Раді Вас бачити!

Розділ 30. Я обираю тебе

Вечір повільно огортав місто золотавими сутінками. Після насиченого дня Алексіс нарешті повернулася додому й поставила спортивну сумку біля дверей. Тренування минуло вдало: нога більше не турбувала її так, як раніше, витривалість поступово поверталася, а тренер похвалив її за дисципліну та уважність до власного тіла.

Вона зняла куртку, розпустила волосся й потягнулася, відчуваючи приємну втому.

На кухонному столі лежав телефон із повідомленням від Даміана.

«Сьогодні ввечері будь готова о сьомій. Одягни щось, у чому почуватимешся собою. І не намагайся вгадати, куди я тебе повезу».

Алексіс усміхнулася.

— Ну звісно. Загадковий байкер знову вирішив пограти в таємничого принца.

Вона швидко набрала відповідь:

«Якщо це знову якась твоя витівка з мотоциклом, я залишу тебе самого вечеряти».

Відповідь прийшла майже миттєво.

«Моє серце розбите. Але о сьомій я все одно чекатиму на тебе».

Алексіс засміялася.

З Даміаном їй ніколи не було нудно. Він умів дратувати її одним нахабним поглядом, викликати усмішку недоречним жартом і водночас дивувати ніжністю, якої вона не очікувала від такого самовпевненого чоловіка.

Та останнім часом їхні стосунки змінювалися.

Між ними стало менше гри заради гри й більше справжньої близькості. Вони навчилися говорити про неприємні речі, визнавати власні помилки й не вимагати негайних відповідей. Даміан більше не намагався переконати Алексіс, що знає краще за неї, а вона поступово вчилася не сприймати кожну його мовчанку як ознаку майбутньої зради.

Їй подобалося, якою вона ставала поруч із ним.

Не слабшою. Не залежною.

Просто щасливішою.

Алексіс підійшла до шафи й зупинилася перед дзеркалом. Вона вибрала темно-синю сукню, яка підкреслювала її фігуру, залишила волосся розпущеним і нанесла трохи парфумів.

Потім зупинилася, розглядаючи власне відображення.

Колись вона вдягалася так, щоб справити враження або довести, що ні в чому не поступається іншим. Сьогодні ж їй просто хотілося подобатися собі.

— Ну що, Алексіс, — прошепотіла вона до свого відображення. — Подивимося, що цього разу вигадав твій байкер.

О сьомій вечора біля будинку вже чекав Даміан.

Він стояв поруч із мотоциклом у чорній шкіряній куртці, темних джинсах і високих черевиках. Побачивши Алексіс, він випростався, і його звична самовпевнена усмішка на мить змінилася щирим захопленням.

— Ого, — промовив він. — Я, здається, забув, як дихати.

— Не перебільшуй, Рейнере.

— Я ще навіть не почав.

Він підійшов до неї й поцілував у щоку.

— Ти прекрасна.

Алексіс відчула, як усередині розливається тепло.

— Дякую. Ти теж нічого.

— «Нічого»? Після того, як я витратив двадцять хвилин на вибір куртки?

— Мені варто було сказати, що ти неймовірно красивий, але тепер уже пізно.

Даміан розсміявся й простягнув їй шолом.

— Ходімо, чемпіонко. Сьогодні я хочу показати тобі одне місце.

— І ти справді не скажеш, куди ми їдемо?

— Якщо скажу, зникне вся магія.

Алексіс узяла шолом.

— Гаразд. Але якщо ти привезеш мене на якусь гору й заявиш, що ми повинні зустріти там світанок, я змушу тебе спускатися пішки.

— Ось за це я тебе й люблю, — вирвалося в нього.

Він завмер.

Алексіс теж.

Між ними повисла коротка, майже відчутна тиша.

Даміан повільно всміхнувся, ніби намагався перетворити власні слова на жарт.

— Тобто… люблю твоє почуття гумору.

— Звичайно, — відповіла Алексіс, удаючи, що не помітила його збентеження.

Але дорогою вона кілька разів згадувала ці слова.

Ось за це я тебе й люблю.

Можливо, вони були випадковими. Можливо, Даміан сказав більше, ніж збирався.

А можливо, настав час перестати вдавати, що між ними немає нічого серйозного.

Даміан привіз її на невеликий оглядовий майданчик за містом. Звідси відкривався краєвид на вечірні вогні, а неподалік росли старі дерева, чиє листя тихо шелестіло від легкого вітру.

Біля дерев стояв невеликий столик із двома стільцями. На ньому були фрукти, сир, свіжий хліб і термос із гарячим чаєм. Поряд лежав плед.

