Спочатку:
На сторінку книги
Лист з Академії прийшов через три дні після державної перевірки в пакеті такої товщини, ніби разом із правом на навчання Ріанові вирішили надіслати саму будівлю в складеному вигляді. Кур’єр вимагав підпису одержувача, пані Тарен покликала батька, батько — Іларію, а Ріан стояв у дверях їдальні й дивився, як сестра ставить його ім’я в журналі тією рукою, яка вже майже перестала задумуватися над нахилом літер. Саме цей момент він уявляв багато років. Не кур’єра, звичайно, і не пані Тарен у фартусі з борошном на лікті; у дитячих версіях майбутнього все було урочистіше. Він мав пройти перевірку, батько мав потиснути йому плече, з Академії мало прийти повідомлення, після чого життя нарешті ставало зрозумілим щонайменше на кілька років. Натомість пакет отримала Іларія, а Ріан, одягнений у її ранкову сукню, мусив чекати, поки документ, адресований йому, відкриють без нього.
Іларія помітила це ще до того, як зламала печатку, й одразу передала конверт братові. Жест вийшов настільки простим, що Ріан спочатку навіть розсердився: тепер треба було або взяти, або перетворити звичайний папір на сімейну драму. Він узяв. Першим лежало офіційне повідомлення про зарахування на Перший курс Основного кола. Під ним — правила прибуття, список речей, карта Академії, тимчасовий студентський реєстр і рахунок. Саме рахунок зруйнував рештки урочистості. Академія окремо брала гроші за кімнату, користування навчальними залами, паливо, вечірнє освітлення коридорів, прання постільної білизни, обслуговування сходів і якусь «підтримку спільного інвентарю», під якою дрібним шрифтом перелічувалися відра, щітки, совки, лампи та заміна розбитих вікон у місцях загального користування. Ріан прочитав список двічі й поцікавився, навіщо спадкоємець герцогського дому має фінансувати відро, якщо він навіть не може забрати його після завершення року.
Батько, який уже платив за освіту значно більше, ніж коштувало те відро, вважав питання принциповим, але не практичним. Мати знайшла інше: студентам заборонялося привозити власні нагрівальні пристрої, зате паливо оплачувалося за фактичним використанням. Ріан одразу оголосив це системою, створеною для того, щоб заморозити бідних і навчити багатих палити каміни з відчуттям моральної переваги. Іларія читала далі. Їй призначили кімнату в Північному дворі, сходи D, третій поверх, номер сім. У примітці стояло, що за шість днів до початку занять кімнати вже можна оглядати й завозити особисті речі.
Постіль дозволялося орендувати в Академії або привезти власну; ковдри Академія не надавала. Книжки першого року частково видавала бібліотека, але за втрату чи пошкодження стягувалася повна вартість нового примірника. Одяг із відкритими накопичувачами, сімейні магічні реліквії та несертифіковані амулети в житлові корпуси не допускалися. Внизу хтось від руки приписав: камін у №7 тягу має, але димить при східному вітрі; повідомити господарську службу, якщо не прочищено до заселення.
Ця приписка сподобалася Ріанові більше за печатку про зарахування. Він знав Північний двір. Не кімнату, звичайно, але саме місце — зі студентських історій, зі старих планів, із двох поїздок до Академії на відкриті церемонії, коли хлопців їхнього віку водили дивитися, де вони колись житимуть. Північні сходи були старіші за новий навчальний корпус і дешевші за Західний двір, де кімнати мали окремі маленькі вітальні, зате звідти було ближче до бібліотеки, їдальні й полігону. Третій поверх узимку промерзав, а влітку, за словами одного Ріанового знайомого, там чудово було сушити шкарпетки на сходових поручнях, доки служниця їх не конфіскувала. Він розповів усе це сестрі, потім згадав, що половина інформації походила від хлопця, якого торік відрахували за незаконне вирощування в кімнаті вогняних грибів, і попросив не вірити йому щодо шкарпеток. Іларія склала папери назад у пакет. На огляд кімнати вони мали їхати наступного ранку.
Ріан майже відразу сказав, що їде теж. Ніхто не заперечив.
Академія зсередини виявилася значно менш схожою на Академію, коли по ній ходили не професори в мантіях, а батьки з рулонами постільної тканини, студенти з валізами й працівники, які носили матраци. Північний двір мав чотири сходові секції, позначені літерами, кожна з окремими дверима з двору. На першому поверсі D стояла жінка з книгою обліку, зв’язкою ключів і олівцем, засунутим у волосся. Її звали пані Нера, вона відповідала за дванадцять студентських кімнат, невелику пральню в підвалі та двох молодших помічниць, які прибирали коридори й носили воду туди, де ще не проклали насосні труби. Нера працювала на цих сходах сімнадцять років, знала, яка труба замерзне першою, який камін не можна розпалювати газетами і в якій кімнаті на підвіконня краще не ставити чорнило, бо рама перекошена й під час дощу туди затікає. Ріан слухав її з тією повагою, якої ніколи не мав до більшості офіційних наставників.
Пані Нера швидко з’ясувала, що перед нею новий студент, його сестра і мати, після чого пояснила правила не Іларії, а матері: білизну забирають щопонеділка, повертають у четвер, сорочки й особисті речі Академія не пере, лише постіль і рушники; воду вранці ставлять біля дверей, але якщо студент проспить до дев’ятої, таз можуть забрати назад; за розбиту лампу платить мешканець, якщо не доведе, що лампа впала сама. Ріан запитав, чи хтось колись це довів. Пані Нера відповіла, що за сімнадцять років — один студент, і тільки тому, що разом із лампою на нього впав шматок стелі.
На другому поверсі пахло свіжою штукатуркою. Біля кімнати номер чотири двоє робітників клеїли новий папір просто поверх старого, і в одному місці крізь світлий візерунок проступала темна пляма вогкості. Нера побачила, куди дивиться мати, й без виправдань сказала, що дах над цією частиною лагодили влітку, але стіна ще не висохла; номер сім стояв з іншого боку, там було сухо. За кімнати біля зовнішньої стіни брали трохи менше, за ті, де вікна виходили в сад, — більше. Ріан раптом упізнав у цьому весь дорослий світ: навіть у місці, куди людей приймали за магічною здібністю, остаточну ціну визначала кількість сонця у вікні. Третій поверх починався з майданчика, де не вистачало однієї балясини. Її тимчасово замінили товстою мотузкою. Нера пообіцяла, що до заселення поставлять дерево, але голосом людини, яка вже не вперше чує цю обіцянку.
Кімната номер сім була маленькою. Ріан зупинився на порозі, і на кілька секунд із нього вийшло все те, що він готувався сказати про дешеві сходи, погані каміни й академічне відро. Тут стояло вузьке ліжко біля стіни, письмовий стіл під вікном, шафа з темною плямою від чорнила на нижніх дверцятах, два стільці й умивальний столик. Камін справді був. Над ним хтось із попередніх мешканців залишив маленьку подряпину у формі коня — навряд чи навмисно, радше ніжка металевої підставки кілька разів потрапляла в те саме місце. Вікно виходило не в сад, а на кухонний двір: унизу носили кошики, два кухарські помічники котили бочку, а на даху нижчого корпусу сиділи голуби. Зате якщо трохи нахилитися вправо, між двома димарями було видно верх бібліотечної башти. Ріан знав, куди б поставив книжки. Ця думка прийшла одразу й без дозволу.
Книжки — на нижню полицю біля столу, щоб не вставати за кожним підручником. Крісло, якщо батько погодиться купити, краще поставити біля каміна, але не надто близько: взимку там сушитимуть чоботи. Над столом можна закріпити дошку для нотаток; Ріан колись бачив таку в старшокурсника й збирався зробити собі. Ліжко він би відсунув на кілька пальців від стіни, бо зовнішня кладка холодна. У нижню шухляду столу добре вмістяться два зошити, які не варто залишати на виду. Він уже майже почав пояснювати це вголос, коли Іларія відчинила шафу.
— Тут цвіль?
Ріан підійшов. Не цвіль. Старий слід від води. Нера перевірила деревину, провела пальцем по задній стінці й пообіцяла прислати столяра: дверцята все одно погано зачинялися. Потім пішла показувати іншій родині кімнату поверхом нижче, залишивши їх самих. Мати оглядала матрац. Іларія — засув на вікні. Ріан стояв посеред кімнати, яку готував для себе з дванадцяти років і в якій не проведе жодної студентської ночі. Дивно, але найбільше його зачепив не стіл і навіть не ліжко. У дверях із внутрішнього боку був забитий маленький гачок для халата.
Ріан уявляв такі речі неправильно. У його майбутній Академії завжди були великі зали, магічні вправи, суперечки з викладачами, друзі, які приходять без стуку. Він жодного разу не уявив, де висітиме халат. Тепер це місце існувало. Просто не для нього. Іларія обернулася від вікна й побачила його обличчя. Нічого не запитала. Вони вже занадто довго жили одне одним, щоб вимагати пояснення щоразу, коли воно й так лежало між ними.
— Стіл краще пересунути, — сказав Ріан.
Вона подивилася на світло. Погодилася. Цього було достатньо, щоб він почав вимірювати кімнату кроками.
Кайрен оселявся через двоє дверей. Ріан дізнався про це не від Іларії й навіть не з реєстру. Просто з коридору почув голос леді Северини, яка вимагала пояснити, чому кімната номер дев’ять коштує стільки ж, скільки номер одинадцять, якщо в дев’ятій немає другого стільця. Пані Нера пояснювала, що стілець принесуть. Северина хотіла знати, коли. Кайрен у цей час стояв біля стіни з невеликою валізою і, судячи з виразу, готовий був навчатися весь рік стоячи, аби тітка завершила переговори. Ріан залишив кімнату сім під приводом перевірити коридорне вікно. Кайрен його помітив. Спершу привітався саме з «Іларією», а потім глянув через відчинені двері на сестру в його тілі.
— Сім?
Іларія підтвердила. Кайрен показав на власні двері. Дев’ять. Отже, між ними була кімната вісім, яку саме оглядала родина з трьома доньками, хоча студентом, здається, був їхній єдиний син. Дівчата по черзі сідали на ліжко й перевіряли пружини, поки брат стояв біля вікна з виразом людини, яка вже шкодує про вищу освіту. Кайрен кивнув туди.
— Якщо вони залишаться, вашому братові буде безпечніше.
Ріан не одразу зрозумів. Потім одна з дівчат оголосила, що ліжко скрипить. Друга відповіла, що скрипить не ліжко, а підлога. Третя стрибнула, щоб перевірити. Мати студента наказала всім трьом негайно вийти. Кайрен усміхався. Ріан теж, хоча не хотів давати йому такого задоволення. Іларія підійшла до дверей. Кайрен відразу звернувся вже до неї, запитав, чи отримала вона остаточний висновок про тип магії. Іларія сказала, що тимчасово записали резонансний адаптивний.
Кайрен не став удавати, що знає, що це означає. Замість цього повідомив, що його самого визначили як слабкий металевий тип із хорошою точністю й поганою дальністю; найбільше він поки вмів псувати застібки, намагаючись полагодити їх без інструментів. Ріан згадав портфель. Отже, щипці були не просто звичкою. Кайрен визнав, що звичка з’явилася раніше за магію. Його дід ремонтував старі прилади, хоча родина вважала це негідним заняттям для людини їхнього становища. Після смерті діда Кайрен забрав коробку інструментів, навчився користуватися половиною й зламав другу половину.
У цій історії не було нічого про старий імператорський рід. Ріан чомусь відчув полегшення. Кайрен був хлопцем, який псував інструменти діда й жив у кімнаті номер дев’ять без другого стільця. Наразі цього вистачало. Леді Северина тим часом перемогла: знизу вже несли стілець.
Томас знайшов їх біля сходів. Ріан почув його раніше, ніж побачив, бо хтось унизу голосно сказав, що аптекарські пляшки не входять до переліку дозволеного майна, а інший голос відповів, що це не аптекарські пляшки, а порожні флакони для навчальних зразків і вони взагалі вимиті. Другий голос належав Томасові. Він піднявся на третій поверх із батьком, двома перев’язаними мотузкою коробками та старим шкіряним саквояжем, який Ріан пам’ятав із їхньої аптеки.
Батько Томаса був невисокий, широкий у плечах і мав руки людини, яка більшу частину життя відкручувала тугі кришки. Уперше побачивши «Ріана» після метаморфії, він нічого не помітив; тепер привітав Іларію так само, як вітав справжнього Ріана останні десять років. Ріан стояв поруч у власному сестриному тілі й відчув щось майже схоже на ревнощі. Томаса прийняли. Це виявилося не просто добрим результатом. Він отримав часткову стипендію від міської аптекарської гільдії в обмін на чотири години роботи щотижня в академічній лікувальній кімнаті. Сума покривала кімнату й частину харчування; книжки родина мала купувати сама. Його батько вже домовився з двома старшими студентами про старі підручники, а мати відправила із сином стільки сушених трав, ніби Академія стояла на острові, де більше нічого не росло.
Житиме Томас у Східному дворі, дешевшому й далі від навчальних корпусів. Це він повідомив без образи. Дорога забере сім хвилин, якщо йти нормально, п’ять — якщо запізнюватися. У його кімнаті немає каміна, зате є маленька загальна піч на поверх. Батько порахував, що за рік різниця в оплаті палива майже дорівнює вартості двох підручників. Ріан ніколи не рахував Академію таким способом. Для нього вона існувала як право, яке мала забезпечити родина. Для Томаса — як сума кімнати, книг, дороги додому й чотирьох годин роботи на тиждень. Вони спустилися у двір разом. Томасів батько відразу пішов з’ясовувати, де можна дешевше купити ковдру. Мати Вейрів — питати про рекомендовану прачку для особистої білизни. Леді Северина кудись зникла, забравши переможений другий стілець під свій контроль. Молоді залишилися біля старої криниці, яку давно не використовували, але не прибрали через те, що над нею був вирізаний герб засновника Академії.
