозі стояла Емілі з двома чашками кави.

— Про кого?

— Звісно, про свого нестерпного байкера. Ти так дивишся на телефон, наче він ось-ось повідомить тобі, що збирається одружитися з тобою просто сьогодні.

— Емілі!

— Що? Я лише намагаюся підтримувати твоє романтичне життя. У тебе й без того забагато спортивних драм.

Подруга поставила чашку на тумбочку й сіла поруч.

— До речі, Даміан писав. Запитував, як ти почуваєшся.

— І що ти відповіла?

— Що ти жива, уперта й категорично відмовляєшся слухатися лікаря. Він передав, що приїде після обіду.

Алексіс мимоволі всміхнулася.

— Він не мусить постійно за мною доглядати.

— А ти не мусиш удавати, що тобі це не подобається.

Емілі підморгнула, але потім її обличчя стало серйознішим.

— Алексіс, ти ж сама погодилася дати йому шанс. Не шукай приводу втекти тільки тому, що він став для тебе важливим.

— Я не шукаю приводу.

— Тоді просто дозволь собі бути щасливою.

Алексіс нічого не відповіла.

Вона ще не знала, що за кілька годин саме слова про довіру змусять її серце стиснутися від болю.

Після обіду Алексіс вирішила трохи пройтися територією спортивного комплексу. Лікар дозволив короткі прогулянки, якщо вона не перевантажуватиме ногу. Їй хотілося побачити трасу, відчути знайомий запах гуми й мастила, почути голоси спортсменок, які готувалися до наступного етапу.

Вона не збиралася тренуватися.

Принаймні сьогодні.

Біля адміністративного корпусу Алексіс помітила кількох учасниць змагання. Вероніка Сталь стояла біля лавки з пляшкою води в руці й щось показувала Кірі Мельник на своєму телефоні.

Кіра сміялася.

— Не можу повірити, що ти досі маєш ці фотографії, — промовила вона.

— А чому ні? Це було давно, але спогади залишаються, — відповіла Вероніка. — До того ж не щодня тобі вдається провести вечір у компанії такого чоловіка.

Алексіс хотіла пройти повз, проте почула наступне запитання.

— І що, ви досі спілкуєтеся?

— Іноді. Він не з тих, хто забуває старих знайомих.

— Цікаво, — протягнула Кіра. — Особливо зважаючи на те, як він тепер бігає за нашою чемпіонкою.

Вероніка розсміялася.

— Не перебільшуй. Даміан завжди любив гарних жінок. А Алексіс просто зараз у центрі уваги.

Алексіс завмерла.

Даміан?

Вона не хотіла підслуховувати, але ноги наче приросли до землі.

— Ти справді зустрічалася з ним? — запитала Кіра.

— Ми не були парою, якщо ти про це. Просто спілкувалися. Кілька разів вечеряли, одного разу він допоміг мені з мотоциклом. Нічого серйозного.

— А Алексіс про це знає?

Вероніка знизала плечима.

— А чому вона повинна знати про кожну жінку, з якою він колись проводив час?

Кіра знову засміялася.

— Ти маєш рацію. Але цікаво, як вона відреагує, якщо дізнається.

— Можливо, запитає його. Якщо наважиться.

Алексіс відчула, як усередині здіймається хвиля обурення.

Отже, Даміан знав Вероніку не просто як учасницю змагань. Вони проводили час разом, вечеряли, спілкувалися. І жодного разу він не сказав їй про це.

Вона згадала їхній перший поцілунок. Його долоні на її обличчі, тихий голос, яким він зізнався, що це давно перестало бути грою. Згадала, як після падіння він тримав її за руку в лікарні, як дивився на неї, коли вона погодилася дати їхнім стосункам шанс.

Невже все це було лише черговою розвагою?

— Алексіс?

Вона різко обернулася.

Біля входу до корпусу стояв Марк Вейлер із папкою документів. Він помітив її бліде обличчя й насупився.

