Раді Вас бачити!

У Північному дворі гостьову вечерю обговорювали майже тиждень, хоча саме слово «вечеря» передбачало значно менше підготовки, ніж Академія примудрилася навколо неї створити. Кожен першокурсник мав право запросити одну людину, але ім’я потрібно було подати за три дні, разом із адресою, становищем, можливою спорідненістю зі студентом і відомостями про харчові обмеження. Після цього господарська служба розсаджувала гостей так, щоб, як пояснювала інструкція, «сприяти знайомству між академічною та зовнішньою спільнотою». