Спочатку:
На сторінку книги
Ріан отримав лист Іларії вранці, але до Кайрена Ровена дійшов тільки після другої чашки чаю, тому що сестра спершу витратила майже пів сторінки на Товариство старих текстів, загублену панчоху невідомого студента і суперечку про те, чи може пральний список вважатися історичним документом. Він уже почав підозрювати, що Академія діє на людей гірше за монастир, коли прочитав останні рядки.
Кайрен питав, чи Іларія заручена з Арденом.
Ріан повернув аркуш трохи до світла, наче від цього речення мало стати зрозумілішим. Далі сестра повідомляла, що хлопець, схоже, помітив її на реєстрації, після чого сама заплуталася, кого саме він тоді помітив: Іларію в жіночому тілі, де насправді стояв Ріан, чи просто дівчину з обличчям, яке належало його сестрі.
Ріан перечитав двічі й відклав лист біля тарілки.
Мара саме принесла гарячу воду й запитала, чи ще потрібен чай. Він попросив долити, хоча чашка була майже повна, і ще кілька секунд дивився на почерк Іларії.
Насправді ситуація була досить простою. Кайрен побачив гарну дівчину. Ріан не мав причин ображатися на цю частину, бо тіло було Іларіїне, обличчя теж. Те, що всередині в цей момент стояв він і нервував через державну перевірку вух, навряд чи можна було вважати важливою обставиною для людини на іншому кінці коридору.
Значно цікавіше було те, що Кайрен питав про герцога.
Ріан майже взявся писати відповідь одразу, але внизу грюкнули вхідні двері, а за хвилину пані Тарен з’явилася на порозі й повідомила, що молодші Вейри приїхали раніше.
Він забув не про самих родичів, а про сьогоднішній обід.
Батько домовився про нього ще тиждень тому, одразу після державної перевірки, але останні дні в міському будинку минали в такій кількості листів, посильних, рахунків і планів повернення до маєтку, що Ріан перестав пам’ятати, кого коли чекають. Родер Вейр, батьків троюрідний брат, майже ніколи не бував у столиці взимку, зате восени приїздив щороку: частину вовни з їхніх земель продавали саме тут, а заодно він зустрічався з банкіром, переглядав орендні угоди й відвідував одного старого кравця, якому, за сімейною легендою, довіряв більше, ніж власному управителю.
Цього разу з Родером приїхав син, Леор.
Ріан бачив його останній раз понад рік тому, ще у власному тілі, на похороні двоюрідної бабусі, де вони провели більшу частину поминального обіду, з’ясовуючи, хто з покійних родичів на портретах був найгіршим вершником. Леор був старший на чотири роки, магію отримав без жодних сімейних катастроф, завершив Перший Круг і замість того, щоб лишитися в Академії, повернувся додому допомагати батькові. Саме через нього молодша гілка Вейрів становила проблему.
Якби Ріан не підтвердив магії та не завершив перший академічний рік, Леор ставав наступним кваліфікованим чоловіком роду.
Не колись у далекому майбутньому. Одразу, щойно юридично фіксувалася неспроможність старшої лінії дати спадкоємця, який відповідає умовам титулу.
У сімейній книзі це виглядало як одна лінія, що закінчувалася, і сусідня, яка продовжувалася далі.
У житті Леор щойно стояв у передпокої, витираючи мокрі черевики об килимок і пояснюючи пані Тарен, що скриньку яблук не треба нести до вітальні, бо вона призначена кухні. Ріан поспішив униз.
Батько вже вітав гостей. Родер майже не змінився: великий, трохи сутулий, із сивиною біля скронь і звичкою знімати рукавички ще на вулиці, через що руки в нього восени завжди були червоні від холоду. Леор, навпаки, за рік став помітно дорослішим. Вищим навряд чи, але плечі роздалися, волосся він тепер носив коротше, а на лівій щоці з’явився тонкий світлий шрам. Ріан знав, звідки він. Леор улітку впав із яблуні.
Принаймні офіційно. У листі батько писав, що син оглядав верхні гілки після бурі; Ріан, знаючи Леора, підозрював, що той поліз перевіряти, чи можна прищепити до старого дерева новий сорт, і не захотів чекати драбини.
Побачивши «Іларію», Леор привітався цілком нормально, як із кузиною, котру знає з дитинства. Не затримав погляду, не почав раптом поводитися галантніше через сукню й не залишив Ріанові часу підготуватися до жіночого варіанта їхнього знайомства. Лише поцікавився, чи правда Арден подарував їй кобилу, бо ця історія вже дійшла до їхньої частини родини й там сперечалися, чи герцог остаточно збожеволів.
— Леда не подарована остаточно, — відповів Ріан.
Леор задоволено кивнув, наче це щось пояснювало. Потім спитав про її хід.
Розмова перейшла до коня раніше, ніж Ріан устиг згадати, що Іларія, мабуть, мала б говорити про Леду інакше. За кілька хвилин вони вже обговорювали плече кобили, жіноче сідло, дурну звичку одного з герцогових конюхів затягувати підпругу занадто рано. Родер із батьком пішли до кабінету дивитися папери, а мати, почувши половину розмови, залишила молодих у малій вітальні й наказала лише не пропустити обід. Ріан сів навпроти Леора.
Ріан очікував, що тема Академії з’явиться відразу, але Леор до неї не поспішав.
Леор витяг із кишені маленьке яблуко, мабуть, узяте зі скриньки, покрутив у руці й почав розповідати, що їхній старий садівник знову програв війну зайцям. Цього року вони обгризли кору на двадцяти семи молодих деревах, хоча стовбури обмотували очеретом. Леор спробував інший захист — густішу сітку, але тепер садівник стверджував, що вона збирає вологу і кора під нею пліснявітиме. За останні два місяці вони сперечалися про це з таким завзяттям, що Родер заборонив обговорювати зайців за вечерею.
Ріан запитав, хто має рацію.
Леор не знав — через це вони й сперечалися.
Яблуко було нового сорту — пізнє, тверде, кислувате, зате добре лежало до весни. Леор розрізав його маленьким ножем, який носив для щеплень, і простягнув половину Ріанові. Той узяв.
Так вони й сиділи: можливий майбутній спадкоємець дому Вейрів і людина, чию відсутність магії родина приховала злочинною метаморфією, їли кисле яблуко й обговорювали пошкодження кори зайцями. Саме через буденність ситуація стала гіршою.
Ріан знав молодшу гілку все життя, але до зміни тіл майже не думав про неї як про людей, які щось втратять, якщо батьків план спрацює. У родинних розмовах вони були «наступною лінією», «умовними спадкоємцями», «ризиком для титулу». Леор існував десь поруч, жив своїм життям, завершив потрібний Академії рік, повернувся до садів, допомагав батькові з орендними землями, сварився зі старим садівником і не знав, що його кузен не має магії.
Він навіть не знав, що зараз розмовляє з цим кузеном.
Після яблука Леор нарешті згадав про перевірку.
Він сказав, що радий за Ріана, і в голосі не було навіть натяку на жаль.
Ріан з обережності перепитав, чи кузенові батько вже повідомив результати. Так, ще того самого тижня. Родер отримав офіційне повідомлення від сімейного повіреного: магічний статус старшого спадкоємця підтверджений, тому будь-які попередні розрахунки щодо переходу титулу лишаються суто резервними до завершення Першого Круга.
Леор говорив про це легко. Для нього новина мала цілком практичний наслідок: батько нарешті дозволив укласти довшу оренду на два дальні луки, бо більше не боявся, що наступного року родині доведеться переносити управління до головного маєтку Вейрів. Вони вже кілька років тримали ті землі на коротких угодах, хоча орендар просив сім років, бо хотів викопати новий дренаж і не збирався вкладати гроші в поле, яке могли забрати через рік.
Ріан не знав про це.
У сімейних розрахунках можливість переходу титулу завжди виглядала великою: головний дім, землі, місце в раді, доходи. Ніхто не говорив, що молодша гілка через ту саму невизначеність не могла нормально планувати власні поля.
— Ти не хотів би успадкувати? — спитав він.
Леор подивився на «Іларію» з явним здивуванням. Можливо, справжня Іларія ніколи не поставила б питання так прямо.
Він не відповів одразу. Відрізав від своєї половини яблука темне місце, поклав його на блюдце й лише тоді пояснив, що дурнем треба бути, аби зовсім не думати про такий титул. Звичайно, думав. Коли йому було сімнадцять і стало ясно, що Ріанова магія запізнюється, він навіть кілька місяців уявляв, як усе зміниться. Інший дім, більший маєток, місце при дворі, люди, які раптом почнуть пам’ятати його ім’я.
Потім батько посадив його за реальні рахунки. Після цього мрія стала конкретнішою.
Разом із титулом ішли борги кількох земель, старий спір за ліс, зобов’язання утримувати міст, виплати двом удовам із попередніх поколінь, десятки орендних угод і будинок, де дах на східному крилі коштував стільки, скільки молодша гілка заробляла за добрий рік на вовні.
Ріан усміхнувся; Леор відповів йому тим самим.
Він не відмовився б, якби право справді перейшло. Це була б відповідальність роду, а не приз у грі. Але будувати життя навколо надії, що двоюрідний брат виявиться непридатним до спадкування, — огидний спосіб жити. Тому після Академії Леор повернувся додому й почав поводитися так, ніби власний маєток залишиться його життям.
Ріан дивився на яблучне насіння на блюдці. Йому захотілося сказати правду.
Бажання було коротким і цілком безглуздим, але настільки чітким, що він навіть відчув перші слова. Ріан не має магії. Перший курс проходить Іларія. Ми обманюємо вас, державу і сам закон, який нібито захищає право старшої гілки. Він нічого не сказав.
Деякі секрети вже давно перестали належати одній людині. Якщо Ріан зізнається, він не лише ризикує титулом. Він віддає пані Вель під смертний вирок, сестру — під державне блокування й покарання, батька — під звинувачення в підробці спадкового статусу.
Леор тим часом збирав насіння в паперову серветку. Ріан поцікавився навіщо. Той хотів посадити.
Яблуня з насінини не повторить сорт, зауважив Ріан. Леор знав. Саме тому й цікаво.
На обід вони спустилися разом.
Батьки вже закінчили з документами, і на столі біля місця Родера лежала товста папка, перев’язана зеленою стрічкою. Ріан сів поряд із матір’ю й краєм ока стежив, як повірений, якого запросили лише на першу страву, перегортає останні сторінки. Виявилося, справа стосувалася того самого родинного врегулювання: поки старший спадкоємець не завершив Перший Круг, Леор юридично лишався наступним кваліфікованим чоловіком. У старій угоді через це були обмежені кілька великих рішень обох гілок — продаж землі, довгострокові застави, деякі шлюби з передачею родових активів. Тепер після успішної державної оцінки частину обмежень можна було пом’якшити, хоча остаточно вони зникнуть лише після сертифікації.
Ріан слухав уважніше, ніж належало Іларії.
Молодшим дітям Родера окремо були передбачені грошові частки, якщо Леор колись отримає старший титул, щоб вони не залишилися залежними від його доброї волі. Мати Родера мала довічне право на невеликий будинок і дохід із двох ферм незалежно від того, яка гілка успадкує основні землі. Якісь положення переписували ще за діда; одне стосувалося лісу, який продали тридцять років тому, але пункт лишився в документі, бо вилучити його без нового сімейного погодження виявилося складніше, ніж залишити мертвим рядком.
Усе це нагадало Ріанові родову книгу.
Люди любили уявляти спадкування стрілою: батько, син, онук. Реальні папери більше скидалися на павутину, де до кожного титулу були прив’язані удови, молодші діти, кредитори, орендарі, родичі, старі обіцянки й права, які пережили людей, заради яких їх колись придумали. Їхня підміна торкалася всіх цих ниток. Батько, мабуть, знав.
Ріан уперше почав розуміти масштаб не як небезпеку викриття, а як кількість чужих життів, у які вони внесли неправдиву умову.