— Ти в порядку?

— Так.

Відповідь прозвучала надто швидко.

Марк простежив за її поглядом і побачив Вероніку з Кірою.

— Щось сталося?

— Нічого, що тебе стосується.

Вона розвернулася й повільно пішла до виходу.

Їй хотілося негайно зателефонувати Даміану. Запитати, чому він приховав правду. Дати йому можливість пояснити.

Але водночас вона боялася почути відповідь.

Бо якщо він справді обманював її, то доведеться визнати, що вона знову помилилася.

Даміан приїхав ближче до четвертої.

Він зняв шолом, струсив волосся й одразу помітив Алексіс біля входу до спортивного комплексу. Вона сиділа на лавці, схрестивши руки на грудях, і дивилася кудись убік.

— Привіт, чемпіонко.

Він нахилився, щоб поцілувати її в щоку, але Алексіс відсторонилася.

Даміан завмер.

— Щось не так?

— Ти скажи.

Він уважно подивився на неї.

— Я щось пропустив?

— Наприклад, розповідь про своїх колишніх подруг?

Його обличчя змінилося. Усмішка зникла, а в погляді з'явилася настороженість.

— Про що ти говориш?

— Про Вероніку Сталь.

Даміан на мить замовк.

Цього короткого мовчання вистачило, щоб Алексіс відчула, як її підозри перетворюються на впевненість.

— Отже, ти знаєш, про кого я.

— Звичайно, знаю. Ми знайомі вже кілька років.

— І ви проводили час разом?

— Так. Колись.

— Вечеряли? Зустрічалися? Ти допомагав їй із мотоциклом?

Даміан повільно видихнув.

— Алексіс, зачекай. Я поясню.

— Що саме ти збираєшся пояснювати? Що вирішив приховати від мене частину свого життя? Чи те, що твоя колишня знайома тепер змагається зі мною, а ти залишив це маленькою таємницею?

— Вероніка не моя колишня дівчина.

— Але ти проводив із нею час!

— Так, проводив. До того, як ми з тобою взагалі познайомилися.

— І ти вирішив, що я не заслуговую знати?

Даміан провів рукою по обличчю.

— Я не думав, що колись узагалі доведеться обговорювати з тобою кожну людину, з якою я колись спілкувався. Між нами з Веронікою нічого серйозного не було. Ми кілька разів зустрічалися, зрозуміли, що не підходимо одне одному, і залишилися знайомими.

— Дуже зручно.

— Що саме?

— Ти можеш назвати це чим завгодно, але факт залишається фактом. Ти знав, що вона моя суперниця. Ти бачив, як вона поводиться зі мною. І все одно нічого не сказав.

— Тому що це минуле, Алексіс! Я не приховував від тебе стосунків із нею. У нас не було стосунків.

— А звідки мені знати, що ти говориш правду?

Даміан дивився на неї так, наче вона щойно вдарила його.

— Серйозно?

— Так. Серйозно.

— Після всього, що між нами було, ти навіть не хочеш вислухати мене?

— Я вже вислухала достатньо.

— Ні, — тихо промовив він. — Ти почула розмову двох жінок, які вирішили погратися в чужі почуття, і зробила висновки. А тепер навіть не дозволяєш мені пояснити, що сталося насправді.

Алексіс підвелася. Нога відразу нагадала про травму, але вона проігнорувала біль.

— Не смій перекладати провину на мене. Це ти вирішив, що можеш приховувати від мене правду, а потім з'являтися з квітами й удавати ідеального чоловіка.

— Я ніколи не вдавав ідеального чоловіка.

— Ні? А ким ти був, коли казав, що твої почуття справжні? Коли говорив, що хочеш бути поруч? Коли переконував мене дати тобі шанс?

— Я був собою!

Його голос уперше став різким.