Кайрен знав Томаса тільки на ім’я. Томас Кайрена — за прізвищем. Перші кілька хвилин усі поводилися трохи неприродно, бо Ріан був єдиним, хто мав окрему історію з кожним із них, але ніхто не знав її повністю. Томас вважав Іларію Ріаном, із яким ремонтував міст. Кайрен знав «Ріана» з перевірки й уже бачив його поруч із сестрою. Сам Ріан стояв перед ними як Іларія, котрій за всіма правилами належало знати Томаса поверхово, а Кайрена — ще менше. Тому він мовчав більше, ніж хотілося. І дуже швидко дізнався, що люди чудово обходяться без нього.
Томас почав розпитувати про металеву магію, бо його батько роками сварився з корозією ваг і мідних інструментів. Кайрен пояснював, що поки не може зупинити іржу, зате іноді відчуває, де всередині складного механізму заїдає металева деталь. Томас одразу вирішив, що з такою здатністю Кайрен міг би заробляти на ремонті аптекарських ваг. Кайрен поцікавився, скільки платять. Розмова від магії перейшла до ваг, від ваг — до фальшивих гирок на ринку, а звідти до історії про торговця, якого Томасів батько три роки ловив на тому, що той підпилював нижній край мідних мір.
Ріан слухав і поступово переставав відчувати себе необхідним. На диво, це не було образливо. Можливо, Академія й мала починатися саме так: люди, які ще вранці не знали одне одного, вже через годину сперечалися про те, чи можна визначати неправильну вагу магією, якщо ти спочатку не знаєш, якою вона мала бути. Іларія майже не говорила. Ріан помітив це тільки потім. Вона дивилася на Кайрена уважніше, коли той не бачив. Не так, як Ева дивилася на «Ріана» на музичному вечорі. Тут не було тієї м’якості, яку Ріан уже навчився розпізнавати. Сестру цікавило щось інше — спосіб, у який Кайрен працював руками, старий інструмент, короткі пояснення, можливо, просто нова людина, яку вона ще не встигла класифікувати. Ріан вирішив не допомагати сестрі з цією ситуацією і майже відчув себе шляхетним.
Удома почалося пакування. Академічний список рекомендував шість сорочок, дві пари добрих черевиків, одну пару старих для практичних занять, теплий халат, власну ковдру, два рушники, письмовий набір, невелику аптечку й замок для особистої шафи. Батько додав до цього ще приблизно половину будинку. Мати прибирала зайве. Пані Тарен стояла на боці батька, бо вважала, що юнак без запасного комплекту постільної білизни приречений на моральне падіння. Ріан відповідав за книги. Він діставав їх зі своїх полиць і клав у дві стопки: потрібні Іларії та ті, які можна залишити. Кілька томів мали його нотатки на полях, один — пляму від яблучного соку, ще один він колись упустив у ванну й висушив так погано, що сторінки досі хвилями розходилися від корінця. Іларія хотіла взяти саме його, бо Ріан написав там найбільше пояснень. На нижній полиці залишилося порожнє місце.
Він дивився на нього довше, ніж на академічну кімнату. Потім заліз рукою за задню дошку шафи й витягнув третій зошит.
НЕ ЧИТАТИ.
Іларія сиділа на підлозі біля відкритої валізи. Побачила.
— Ти його тут ховав?
Ріан перегорнув обкладинку.
— Так.
Він сховав зошит ще до поїздки до пані Вель саме через його буденність: великої таємниці там не було, і від цього чужий погляд здавався ще менш бажаним. Кілька років життя, записаного без наміру показувати комусь: невдалі малюнки, списки людей, які його дратували, два листи, яких він ніколи не відправив, імена коней, яких хотів колись купити, сторінка про смерть старого собаки, яку він пізніше соромився перечитувати. Десь усередині був навіть один жахливий вірш — уже цього, на думку Ріана, вистачало для напису на обкладинці. Іларія простягнула руку — не до зошита, а по інший підручник. Ріан поклав третій зошит у власну шухляду, ту, якою тепер користувався в її кімнаті. Через кілька хвилин вони знову сперечалися, скільки чистих записників потрібно на перший місяць. Увечері на підлозі стояли дві валізи й книжкова скринька. До ручки найбільшої мати прив’язала картонну бирку:
РІАН ВЕЙР
ПІВНІЧНИЙ ДВІР
D — 7
Ріан сам перевірив вузол. Потім вони з Іларією ще раз переглянули список речей, бо вранці мали докупити замок, два рушники й, за наполяганням матері, третю пару вовняних панчіх. Про відро більше ніхто не згадував.
