Спочатку:
На сторінку книги
Батько не любив, коли родову книгу називали сімейним деревом. Дерево, за його словами, росте саме. Ця річ сама не робила нічого. Книгу він привіз до міста разом із документами для державної перевірки і тримав не в бібліотеці, а у своїй спальні, в плоскій шкіряній скрині під замком. Іларія бачила її раніше кілька разів, ще дитиною, коли батько щось звіряв перед смертю двоюрідного діда. Тоді книга здавалася безкінечною й дуже нудною: імена, дати, шлюби, діти, знову шлюби. У деяких місцях люди розходилися по сторінці на чотири гілки, у деяких цілий рід закінчувався одним коротким словом. Згас.
Ріан ставився до неї інакше. Він готувався успадковувати. У його навчанні родовід був приблизно тим самим, чим для Іларії колись були вправи з постави за обіднім столом: ніхто не питав, чи цікаво. Треба було знати, хто кому ким доводиться, яку землю приніс шлюб, чому один дім мав право на місце ближче до імператорської ложі, а інший — ні, хто з сусідів був далеким кузеном, з яким краще не сваритися через межу лісу, бо за три покоління їхні прабабусі були сестрами.
Саме тому після вечері вони пішли не до матері, а до батька. Він сидів за письмовим столом і розбирав відповідь із парафіяльного архіву щодо того самого шлюбу сто сорокарічної давнини, який державний чиновник відмовився приймати через стерті літери на печатці. Нова копія мала прибути лише через кілька днів. Батько вже написав дві скарги й тепер, судячи з виразу обличчя, обдумував третю. Ріан поклав перед ним аркуш Іларії. Дві літери, риска, порожні місця замість цифр.
Батько впізнав формат відразу. Від цього стало не легше. Він попросив пояснити, звідки вони його взяли. Іларія розповіла про старі медичні справи настільки далеко, наскільки могла, не торкаючись пані Вель. Про Вельта батько вже знав. Про чотирьох дівчат — ні. На словах про реакції крові він перестав складати листи в папку й слухав, не перебиваючи. Коли дійшло до четвертої справи й незвичного родового номера, Ріан додав, що бачив подібне в родовій книзі.
Батько потер перенісся. Потім замкнув письмовий стіл. За книгою довелося йти нагору.
Її принесли разом зі скринею. Книга була старша за будинок у маєтку і значно важча, ніж Іларія пам'ятала. Темно-коричнева шкіра на кутах витерлася майже до світлої, один замок замінили, другий тримався на старому латунному кріпленні. Усередині лежали не лише аркуші з родоводом. За роки Вейри засовували між сторінки все, що вважали достатньо важливим, щоб не загубити, але недостатньо важливим для окремої скрині. Першим випав рахунок за похорон людини, яка померла сто вісім років тому. Батько підняв його з підлоги без подиву. Далі знайшлася невелика записка про дванадцять срібних ложок, які після одного весілля кудись зникли й через чотири роки виявилися в приданому тієї самої нареченої. На полях іншої сторінки прадід Ріана колись підраховував урожай яблук, хоча поруч ішов запис про народження його першого сина. Між двома родовими схемами зберігався висушений шматок чорної стрічки. Ніхто з живих уже не знав навіщо.
Батько нічого цього не викидав. Книга не належала йому настільки, щоб він міг вирішувати, яка чужа дрібниця варта збереження. Іларія сіла ближче. Основні родоводи були переписані кілька разів. Найдавніший шар ішов великим нерівним почерком, із гербами, намальованими від руки. Пізніші власники додавали шлюби й дітей на полях, з'єднували людей тонкими лініями, а коли місця не залишалося, вклеювали нові аркуші. Приблизно сто років тому хтось нарешті замовив чисту копію, але й вона вже встигла обрасти трьома поколіннями поправок. На старих схемах молодші сини мали біля герба маленькі додаткові знаки. У нових їх уже майже не використовували. Ріан показав одну таку позначку. Від неї йшла молодша гілка Вейрів. Та сама, яка зараз чекала на його провал. Іларія провела поглядом лінію донизу. Шлюб, двоє дітей, ще шлюб, ще троє. Через кілька поколінь гілка вже займала майже стільки місця, скільки їхня власна.
На папері не існувало старших і молодших родичів у тому сенсі, в якому про них говорили за обідом. Там були лише лінії, що вчасно мали дітей, і лінії, яким одного дня не пощастило. Батько перегорнув кілька великих аркушів.
— Ось.
Дві літери були ті самі. КР.
Іларія мовчки звірила зі своєю нотаткою. Батько пояснив, що скорочення означало Коронний реєстр. Назва залишилася ще з часів, коли імператорський титул оформлювався інакше; її не змінювали, бо ніхто не любив переписувати кілька століть актів заради одного слова. До Коронного реєстру вносили не претендентів на престол. Це він наголосив відразу. Туди потрапляли роди, які мали документоване походження від імператорського дому або його давніх бічних ліній. Частина — через молодших синів, частина — через дочок. Запис використовували під час шлюбів, щоб відстежувати спорідненість, у деяких церемоніальних питаннях і для тих випадків, коли дві родини раптом починали сперечатися, хто з них має давніше право на певну честь. Сам запис не давав корони. Ріан знав це. Іларія — ні. Їй здавалося дивним, що держава могла протягом кількох сотень років старанно рахувати краплі імператорської крові в людях, які ніколи не матимуть права на престол.
Батько не бачив суперечності. Держава рахувала значно безглуздіші речі. У нього десь був акт, яким один із їхніх предків отримував право проходити через монастирський ліс із мисливським собакою по четвергах, але не по п'ятницях. Монастиря давно не існувало, ліс тричі змінював власника, а акт усе ще значився в описі маєтку. Право й користь не завжди помирали одночасно.
Ріан пам'ятав сторінку правильно. Кодові позначки стояли біля кількох шлюбів. Одна жінка з дому Соренів принесла в їхню родину право на два гербові поля й номер Коронного реєстру. Через три покоління цей запис повторили вже біля її правнука. Інша лінія ввійшла через вдову, в якої не залишилося братів, і разом із її прізвищем у гербі Вейрів колись з'явився маленький срібний ключ, від якого пізніше відмовилися, бо щит став надто складним. Батько пояснював неохоче, але не тому, що приховував щось. Він просто вважав геральдичні тонкощі найгіршим способом витрачати вечір.
Ріан, навпаки, ожив. Він пам'ятав, як викладач змушував його розбирати герби на частини й установлювати, який шлюб приніс кожне поле. У чотирнадцять років Ріан ненавидів це завдання. Тепер виявилося, що частину все-таки запам'ятав. Іларія гортала сторінки повільніше. Коронні номери з'являлися нерегулярно. Деякі роди повторювалися кілька разів. Біля інших код був перекреслений і замінений новим після реформи. Ще в одному місці старий писар переплутав дві цифри, а наступний власник через п'ятдесят років виправив його червоним чорнилом і залишив сердитий коментар.
Люди помилялися навіть у крові. Це трохи заспокоювало. Потім Ріан знайшов Ровенів. Не того Кайрена, якого вони бачили на реєстрації. Запис був майже двохсотрічної давнини. Леді Елена Ровен вийшла заміж за молодшого брата одного з Вейрів. Дітей було четверо. Старший син помер молодим, друга донька пішла в монастир, третій син служив при дворі. Наймолодша дочка вийшла заміж на південь і зникла з їхніх власних записів. Біля імені Елени стояв код Коронного реєстру. Ріан постукав пальцем по сторінці.
— Це воно.
Батько глянув. Так, Ровени були коронним родом. Дуже старим. Іларія відчула, що вже хоче поставити наступне питання, але змусила себе спочатку подивитися на решту сторінки. Йшлося поки не про Кайрена й не про дівчину зі справи — лише про прізвище, до якого додалася ще одна властивість. Вона запитала, від кого Ровени отримали цей статус. Батько не знав. У їхній книзі була лише інформація, потрібна Вейрам. Походження чужого права сюди не переписували, якщо воно не змінювало власних спадкових справ.
Ріан перегорнув сторінку назад. У записі про Соренів стояла коротка примітка: через принцесу Мареллу, другу дочку... В іншому роді — від бічної лінії дому... Біля Ровенів такого пояснення не було. Лише старий номер. Батько знову глянув. Цього разу уважніше. Він сказав, що це нічого не означає. Можливо, писар не вважав за потрібне повторювати відоме. Можливо, в старішому томі, з якого робили копію, запис був повнішим. Можливо, статус Ровенів настільки давній, що в цій родовій книзі його вже приймали як даність.
Усі три пояснення були нормальними. Іларія їх занотувала. Саме як три можливості, не як перешкоди на шляху до потрібної відповіді.
Найдавніша частина книги лежала окремо. Не тому, що була секретною. Аркуші просто не витримували власної ваги, і років тридцять тому палітурник вийняв їх із корінця, переклав тонким папером і склав у плоску папку. Тут родоводи виглядали інакше. Менше точних дат, більше прізвиськ, назв земель, позначок про військову службу. Дружини часто мали лише ім'я й батьківський дім. Діти, які померли малими, іноді не мали навіть року смерті. Імператорський дім траплявся кілька разів, але далеко. Одна Вейр вийшла заміж за чоловіка, чия мати була кузиною імператора. Інший предок узяв дружину з роду, який походив від імператорської дочки. Нічого, що робило б сучасних Вейрів претендентами на щось більше за власний титул. Ріан шукав Ровенів. Знайшов першим. Прізвище було написане трохи інакше — старим правописом. Біля нього стояв маленький знак, якого Іларія ще не бачила: коротка горизонтальна риска з двома відгалуженнями вниз.
Батько довго не міг згадати значення й приніс із полиці старий геральдичний покажчик. Знак означав молодшу лінію — не окремого молодшого сина, а гілку роду, що колись відокремилася від основної. Нижче невідомий писар приписав два слова; чорнило зблякло майже до коричневого: за старим правом. Більше пояснень не було. З якого саме стовбура відділилися Ровени, яке право називали старим і чому за три покоління біля них уже з’явився номер Коронного реєстру, книга не пояснювала. Батько закрив покажчик. Його непокоїли не самі Ровени, а напрям, у якому дивилася донька. Він нагадав, що до державної перевірки залишилося кілька днів і що Іларія зараз набагато більше ризикує через те, чи зможе правильно написати формулу резервної рівноваги, ніж через походження давно померлої Елени Ровен. Іларія знала. Іларія не бачила причини, чому одна з цих проблем мала скасувати іншу.
Батько хотів прибрати книгу, але Ріан попросив ще хвилину. Він повернувся до сучасної частини й почав шукати всі Коронні номери, які пам'ятав. Не заради Ровенів. Хотів зрозуміти сам формат. Через кілька сторінок стало видно, що дві літери були лише категорією. Далі йшла група цифр, перші дві з яких позначали не конкретну родину, а старий реєстровий блок. Роди, що ввійшли через імператорських дочок, мали одні блоки. Бічні чоловічі лінії — інші. Після двох реформ систему змінили, і нові номери вже не відповідали старій схемі. Це пояснювало, чому Іларіїн анонімний запис із медичної справи сам по собі нічого не давав. Вона знала лише довжину номера й дві літери. Будь-яка з десятків родин могла мати такий формат. Ріан, однак, знайшов ще дещо. У найдавніших номерах бічних чоловічих ліній використовувався додатковий розділювач — маленька крапка після четвертої цифри.
Іларія згадала свій аркуш. Вона не переписувала цифр із медичного витягу, але формат мала право занотувати. Розділювач був. Саме там. Вона дістала запис. Батько нахилився над столом. Кілька секунд усі троє дивилися на крапку. Тепер вони знали більше, але зовсім не те, що хотілося. Четверта дівчина з програми Вельта належала не просто до старої родини з імператорською кров'ю. Її рід був зареєстрований як одна з бічних чоловічих ліній імператорського дому. Яка саме — номер міг показати. Але цифри пані Ворн заборонила переписувати.
Іларія їх не запам'ятала. Принаймні не свідомо. Вона заплющила очі, намагаючись побачити сторінку, але перед нею з'явилася лише сіра папка, номер справи вгорі й рука Ворн, що перегортала аркуш. Батько зупинив її раніше, ніж вона почала злитися на власну пам'ять. Навіть якби вона пригадала, сказав він, користуватися закритим номером було б поганою ідеєю. Якщо держава заборонила копіювати його, а через день Вейри почнуть робити запити саме по цьому коду, пояснити збіг буде важко.
І це теж було правдою; останнім часом правда взагалі надто часто заважала.
Книгу все-таки закрили. Батько загорнув найстаріші аркуші назад у папір і повернув їх до папки. Рахунок за похорон опинився між сторінками там, де лежав. Запис про срібні ложки теж. Чорну стрічку Іларія хотіла покласти трохи вище, але батько забрав у неї й сам повернув на старе місце. Він пам'ятав, де вона була. Не пам'ятав чому. Перед тим як замкнути скриню, Ріан ще раз відкрив сторінку з молодшою гілкою Вейрів. Іларія це помітила. Там усе було значно простіше. Їхній дід. Його два сини. Їхній батько. Ріан та Іларія. Поруч — лінія молодшого брата, яка спокійно й законно доходила до магічно обдарованого хлопця їхнього віку. Тут не було жодних таємничих номерів: якщо Ріан не виконує умову спадкування, право переходить туди. Те, що вони робили зараз, не змінювало кров. Не підробляло родовід. Не вигадувало померлого родича.
Вони лише ставили іншу людину на правильне місце достатньо надовго, щоб закон побачив те, чого не існувало. Ріан закрив сторінку сам. Батько, мабуть, зрозумів, про що він думав, але не став захищати власне рішення. Це Іларія оцінила більше, ніж будь-яке виправдання.
Наступний день вони майже не займалися архівами. Евен повернув Іларію до теорії. Державний письмовий блок містив не лише основи магічної безпеки, а й історію регуляції, правила роботи з чужим полем, першу допомогу при виснаженні, кілька простих розрахунків резерву. Ріан знав усе це краще. Тому після обіду вони сиділи разом у малій їдальні, й він перевіряв сестру за своїми старими конспектами. У деяких місцях вона вже обігнала його. У деяких провалювалася так безнадійно, що Ріан відкладав книгу й починав пояснювати заново. Дивна річ: тепер, коли його майбутнє в Академії формально проживала Іларія, він уперше став хорошим учителем. Раніше кожна тема була доказом того, чого він сам не матиме. Тепер знання нарешті стало чимось, що можна комусь передати. До вечора Іларія вже плутала два види магічного виснаження, ненавиділа закон про накопичувачі й могла без помилки розрахувати безпечний час роботи з чужим полем.
Ріан змусив її зробити ще один приклад. Вона кинула в нього олівцем. Олівець пролетів повз. Мати, яка саме зайшла попросити їх переодягатися до вечері, побачила його під шафою й нічого не запитала.
Після вечері Ріанові принесли два листи. Евин він поклав ліворуч. Герцогів — праворуч. Потім подумав і поміняв місцями, ніби порядок на столі міг щось змінити. Іларія цього разу справді не дивилася. Вона читала Ріанів підручник біля каміна, вже вдруге повернувшись до однієї й тієї самої сторінки. Ева писала про прийом у домі Вернів. Її тітка погодилася відкласти поїздку до державної перевірки, отже Ева залишалася в місті ще кілька днів. У кінці вона знову запитувала, чи буде там Ріан.
Справжній Ріан сидів із цим питанням у руках. Другий лист виявився не від самого Ардена. Від Мирека. Почерк був великий, нерівний; частину, очевидно, писав Енно під диктовку. Старий конюх повідомляв, що Тео дістався майстерні, Енно вже навчився перевіряти засуви й тепер забуває інше, а Леда останні два дні вередує через зміну корму. Унизу іншою рукою було додано коротке повідомлення від герцога: пані Іларії слід знати, що її третій водовідвід затвердили й роботи почнуться навесні.
Ріан прочитав це Іларії вголос. Не весь лист. Тільки про водовідвід. Вона підняла руку з підручником, ніби визнавала його перемогу в суперечці, якої сама ніколи не вела. Ріан згорнув папір. Наступного ранку він написав Еві, що брат, найімовірніше, буде у Вернів, якщо Евен не заборонить йому виходити напередодні перевірки. Лист герцогу писав довше. Врешті не написав зовсім. Сховав Миреків аркуш до тих самих паперів, де лежали карти дренажу й креслення Теового годинникового механізму.
Перед сном Іларія ще раз відкрила власні нотатки з Управління. На одному боці лежали медичні записи Вельта. На другому — кілька рядків, переписаних із родової книги. Вона вже могла сформулювати обережніше: четверта дівчина походила з дому, який держава колись відносила до бічних чоловічих ліній імператорської крові. Це не робило її принцесою, не пояснювало вилучення справи й ніяк не доводило зв'язку між її походженням та дивним проявом. Ровени теж були в Коронному реєстрі. Це також нічого не доводило. Іларія написала прізвище в самому низу сторінки, поряд із Соренами та ще двома домами, які знайшли в книзі. Не виділяла, не підкреслювала. Потім перевернула аркуш і повернулася до формул резерву. Через кілька днів їй належало довести державі значно простішу брехню: що Ріан Вейр має магію. З цією брехнею вони принаймні знали, що робити.