Кілька спортсменів, які проходили неподалік, озирнулися. Даміан помітив це й опустив голос, намагаючись зберегти спокій.

— Послухай мене, будь ласка. Я не зраджував тобі. Між нами з Веронікою давно все закінчилося, ще до нашого знайомства. Я не маю до неї почуттів. І якби ти просто запитала мене, я б розповів усе без жодних проблем.

— Але ти сам не розповів.

— Бо не вважав, що коротке знайомство з жінкою кілька років тому має значення для наших теперішніх стосунків!

— Для тебе не має. А для мене має.

— Тоді скажи, що саме тебе лякає. Те, що я колись спілкувався з Веронікою? Чи те, що ти почала мені довіряти й тепер боїшся, що я можу тебе образити?

Алексіс здригнулася.

Він торкнувся саме того місця, яке вона намагалася заховати навіть від самої себе.

Їй було страшно.

Страшно втратити контроль, стати залежною від чужої присутності, повірити красивим словам і одного дня побачити, як вони розсипаються на уламки. Вона бачила, що пережила Аліса, і не хотіла пройти тим самим шляхом.

Та замість того, щоб зізнатися, Алексіс ще міцніше стиснула руки.

— Не намагайся аналізувати мене. Ти не знаєш, що я відчуваю.

— Я намагаюся зрозуміти тебе!

— Тоді не приховуй від мене нічого!

— Я не приховував зради, якої не було!

Його слова зависли між ними.

На кілька секунд Алексіс втратила дар мови. Вона бачила, що Даміан не кричить на неї, не намагається залякати чи змусити замовкнути. Він просто стояв перед нею, розгублений і розчарований, намагаючись достукатися до людини, якій нещодавно відкрив своє серце.

Але образа виявилася сильнішою за здоровий глузд.

— Знаєш що? Мені набридло гадати, скільки ще сюрпризів приховано за твоєю усмішкою. Можливо, Вероніка права. Можливо, ти просто любиш увагу жінок і зараз обрав мене, бо я нова цікава іграшка.

Даміан зблід.

— Забери свої слова назад.

— Чому? Неприємно чути правду?

— Ти навіть не знаєш, що таке правда в цій історії.

— Тоді чому ти не розповів мені раніше?

— Тому що я не знав, що маю виправдовувати кожен день свого життя до знайомства з тобою!

Він замовк, важко дихаючи.

Алексіс відчула, що ще мить — і він скаже щось таке, після чого повернутися до попереднього вже буде неможливо.

Але Даміан лише похитав головою.

— Я думав, що між нами починається щось справжнє. Думав, що ти дозволила мені наблизитися не просто так. А тепер розумію, що ти все ще бачиш у мені чоловіка, який рано чи пізно тебе зрадить.

— Я цього не казала.

— Ти щойно назвала мене брехуном.

— Бо ти приховав…

— Моє минуле, Алексіс. Не зраду. Не іншу жінку за твоєю спиною. Моє минуле.

Він зробив крок назад.

— Я прийшов сюди, щоб побачити, як ти почуваєшся. Хотів принести тобі каву, посидіти поруч, можливо, трохи прогулятися, якщо лікар дозволив. Я навіть думав, що зможу переконати тебе не поспішати з поверненням до тренувань, бо твоє здоров'я важливіше за будь-який турнір.

Він гірко всміхнувся.

— А натомість опинився на допиті.

— Не перебільшуй.

— Я не перебільшую. Я намагався пояснити тобі все, що ти хотіла знати. Але ти не слухаєш. Ти вже винесла вирок і просто чекаєш, коли я визнаю себе винним.

Алексіс мовчала.

Вона хотіла, щоб він залишився. Щоб обійняв її, поцілував і сказав, що все владнається. Щоб не дозволив їй зруйнувати те, що тільки почало народжуватися між ними.

Та гордість не давала вимовити жодного з цих слів.