Алексіс здивовано озирнулася.

— Ти все це підготував сам?

— Майже. Допоміг один знайомий, який досі вважає, що я не здатний організувати романтичний вечір без сторонньої допомоги.

— І він має рацію?

— Не псуй момент.

Вона засміялася, а він зняв із плеча плед і розгорнув його на спинці стільця.

— Сідай. Ти сьогодні багато тренувалася, тож я вирішив, що тобі потрібен спокійний вечір.

Алексіс сіла й подивилася на нього з ніжністю.

— Дякую. Це дуже мило.

Даміан налив чай у чашки. Кілька хвилин вони розмовляли про її тренування, про нові плани Аліси й про те, як швидко змінюється життя, коли перестаєш постійно озиратися на минуле.

Алексіс розповіла, що сестра вже облаштовує майбутню дитячу кімнату й навіть сперечалася з нею через колір маленького комода.

— Ти допомагаєш їй, але не намагаєшся вирішувати все замість неї, — зауважив Даміан.

— Я вчуся. Іноді це складніше, ніж виграти гонку.

— Зате ти робиш це добре.

Вона всміхнулася.

— А ти? Чого ти навчився за останній час?

Даміан задумався, дивлячись на місто.

— Що не кожну проблему можна вирішити, якщо просто взятися за неї й діяти швидше за всіх. І що іноді найважче — не втрутитися, а дати людині самій зробити вибір.

Алексіс уважно слухала.

— Ти говориш про мене?

— І про тебе. І про себе.

Він поставив чашку на стіл і повернувся до неї.

— Я звик жити так, ніби мені ніхто не потрібен. Мотоцикл, дорога, робота, друзі. Я сам вирішував, куди їхати й коли повертатися. Мені здавалося, що цього достатньо.

— А потім з’явилася я й почала сперечатися з тобою через кожну дрібницю?

— Ні. Спочатку ти почала сперечатися зі мною через кожну дрібницю, і це було жахливо.

Алексіс штовхнула його плечем.

— Даміане!

Він розсміявся, але невдовзі його обличчя знову стало серйозним.

— А потім я зрозумів, що чекаю на твої повідомлення. Що хочу знати, як минув твій день. Що коли ти посміхаєшся, мені хочеться зробити щось, аби ця усмішка не зникала. І що, коли тобі боляче, я не можу просто сказати собі, що це не моя справа.

Алексіс відчула, як серце починає битися швидше.

Вона знала, що Даміан небайдужий до неї. Він не раз залишався поруч, коли вона відновлювалася після травми, підтримував її перед гонками й допомагав не втратити віру в себе.

Але тепер він говорив про щось більше.

— Я не хочу бути чоловіком, який просто з’являється у твоєму житті, коли йому зручно, — продовжив він. — Не хочу, щоб ти сумнівалася в моїх намірах або боялася поставити запитання, яке може мені не сподобатися.

Він простягнув руку й обережно накрив її долоню своєю.

— Алексіс, я кохаю тебе.

Вона перестала дихати на мить.

Даміан не відводив погляду.

— Не тому, що ти чемпіонка. Не тому, що ти сильна, красива чи вмієш сперечатися так, що я іноді забуваю власне ім’я. Я кохаю тебе і тоді, коли ти сумніваєшся. Коли сердита. Коли боїшся й не знаєш, що робити далі. Мені не потрібна жінка, яка ніколи не помиляється. Мені потрібна ти.

Алексіс відчула, як на очі навертаються сльози.

Вона так довго переконувала себе, що сильна людина повинна вміти обходитися без кохання, що тепер їй було важко повірити у власне щастя.

— Я не прошу тебе негайно давати мені обіцянки на все життя, — тихо продовжив Даміан. — Я знаю, що довіра не з’являється за один вечір. І я пам’ятаю, що ми вже проходили через непорозуміння. Але я хочу будувати з тобою майбутнє. Не замість твого життя, а разом із ним. Хочу бути поруч, коли ти перемагатимеш, коли відпочиватимеш після тренувань, коли сердитимешся на весь світ. Хочу, щоб у нас був дім, до якого нам обом хотілося б повертатися.

Він ледь помітно всміхнувся.

— І хочу, щоб ти знала: я не збираюся просити тебе відмовитися від перегонів, друзів чи мрій заради мене. Я хочу бути тим, хто підтримуватиме тебе, а не стримуватиме.

Алексіс дивилася на нього, і в її серці розквітало почуття, якого вона більше не хотіла заперечувати.

