Спочатку:
На сторінку книги
Управління магічного нагляду не мало нічого спільного з будівлею, яку Іларія уявляла собі після відмови. Жодних чорних дверей, варти в коридорах чи чиновників, що говорять пошепки. Воно займало три поверхи колишнього страхового товариства на широкій вулиці неподалік каналу. На першому поверсі видавали дозволи на роботу з небезпечними артефактами, на другому реєстрували магічні травми, а до жіночого відділу треба було піднятися ще вище, повз чергу власників крамниць, які сперечалися через нові правила зберігання зарядженого металу.
Евен показав перепустку, Іларія — картку кандидата 417, після чого їх попросили чекати. Зала була майже порожня. Біля вікна сиділа молода жінка з дитиною років трьох; дівчинка старанно викладала на підлозі ґудзики з материної сумки й кожні кілька хвилин міняла правило, за яким їх сортувала. Далі чоловік у робочому фартусі тримав на колінах загорнутий у повсть предмет і стежив, щоб ніхто до нього не торкався. На стіні висів плакат про безпечне блокування дитячих спонтанних проявів. Плакат був новий, рама — стара: під нижнім краєм виднівся шматок іншого напису, давно зафарбованого тим самим сірим кольором, що й стіна.
Іларія не змогла прочитати старий напис, а за двадцять хвилин її викликали. Працівниця, яка проводила їх далі, мала ключі на окремому кільці й червону нитку на зап'ясті. Нитку Іларія помітила через те, що жінка постійно крутила маленький вузлик великим пальцем. В іншому вона нічим не відрізнялася від пані Мерет у фонді: років сорок п'ять, темна сукня, окуляри в тонкій металевій оправі, стос паперів під рукою. Її звали пані Ворн. Правила доступу вона пояснювала дорогою. Оригінали залишаться у внутрішньому сховищі. Їм видадуть службові витяги, підготовлені після переведення справ до управління. Імена неповнолітніх, адреси, назви родинних домів і всі відомості, за якими можна встановити особу, закриті. Нотатки дозволені олівцем. Перед виходом їх переглянуть; переписувати приховані позначки на полях або намагатися відновити закреслене заборонено. Евен уточнив, що саме їм дозволено бачити. Дати — можна, вік — теж; магічні прояви взагалі були підставою, за якою доступ погодили.
Ворн відчинила читальну кімнату й додала вже без службового тону, що якщо вони знайдуть у витягах посилання на вкладення, не треба просити їх принести. Вкладення зберігаються окремо і до дозволу не входять. Іларія затрималася на цьому слові.
— Які вкладення?
Пані Ворн знизала плечима. Листи, малюнки, зразки почерку, додаткові аналізи, іноді фотографії. Старі медичні справи накопичували все, що лікареві здавалося важливим. Коли фонди переносили, великі томи залишали як були, а те, що випадало зі сторінок, часто складали в окремі конверти. Через пів століття ніхто вже не пам'ятає, чому саме певний аркуш лежить не там, де решта. Потім вона пішла по документи. Евен сів біля вікна. Іларія залишилася стояти. На столі були дві м'які підставки для книг, хоча книг їм не мали давати, коробка заточених олівців і маленька картка з проханням не спиратися ліктями на архівні матеріали. Хтось унизу грав гами на фортепіано. Не дуже добре. Одна й та сама послідовність нот повторювалася кілька разів, кожного разу з помилкою в іншому місці. Евен прислухався й припустив, що це музична школа через двір.
Іларія не відповіла. Її цікавили двері.
Чотири витяги принесли в окремих сірих папках. На кожній був номер, рік і позначка ОБМЕЖЕНИЙ МЕДИЧНИЙ ДОСТУП. Імен не було. Пані Ворн не залишилася над ними стояти. Вона сіла за маленький стіл у кутку, дістала власну роботу й почала звіряти два списки. Через кілька хвилин Іларія зрозуміла, що це взагалі не стосується їхнього запиту: жінка намагалася встановити, куди зникли три коробки матеріалів після минулорічного ремонту сховища. Час від часу вона тихо рахувала номери, знаходила один, якого не вистачало, робила позначку й починала знову. Перша справа належала дівчині п'ятнадцяти років. Іларія прочитала початок повністю. Потім ще раз, уже повільніше. Хамелеонний резонанс у неї з'явився приблизно у чотирнадцять: спершу вода поруч із матір'ю, потім слабкий холод біля старшого брата, один раз — вогонь під час огляду двох магів. Її кілька місяців спостерігав Вельт. У звичайних умовах власного стабільного прояву майже не було.
Потім сталася побутова травма. Дівчина різала тканину й проколола долоню великими ножицями. Лікар записав кровотечу як помірну. Рану промили. Через хвилину кров, яка вже потрапила в миску з водою, почала збиратися окремими нитками, хоча воду не рухали. Наступного дня Вельт спробував повторити спостереження — безрезультатно; через тиждень так само. Лише через місяць, під час звичайного аналізу, крапля крові затрималася на склі й змінила форму без контакту. Нижче йшла пізніша службова примітка. Водний прояв із судинною реакцією. Рекомендовано переведення до спеціального нагляду. Іларія зупинилася. Слово «судинною» було надруковано іншим шрифтом, ніж основний текст. Витяг створювали значно пізніше за записи Вельта. Евен теж це помітив. Він переписав формулювання, але нічого не сказав. У кінці справи стояла дата переведення — через одинадцять днів після другого випадку. Далі записів не було.
Друга дівчина мала шістнадцять. Її родину приховали ретельніше. Навіть місце проживання замінили словом провінція, а соціальний статус — порожньою смугою. На відміну від першої, вона вже мала зареєстровану водну спорідненість. До Вельта потрапила не через хамелеонний резонанс, а через дивні результати повторного тестування: поруч із магами інших типів водна сила не зникала, але поверх неї з'являлися короткі сторонні прояви. Вельт сперечався з первинним діагнозом. У витягу зберегли його формулювання: наявна водна реакція може бути вторинною, а не основною. Іларія написала це собі окремо. Далі починалося те, заради чого справу забрали. Під час родової перевірки дівчина торкнулася власної крові на тестовій пластині раніше, ніж лікар устиг додати реагент. У сусідній кімнаті проходив перевірку її брат. Два зразки були розділені стіною. За записом свідка, крапля на її пластині витягнулася в бік дверей. Це ще можна було пояснити нахилом столу; другий випадок пояснювався гірше.
Коли на стіл поставили три закриті пробірки без підписів, дівчина двічі вибрала ту, де була кров матері. Потім — братову. Зі сторонніми зразками нічого не відчувала. Вельт не називав це читанням спорідненості: використовував обережніше формулювання «напрямна реакція» і проводив контрольні тести. Іларія перестала писати. У горлі пересохло. Евен продовжував читати. Дівчина не могла розрізнити двох сторонніх людей. Не могла сказати, кому належить кров, якщо не знала людину. Не бачила спогадів, характеру, хвороб. Лише іноді відчувала близькість власного роду. У трьох із п’яти повторень результат був правильний — для доказу цього замало, але цілком достатньо, щоб привернути чиюсь увагу. Справа закінчувалася іншим формулюванням: Спадкова водна аномалія з небажаною реакцією на родові зразки. Подальше спостереження передано. Іларія тричі перечитала саме слово «небажаною» — не «небезпечною» й не «нестабільною».
Евен відклав аркуш і розім'яв пальці. Пані Ворн у кутку сперечалася пошепки із власним списком. Одну з трьох коробок вона нарешті знайшла: хтось торік зареєстрував її під старою назвою відділу. Жінка зробила на полях сердиту примітку й перейшла до наступної. Іларії захотілося спитати її, хто складав ці витяги. Вона спитала. Ворн перевірила службовий код унизу сторінки. Перший варіант створили приблизно через двадцять років після роботи Вельта, коли старі клінічні матеріали переводили в систему магічного нагляду. Потім їх ще раз скорочували після наступної реформи. Хто саме? Імен у копії не було. Можна замовити журнал укладачів, якщо він зберігся. Евен одразу попросив. Ворн записала запит на окремому аркуші й попередила, що сьогодні його не виконають. Іларія повернулася до папок. Третя справа чекала.
Їй було чотирнадцять. Наймолодша. Перші сторінки виявилися настільки звичайними, що Іларія двічі перевіряла номер: часті головні болі, сильна втома після проявів, слабкий хамелеонний резонанс, схильність до водної магії, жодних великих відхилень. Дівчина погано їла в лікарні, просила дозволити матері залишатися довше під час відвідувань, не любила одного з санітарів і одного разу вилила на нього глечик води. Причину у витягу не пояснювали, й Іларія несподівано зрозуміла, що їй цікава саме ця прогалина, зовсім не магічна: що зробив санітар?
Відповіді в матеріалах не було. Натомість через кілька сторінок з'явився запис про іншу пацієнтку. Старша дівчина в палаті порізала ногу об розбиту склянку. Кровотеча була сильна. Поки сестра бігла по лікаря, чотирнадцятирічна пацієнтка притиснула руки до рани. Кров зупинилася швидше, ніж мала. Для звичайного медичного запису цього вистачило б, але Вельт продовжив спостереження. Він описав руки дівчини після події. На долонях не було порізів, але під шкірою з'явилися тонкі червоні смуги, які зникли приблизно за годину. Сама пацієнтка сказала, що не знала, що робить. Їй здавалося, ніби кров іншої людини «йде не туди», і вона лише змусила її зупинитися.