— Якщо тобі немає чого приховувати, то чому ти так розлютився? — запитала вона нарешті.

Даміан довго дивився на неї.

— Тому що мені боляче, Алексіс. Я не машина, яка повинна спокійно приймати будь-які звинувачення лише тому, що ти боїшся довіряти.

Вона відвела погляд.

— Я не просила тебе закохуватися в мене.

Щойно слова зірвалися з її губ, Алексіс зрозуміла, наскільки жорстоко вони прозвучали.

Даміан завмер.

Його обличчя стало чужим. Зникла звична насмішкуватість, зникла ніжність, із якою він дивився на неї останніми днями. Залишилася лише втома людини, яка надто довго намагалася довести, що її почуття справжні.

— Ні, — тихо погодився він. — Не просила.

Він опустив погляд на її травмовану ногу, а потім знову подивився їй у вічі.

— І я не вимагатиму, щоб ти відповідала мені взаємністю. Але я не дозволю перетворювати свої почуття на привід для нескінченних звинувачень.

— Даміане…

— Ні, дай мені закінчити.

Вона замовкла.

— Я справді хочу бути з тобою. Мені подобається твоя впертість, твоя сміливість, те, як ти борешся за сестру й ніколи не здаєшся, навіть коли тобі боляче. Я захоплююся тобою не тому, що ти спортсменка чи переможниця. А тому, що ти — Алексіс. Жінка, поруч із якою я вперше за довгий час захотів чогось більшого, ніж просто наступний день.

Він зробив паузу.

— Але я не можу побудувати стосунки з людиною, яка не хоче мене чути.

Алексіс відчула, як до горла підступає клубок.

— То ти просто підеш?

— А що мені робити? Залишитися й благати тебе повірити мені? Доводити, що я не той чоловік, за якого ти мене прийняла? Я можу пояснити минуле. Можу відповісти на будь-яке запитання. Але не можу змусити тебе слухати.

Він дістав із кишені ключі від мотоцикла.

— Коли будеш готова поговорити спокійно, ти знаєш, де мене знайти.

— Не треба вдавати ображеного.

Даміан на мить заплющив очі.

— Бачиш? Ти навіть зараз не розумієш, що відбувається.

Він надягнув шолом, але не відразу застебнув ремінець.

— Я не твій колишній, Алексіс. І не наречений Аліси. Не став мене на місце чоловіків, які завдали вам болю, лише тому, що так легше захиститися.

Він сказав це без злості.

І саме тому його слова влучили набагато глибше, ніж будь-який крик.

— Прощавай, Алексіс.

— Даміане, зачекай…

Вона сама не зрозуміла, чому вимовила це. Можливо, хотіла зупинити його. Можливо, нарешті готова була вислухати.

Але він уже відвернувся.

— Сьогодні я не залишатимуся там, де мене не хочуть чути.

За мить двигун мотоцикла загуркотів, і Даміан виїхав із території спортивного комплексу.

Алексіс залишилася сама.

Вона дивилася йому вслід, відчуваючи, як усередині повільно розростається порожнеча. Їй здавалося, що вона повинна відчути полегшення. Адже щойно позбулася чоловіка, який міг колись завдати їй болю.

Але полегшення не було.

Був лише біль.

— Що сталося?

Голос Емілі пролунав за спиною так несподівано, що Алексіс здригнулася.

Подруга підійшла до лавки й помітила, як вона тремтячими пальцями стискає край куртки.

— Де Даміан?

— Поїхав.

— Куди?

— Не знаю.

Емілі присіла поруч.

— Алексіс, що ти йому сказала?

— Я дізналася, що він раніше спілкувався з Веронікою.

— І?

— Вони зустрічалися, вечеряли, він допомагав їй із мотоциклом. А мені нічого не сказав.

Емілі здивовано підняла брови.

— Зачекай. Ти говориш про те, що було до вашого знайомства?

— Так.

— І ти посварилася з ним через це?