— А якщо я знову злякаюся? — запитала вона.

— Тоді ми поговоримо.

— Якщо я почну сумніватися?

— Запитаєш мене про те, що тебе турбує. І я відповім чесно.

— Якщо ми посваримося?

— Не тікатимемо від розмови лише тому, що вона складна.

Вона всміхнулася крізь сльози.

— А якщо я іноді захочу побути сама?

— Я дам тобі простір. Але залишуся на зв’язку, якщо ти захочеш мене почути.

Алексіс тихо засміялася й стиснула його руку.

— Ти знаєш, що я можу бути нестерпною?

— Я підозрював це ще з нашого першого знайомства.

— І все одно кохаєш мене?

— На жаль, безнадійно.

Вона засміялася вже по-справжньому, а тоді підвелася зі стільця й стала перед ним.

— Даміане Рейнере, я теж тебе кохаю.

Він завмер, ніби боявся, що неправильно почув.

— Повтори.

— Не зловживай моментом.

— Алексіс…

Вона поклала долоні йому на щоки.

— Я тебе кохаю. Не тому, що ти врятував мене після падіння чи був поруч, коли мені було важко. Я кохаю тебе, бо з тобою мені не потрібно вдавати, що я ніколи не боюся. Ти дозволяєш мені бути сильною, але не змушуєш бути сильною щосекунди. Ти не намагаєшся забрати мою свободу, і саме тому мені хочеться впустити тебе у своє життя.

Даміан підвівся й обережно притягнув її до себе.

— Ти навіть не уявляєш, як довго я хотів це почути.

— А ти навіть не уявляєш, як довго я боялася сказати.

Він торкнувся чолом її чола.

— Тоді давай більше не змушуватимемо одне одного здогадуватися.

— Домовилися.

І Алексіс сама потягнулася до його губ.

Їхній поцілунок був ніжним і водночас сповненим усього, що вони не наважувалися сказати раніше: страху втратити, радості знайти, бажання залишитися поруч і надії, що цього разу вони зможуть побудувати щось справжнє.

Даміан обіймав її, а вона притискалася до нього, відчуваючи, як остання напруга повільно відступає.

Коли вони нарешті відсторонилися, він усміхнувся.

— То це означає, що я можу запросити тебе на наступне побачення?

— Якщо не привезеш мене на гору зустрічати світанок.

— А якщо це буде дуже красива гора?

— Тоді я подумаю.

— Жорстока жінка.

— Саме таку ти й кохаєш.

— Саме таку.

Він знову поцілував її.

Вони ще довго сиділи разом, загорнувшись у плед і спостерігаючи за містом.

Пізніше Даміан дістав із кишені маленьку коробочку. Алексіс одразу напружилася, помітивши її.

— Що це?

— Не лякайся. Це не обручка.

Вона примружилася.

— А чому ти вирішив, що я злякалася?

— Тому що ти дивишся на мене так, ніби зараз почнеш допит із пристрастю.

Алексіс засміялася.

— Просто хочу знати, що там.

Він відкрив коробочку. Усередині лежав тонкий срібний браслет із маленькою підвіскою у формі крила.

— Я побачив його кілька днів тому й подумав про тебе, — пояснив Даміан. — Крила не означають, що ти повинна кудись полетіти. Вони нагадують, що ти завжди маєш право обирати свій напрямок.

Алексіс обережно взяла браслет.

— Він прекрасний.

— Я хотів подарувати тобі щось, що не вимагатиме від тебе жодних обіцянок. Просто маленьке нагадування про сьогоднішній вечір.

Вона простягнула йому руку.

— Допоможеш застебнути?

Даміан застебнув браслет на її зап’ясті, а потім поцілував її долоню.

— Нехай він нагадує тобі, що ти вільна. Навіть коли ми разом.

Алексіс погладила підвіску пальцем.

— А я хочу, щоб ти знав дещо. Я не обіцяю, що завжди знатиму правильні слова. Можливо, іноді мені буде складно довіряти. Можливо, я помилятимуся або закриватимуся в собі.

— Я теж не ідеальний, — відповів він. — Іноді можу сказати щось необдумане. Можу не відразу зрозуміти, що тебе турбує. Але я готовий учитися разом із тобою.

— Тоді домовмося про три речі.

— Слухаю уважно.

— Довіра. Ми не будемо карати одне одного мовчанням або змушувати здогадуватися, що сталося.

— Згоден.

— Повага. Ми не будемо вирішувати одне за одного й не вимагатимемо відмовлятися від власних мрій.

— Згоден.