Фраза була взята в лапки. Ймовірно, слова самої дівчини. Іларія довго дивилася на них. Потім перегорнула аркуш. У наступному тесті їй дали закриту скляну трубку з невеликою кількістю чужої крові. Нічого не сталося. Іншу — теж. Вельт записав, що реакція, можливо, виникає тільки при живому кровообігу. Ще за кілька днів сталася друга подія. Інший лікар, який не знав деталей першої, випадково порізав палець під час огляду. Дівчина відразу сказала, що в нього є старий шрам вище зап'ястя. Шрам справді був, вище зап’ястя й під рукавом, де дівчина не могла його бачити. Вельт спочатку припустив, що інформація могла бути відома раніше. Перевірив персонал. Не знайшов підтвердження. Запитав дівчину, звідки вона знає. Її відповідь у службовий витяг не перенесли повністю. Лишилося тільки:
«…не побачила. Кров пам'ятала…» Все після цього було закрито сірою смугою. Іларія відчула, як Евен перестав рухати олівцем. У кімнаті продовжували звучати гами. Тепер хтось унизу нарешті пройшов складне місце правильно й одразу зупинився, ніби не очікував успіху. Іларія прочитала фразу ще раз. Суб’єктом у ній була не пам’ять дівчини й не її знання, а сама кров. Вона не сказала вголос нічого. Евен теж.
Четверта справа була найкоротша. Пацієнтці — шістнадцять; хамелеонний резонанс з’явився в ранньому підлітковому віці, пізніше зареєстрували водну спорідненість, один випадок швидкого загоєння і два невизначені епізоди під час родових тестів. Далі медичних записів майже не було, хоча спостереження не припинилися: службовий витяг раптом переходив до адміністративних відомостей. Пацієнтку передано за окремим розпорядженням. Номер розпорядження. Дата. Підстава закрита. Установа-приймач закрита. Вельтового підпису немає. Через три дні після переведення він подав внутрішню скаргу. Текст скарги не входив до справи. Через дев'ять днів його відсторонили від програми спостереження. Іларія повернулася до початку, думаючи, що щось пропустила. Ні, яскравого магічного випадку, який пояснював би, чому саме четверту дівчину вилучили, тут не було. Евен першим помітив інше. У графі первинного надходження залишили номер родового підтвердження. Ім’я прибрали, але формат номера лишився. У трьох інших справ він був звичайний, короткий, як у більшості реєстрів.
У четвертої номер мав інший формат — довший, із двома літерами перед цифрами. Евен не знав, що це означає. Іларія вже десь бачила схожу систему, але не могла згадати де. Вона переписала формат без цифр, щоб не порушувати правила: дві літери, кількість знаків, розділювач. Пані Ворн підняла голову. Сказала, що сам формат можна. Конкретний номер — ні. Іларія сховала аркуш під руку.
Вони закінчили після третьої. Нотатки справді перевіряли. Ворн читала не зміст, а шукала імена, адреси, номери справ, закриті дані. Дві Іларіїні позначки попросила закреслити. Формат родового номера залишила. Евен тим часом заповнював запит на журнал укладачів і окремо — на внутрішню скаргу Вельта. Другий запит пані Ворн прийняла, але одразу попередила: скарга могла перейти в кадровий фонд, а той має інші правила доступу. Евен не сперечався. Він уже навчився, що з архівом краще сперечатися формою, а не голосом. Перед виходом Іларія запитала ще одне. Чи можна встановити, куди передали четверту пацієнтку, якщо установа в копії прихована?
Пані Ворн подивилася на неї поверх окулярів. Не з підозрою. Радше як людина, якій ставлять питання, відповідь на яке добре відома, але не подобається. Існує реєстр міжвідомчих передач. Теоретично. Практично доступ до нього закритий сильніше, ніж до медичних витягів, бо він містить не лише пацієнтів, а й службові переміщення небезпечних магів, свідків, людей під державною охороною.
Потрібна інша підстава. Евен уже тягнувся по чистий бланк. Ворн зупинила його рукою. Сьогодні — ні. Він усміхнувся. Прибрав руку. Іларія вперше побачила, як дві людини можуть вести давню війну, зустрівшись уперше.
На вулиці вона не говорила до самого мосту. Евен теж. Вони перейшли канал, купили у вуличного продавця гарячі каштани, бо обидва пропустили обід, і сіли на лаву біля води. Магістр розгорнув паперовий пакет між ними. Іларія взяла один каштан. Шкірка обпекла пальці. Це було навіть приємно. Вона не хотіла відразу перетворювати побачене на теорію. Третя дівчина могла помилитися. Вельт міг перебільшити. Фраза могла стосуватися чогось іншого. Службовий витяг був скорочений двічі й складений людьми, яких вони не знали. За шістдесят років навколо кількох дивних випадків легко побудувати красиву неправду.