— Він мав мені розповісти!

— Можливо, мав. А можливо, просто не вважав це важливим. Алексіс, люди не зобов'язані перелічувати всіх, із ким колись пили каву.

— Вони не просто пили каву!

— Він зрадив тобі?

— Ні, але…

— Він брехав тобі про теперішні стосунки з Веронікою?

Алексіс замовкла.

— Ти бачила повідомлення від нього до неї? Чула, що він досі має до неї почуття? Чи просто почула, як дві суперниці обговорювали його минуле?

— Ні…

— Тоді що саме ти знаєш напевно?

Алексіс опустила голову.

Емілі не підвищувала голосу, але кожне її запитання змушувало дивитися на ситуацію інакше.

— Я розумію, чому ти боїшся, — м'якше промовила подруга. — Після того, що сталося з Алісою, тобі важко повірити, що чоловік може бути щирим. Але Даміан не зобов'язаний відповідати за чужі помилки.

— Він міг просто сказати мені.

— А ти могла просто запитати.

Алексіс заплющила очі.

Вона згадала, як Даміан просив її вислухати. Як намагався пояснити, що між ним і Веронікою давно все закінчилося. Як його голос змінився, коли вона назвала його іграшкою.

І найгірше — як він подивився на неї перед тим, як піти.

Не сердито.

Розчаровано.

— Я не хотіла його образити, — прошепотіла Алексіс.

— Але образила.

— Я просто злякалася.

Емілі обійняла її за плечі.

— Тоді доведеться вирішити, що для тебе важливіше: довести, що ти ні від кого не залежиш, чи дозволити собі побудувати стосунки. Не можна постійно вимагати від людини довіри, водночас не довіряючи їй самій.

Алексіс притулилася до подруги.

— А якщо він більше не захоче мене бачити?

— Тоді ти принаймні знатимеш, що намагалася все виправити. Але не чекай, що він одразу повернеться, щойно ти покличеш.

Емілі помовчала, а потім додала:

— І ще одне. Не дозволяй Вероніці керувати твоїми почуттями. Можливо, вона просто розповіла правду про минуле. А можливо, чудово розуміла, що ти почуєш це й розсердишся. Поки що ми не знаємо.

Алексіс повільно кивнула.

Вона не хотіла визнавати, що суперниця могла навмисно спровокувати її. Але тепер ця думка здавалася цілком реальною.

— Мені потрібно поговорити з ним.

— Так. Але не для того, щоб змусити його виправдовуватися. А щоб нарешті вислухати.

Увечері Алексіс повернулася додому.

Аліса сиділа у вітальні з блокнотом, у якому записувала речі для дитячої кімнати. На столику лежали каталоги дитячих меблів, кілька зразків тканин і маленька пара рожевих шкарпеток, які вона купила напередодні.

— Ти вже повернулася? — запитала вона. — А де Даміан? Я думала, ви сьогодні проведете час разом.

Алексіс зняла куртку й повільно опустилася на диван.

— Ми посварилися.

Аліса відразу відклала блокнот.

— Що сталося?

Алексіс розповіла їй усе. Про Вероніку, про розмову біля спортивного комплексу, про звинувачення й те, як Даміан поїхав.

Аліса слухала мовчки, лише зрідка стискаючи пальці.

Коли сестра закінчила, вона довго не говорила.

— Алексіс, ти ж розумієш, що мою історію не можна переносити на твої стосунки?

— Розумію.

— Ні, сестричко. Ти поки що лише говориш, що розумієш. Але щойно почула, що чоловік колись спілкувався з іншою жінкою, і вирішила, що він такий самий, як мій колишній.

Алексіс скривилася.

— Я не хотіла…

— Я знаю. Але послухай мене. Я теж колись вірила словам, мріяла про весілля, родину й майбутнє. І так, мені боляче, коли я згадую, чим усе закінчилося. Але я не хочу, щоб через мою історію ти відмовилася від власного щастя.