Обід при цьому залишався обідом. Родер поскаржився на столичну ціну вівса. Мати Леора, яка не приїхала через застуду, передала для пані Вейрів рецепт груш, варених у пряному сиропі, й окреме застереження не додавати стільки гвоздики, скільки писала її покійна свекруха. Батько розповів історію про чиновника, який вимагав нову копію давнього шлюбного запису через дві стерті літери. Родер відповів, що це ще нічого: у них торік земельний реєстр визнав одну й ту саму ділянку одночасно пасовищем і ставком, хоча ставок висох до народження його батька.
Леор сперечався з матір’ю Вейрів про яблука. Вона вважала новий сорт занадто кислим; він доводив, що після двох місяців лежання смак зміниться.
Ріан спостерігав за ним і дедалі менше бачив «молодшу гілку».
Після десерту чоловіки знову пішли до кабінету підписувати останній аркуш. Леор міг піти з ними, але залишився: папір стосувався батьківського управління, а не його власного рішення, та й, за його словами, чотири дорослі чоловіки цілком здатні поставити три підписи без п’ятого. Вони вийшли в зимовий сад.
Тут було прохолодніше, ніж у будинку. Частину великих рослин уже перенесли ближче до внутрішньої стіни, кілька горщиків стояли порожніми після літнього пересаджування. Ріан раптом згадав Еву, розбите вікно й той її лист, про який Іларія написала лише кілька рядків.
Леор тим часом знайшов лимонне дерево й одразу почав оглядати листя на звороті. На ньому була щитівка.
Ріан не побачив би, якби кузен не показав маленькі коричневі горбки біля жилки. Леор розповів, що вони цього року втратили дві молоді цитрусові рослини, бо слуга вирішив, що плями — просто бруд, і почав витирати листя тільки тоді, коли половина дерева вже липнула від виділень комах.
Іларія, найімовірніше, ніколи не вела б із Леором таку розмову.
Ріан раптом подумав, що підміна дала йому дивний доступ до людей, яких він раніше майже не знав. Коли він був спадкоємцем, Леор говорив із ним трохи інакше: більше про коней, політику, Академію, речі, які двом молодим чоловікам їхнього стану належало обговорювати. Із «Іларією» він без сорому говорив про сад, комах, материн рецепт і страх батька перед переїздом. Можливо, не тому, що вважав жінку менш важливою; просто від неї не чекав змагання.
Ріан запитав, чи Леор колись жалкував, що залишив Академію після першого року. Кузен відповів не одразу.
Іноді. Особливо першу зиму. Друзі залишилися там, а він повернувся в дім, де батько о сьомій ранку міг розбудити через неправильний рахунок за сіно. У другому році мали початися складні польові заняття, які Леор хотів пройти, і його магія землі, ймовірно, розвинулася б сильніше. Чому ж не повернувся?
Бо вдома захворів управитель. Батько один не справлявся, а мати тоді доглядала бабусю. Леор вирішив пропустити рік. Потім з’явилися орендарі, сад, шерсть, суд через воду з сусідом — і минуло ще два. Він не виглядав жертвою власного рішення.
Просто людиною, в якої одне життя поступово стало іншим. Ріан запам’ятав це. До вечора гості поїхали.
Родер забрав папку, Леор — три яблука з власної скриньки, які пані Тарен намагалася повернути йому зі словами, що в будинку їх і так вистачає. На прощання він попросив передати Ріанові, що навесні хоче побачити, чого того навчили в Академії. Якщо кузен повернеться з умінням рухати гори, у молодших Вейрів є північне поле, де це нарешті стане в пригоді. Ріан пообіцяв передати.
Стояв біля дверей, поки карета виїжджала з двору. Батько лишився поруч. Можливо, випадково.
Вони кілька хвилин дивилися, як слуга зачиняє ворота, після чого Ріан спитав, чи батько колись думав про Леора не як про загрозу. Питання прозвучало різкіше, ніж він планував.
Батько не образився. Він, схоже, давно чекав чогось подібного. Так, думав.