— І свобода. У кожного з нас залишаться власні друзі, захоплення, робота й час на себе. Ми будемо разом не тому, що боїмося залишитися самі, а тому, що обираємо бути поруч.

Даміан серйозно подивився їй в очі.

— Я згоден із кожним словом.

Він узяв її руки у свої.

— А від себе додам ще одне. Якщо щось болітиме, ми говоритимемо про це. Не шукатимемо винного, перш ніж вислухаємо одне одного. Я не хочу, щоб ти мовчала заради збереження наших стосунків. Мені потрібна правда, навіть якщо вона буде незручною.

Алексіс кивнула.

— І мені.

Вона притулилася до нього, слухаючи рівний стукіт його серця.

— Знаєш, я завжди думала, що кохання має бути схожим на гонку. Треба перемогти, не поступитися, не показати слабкості.

— А тепер?

— Тепер я думаю, що кохання більше схоже на дорогу. Іноді ми рухатимемося швидко, іноді зупинятимемося, іноді нам доведеться змінювати маршрут. Але важливо, щоб ми обоє хотіли їхати в одному напрямку.

Даміан усміхнувся.

— Тоді я готовий до найдовшої подорожі у своєму житті.

— Тільки не забувай перевіряти гальма.

— Ти щойно зіпсувала романтичний момент розмовою про технічний стан мотоцикла.

— Я чемпіонка. Безпека понад усе.

Він голосно засміявся й притиснув її до себе.

— Саме тому я тебе й кохаю.

Коли вони повернулися до міста, було вже пізно.

Даміан зупинив мотоцикл біля будинку Алексіс і допоміг їй зняти шолом. Вона розправила волосся, але не поспішала йти до дверей.

— Що таке? — запитав він.

— Не хочу, щоб цей вечір закінчувався.

Він ніжно торкнувся її щоки.

— Тоді не поспішай. Ми можемо ще трохи побути разом.

Алексіс усміхнулася.

— Знаєш, я раніше боялася, що якщо впущу когось надто близько, то втрачу себе.

— А тепер?

Вона подивилася на срібний браслет на зап’ясті.

— Тепер я розумію, що поруч із правильною людиною не потрібно ставати кимось іншим. Можна залишатися собою й водночас відкривати серце.

Даміан поцілував її.

— Я не хочу забирати в тебе жодної частини твого життя, Алексіс. Я хочу, щоб у нашому спільному житті було місце для всього, що робить тебе тобою.

— І для всього, що робить тобою тебе, — додала вона. — Я не хочу, щоб ти відмовлявся від мотоцикла, друзів чи власних планів лише тому, що тепер у тебе є я.

— Тоді домовилися.

Вона обійняла його востаннє перед тим, як піти до будинку.

— На добраніч, мій байкере.

— На добраніч, моя чемпіонко.

Алексіс уже зробила кілька кроків до дверей, коли він покликав її:

— Алексіс!

Вона обернулася.

— Що?

— Я кохаю тебе!

Його голос лунав на тихій вулиці, і вона не змогла стримати усмішку.

— А я тебе, Даміане Рейнере!

Він розсміявся, а вона, похитавши головою, зайшла до будинку.

У своїй кімнаті Алексіс довго дивилася на браслет, перш ніж лягти спати. Потім відкрила повідомлення й написала йому:

«Дякую за сьогодні. Я щаслива, що обрала тебе».

Відповідь прийшла майже відразу.

«А я щасливий, що ти дозволила мені бути поруч. І завтра я знову обиратиму тебе. Не тому, що мушу. А тому, що хочу».

Алексіс притиснула телефон до грудей і заплющила очі.

Уперше за довгий час вона не намагалася вгадати, що станеться завтра. Не будувала захисних стін і не готувалася до можливої зради.

Вона просто дозволила собі бути щасливою.

Їхнє майбутнє ще не було написане. Попереду залишалися труднощі, суперечки, нові випробування й рішення, які доведеться ухвалювати разом. Але тепер вони мали головне — чесне зізнання й домовленість не перетворювати кохання на клітку.

Дам

іан не обіцяв їй життя без страху.

Алексіс не обіцяла йому бездоганності.

Вони обіцяли дещо важливіше: чути одне одного, поважати особисті межі, говорити правду й залишати свободу там, де інші вимагали б покори.

І коли Алексіс нарешті заснула, останньою її думкою було не те, чи вистачить їй сил захистити своє серце.

Вона знала, що вистачить.

Бо тепер вона не боялася кохати.

Вона обирала Даміана. А він щодня обиратиме її.