Аліса накрила її руку своєю.

— Ти захищала мене, коли я була розгублена. Не дозволяла повертатися до людини, яка мене принижувала. І я вдячна тобі за це. Але тепер ти повинна навчитися відрізняти небезпеку від власного страху.

— А якщо я помиляюся щодо нього?

— Тоді дай йому можливість показати, хто він насправді. Не Вероніка, не моє минуле, не твій страх мають вирішувати за тебе. Ти сама.

Алексіс відчула, як на очах виступають сльози.

— Я сказала йому, що не просила закохуватися в мене.

Аліса сумно похитала головою.

— Це було жорстоко.

— Знаю.

— Тоді доведеться вибачитися. Щиро. Не тому, що ти боїшся його втратити, а тому, що розумієш, чим завдала йому болю.

Алексіс подивилася на телефон.

Вона могла написати Даміану просто зараз. Могла зателефонувати й попросити повернутися. Але вперше за довгий час усвідомила, що самих лише слів може бути недостатньо.

Він мав право образитися.

Мав право не відповідати відразу.

Мав право не повертатися лише тому, що вона раптом злякалася самотності.

Алексіс відкрила їхнє листування. Останнім було його повідомлення кілька годин тому:

«Як почуватимешся після прогулянки, напиши. Не перенавантажуй ногу».

Вона перечитала ці слова кілька разів.

Він написав їх до сварки. Тоді, коли ще хотів бути поруч, турбувався про неї й не вимагав нічого натомість.

Алексіс почала набирати повідомлення.

«Даміане, нам потрібно поговорити».

Подивилася на написане й стерла.

Занадто мало.

Вона спробувала знову.

«Я не хотіла, щоб усе так закінчилося».

Стерла й це.

Бо справа була не в тому, як закінчилася розмова. Справа була в тому, що вона не дала йому сказати правду.

Зрештою Алексіс відклала телефон.

— Ти не напишеш йому? — тихо запитала Аліса.

— Напишу. Але спочатку хочу зрозуміти, як вибачитися так, щоб це не було черговою вимогою все забути.

Сестра ледь усміхнулася.

— Ось тепер ти справді думаєш.

За вікном повільно темніло. Алексіс дивилася на вогні міста й намагалася вгамувати тривогу, що стискала груди.

Вона не знала, де зараз Даміан. Не знала, чи думає він про неї, чи сердиться, чи вже вирішив, що між ними все скінчено.

І вперше їй стало зрозуміло: кохання не можна втримати силою характеру. Не можна змусити людину залишатися поруч нескінченними випробуваннями. І не можна вимагати чесності, якщо сама відмовляєшся слухати.

Алексіс боялася довіряти.

Та ще більше вона боялася, що власними руками зруйнувала те, чого насправді хотіла найбільше.

Вона знову взяла телефон і відкрила їхнє листування. Цього разу не стала нічого стирати.

«Даміане, я була неправа. Я дозволила страху говорити замість мене й не дала тобі пояснити. Мені шкода, що я образила тебе. Я не прошу забути цю розмову чи негайно пробачити мене. Коли будеш готовий, я хочу вислухати тебе. По-справжньому».

Алексіс натиснула «надіслати».

Повідомлення доставилося.

Але відповіді не було.

Вона поклала телефон поруч і заплющила очі, розуміючи, що тепер усе залежить не лише від її бажання повернути Даміана.

Їй доведеться довести, що вона справді готова довіряти.

А йому — вирішити, чи залишилося в його серці достатньо сил, щоб знову зробити крок назустріч жінці, яка щойно відштовхнула його.

І десь у глибині душі Алексіс знала: ця сварка може виявитися небезпечнішою за будь-яке падіння на гоночній трасі.

Бо велосипед можна підняти.

А от розбите серце не завжди вдається зцілити так само швидко.