І саме тому намагався не робити з молодшої гілки ворогів. Родер не зробив нічого неправильного. Леор теж. Закон ставив їх у позицію, де вигода одних залежала від невдачі інших, але це ще не означало, що вони повинні були бажати цієї невдачі.
Ріан нагадав, що батько все одно обдурив їх. Тепер пауза стала довшою. Батько відповів, що обдурив. Без виправдання. Вони повернулися в будинок.
Ріан очікував продовження, але його не було. Батько пішов перевіряти листи, які мав відправити ще до вечірньої пошти, а Ріан піднявся нагору, де на столі лежали три конверти: один від Ардена, один від Еви й один порожній, який він зранку залишив для відповіді Іларії. Арденів він не відкрив. Спершу сів писати сестрі.
Про Леора вийшло більше, ніж він планував. Ріан розповів про яблука, зайців, оренду, про те, що кузен завершив Перший Круг і все одно повернувся додому, бо управитель захворів. Потім довго шукав спосіб написати головне так, щоб це не звучало ані докором, ані закликом кинути все й зізнатися державі.
Зрештою написав простіше: вони мають пам’ятати, що молодша гілка — не рядок у родовій книзі. Цього вистачило. Далі він перейшов до Кайрена.
Ти питаєш, чи можу я посміятися. Можу. Уже.
Потім ще трохи подумав і додав, що якщо Ровен знову цікавитиметься Іларією, сестра може відповідати правду настільки, наскільки це не видає їх обох. Не потрібно ані заохочувати його від Ріанового імені, ані відлякувати лише тому, що ситуація дурна. Якщо хлопець закохається в неправильну людину, вони й так матимуть достатньо проблем без додаткової допомоги. Ріан перечитав речення.
Воно вийшло надто розумним для людини, яка сама ще не знала, що робити з Евою. Він залишив його. Лист від Еви відкрив наступним. Вона писала «Іларії».
У цьому конверті все було простіше й складніше водночас. Ева дякувала за розмову про попередній лист, повідомляла, що таки написала Ріанові й уже отримала відповідь з Академії. Відповідь їй сподобалася. Особливо історія про нічний засув, який хтось ремонтував у сусідній кімнаті, і зауваження про те, що студентські гулянки поки складаються переважно з чужого шуму за стіною. Ріан знав, хто це написав. Ева — ні.
Далі вона, трохи соромлячись власного щастя навіть на папері, зізнавалася, що боялася отримати коротку чемну відповідь. Натомість «Ріан» написав нормально, як раніше говорив із нею біля книжкової крамниці. Можливо, думала Ева, він справді змінився, а може, вона просто стала уважнішою. Ріан дочитав. Лист залишився в руці.
Уперше за весь цей час він відчув не ревнощі до Іларії й не комічність підміни, а справжню межу. Ева чекала людину.
Цієї людини не існувало в одному тілі.
Частина була його — дитинство, оранжерея, дурні прізвиська, допомога з рахунками. Частина стала Іларіїною — уважність, книжкова крамниця, листи з Академії, спосіб слухати. Ева складала все разом і цілком справедливо вважала одним Ріаном.
Ніхто з близнюків не мав права сердитися на неї за помилку, яку вони самі створили.
Він поклав лист на стіл поряд із незакінченою відповіддю сестрі й нарешті відкрив конверт Ардена. Там не було нічого особистого.
Герцог повідомляв, що Мирек уже двічі спускався до стайні попри наказ лікаря, тому в нього відібрали тростину й тепер старий погрожує знайти іншу. Нижній водовідвід після дощу справді набрав воду швидше, ніж очікували; Арден додавав маленький план із новими рівнями й просив поглянути, коли в Іларії буде час. Ріан розгорнув креслення. Через кілька хвилин уже шукав олівець.
Лист Еви залишався поруч. Відповідь Іларії — теж. У двері заглянула Мара й нагадала, що за пів години вечеря; він попросив її передати пані Тарен, що спуститься вчасно, після чого пересунув лампу ближче до карти.
До вечері встиг позначити лише одну помилку в рівнях. Решту залишив на завтра.