Евен сказав майже те саме — не вгадавши її думки, а просто роблячи свою роботу. Вони почали з того, що справді мали. У чотирьох вилучених дівчат спостерігалися прояви, пов'язані з кров'ю або родовими зразками. У трьох випадках раніше стояла водна спорідненість. Принаймні дві реагували на кров не так, як звичайний водний маг. Одна могла впливати на кровотечу іншої живої людини. Існував запис, де пацієнтка нібито отримала інформацію про старий шрам без видимого способу його побачити.
Існувала фраза про пам'ять крові. Це все. Ніякого нового типу магії вони ще не довели. Іларія погодилася. Через хвилину запитала, чи Евен коли-небудь чув про магію крові. Він довго чистив каштан. Не виглядав здивованим самим словосполученням. Такі історії існували. Старі військові хроніки згадували людей, здатних зупиняти кровотечі без рук, викликати жар у тілі ворога, знаходити родичів за краплею крові. У народних казках це часто були жінки. У серйозній магічній історії більшість таких описів трактували як перебільшену водну магію, лікування, отруєння або пізнішу легенду. Евен сам ніколи не бачив підтвердженого випадку. У підручниках окремої спорідненості не існувало. Іларія розламала каштан навпіл. Спитала, чому. Він не знав. Відповідь прозвучала занадто просто, щоб бути зручною.
Ріан того дня отримав два листи. Один від Еви. Другий — від Ардена. Він відкрив Евин першим. Це сталося випадково: її конверт лежав зверху. У листі було майже дві сторінки про майбутню поїздку до тітки, яку батьки все ще не скасували. Ева не хотіла їхати, але тепер уже не була певна, що саме її дратує: сама поїздка чи те, що рішення прийняли без неї. Далі вона переходила до музичного вечора, молодшого Ланца, який таки поставив склянку на фортепіано й отримав догану від матері, і лише в самому кінці питала, чи «Ріан» теж прийде на наступний прийом у домі Вернів.
Ріан прочитав останню частину двічі. Потім відклав. Лист герцога був коротшим. Арден повідомляв, що Тео повернувся до майстерні. Пан Шоль прийняв його без штрафу, зате змусив три години розбирати занедбаний механізм як покарання за запізнення. Енно почав ходити до Мирека двічі на день і вже в перший вечір забув перевірити один засув, після чого старий продиктував йому список із сімнадцяти пунктів.
Далі йшло про баштовий годинник. Майстер Шоль погодився приїхати на західний маєток навесні, якщо дорога буде проїзна. У самому низу Арден додав, що Леда сьогодні вперше дозволила молодому груму сісти без того, щоб спробувати вкусити його за рукав. Ріан усміхнувся й сам цього не помітив; Мара — помітила. Вона саме складала його речі до повернення в маєток і нічого не сказала, але один раз подивилася на лист, потім на Ріана, а потім дуже зайнялася шухлядою. Лист він усе-таки сховав: не від сорому, а від Мариної надмірної обізнаності в його новому житті.
Іларія повернулася вже після заходу сонця. Ріан сидів у малій вітальні з Евіним листом на одному коліні й герцоговим — на другому. Перед ним лежали два чисті аркуші. Перший він починав утретє. Іларія зняла рукавички й сіла навпроти. Брат подивився на її обличчя — своє — й одразу відсунув листи. Вона розповіла про витяги. Не поспішаючи. Ріан спочатку слухав як завжди, час від часу ставлячи практичні питання. Чи були імена? Ні. Чи можна побачити оригінали? Ні. Чи міг Вельт помилятися? Так. Чи Евен вважає це окремою магією? Поки ні. На фразі про кров, яка пам'ятала шрам, Ріан перестав рухати ногою. Іларія не додала нічого драматичного. Не було потреби. Вона показала записи. Брат прочитав. На останньому аркуші зупинився біля формату родового номера.
— Це я бачив.
Іларія спершу подумала, що неправильно почула. Ріан узяв олівець і намалював дві літери, риску, групу цифр. Не той конкретний номер із архіву. Схему. Він бачив такі записи у батьковій родовій книзі, коли готувався до спадкування. Не у Вейрів. У примітках до шлюбів із кількома старими домами. Літери означали не регіон. Особливий реєстр. Який саме, Ріан не пам'ятав. Іларія підсунулася ближче. Він намагався згадати сторінку. Там був шлюб прадідової сестри або двоюрідної тітки — хтось із Ровенів, здається. Ще два прізвища. Старі роди. Ріан замовк. На столі поряд лежав Евин лист. Кайренове прізвище не було написане ніде. У цьому й не було потреби.
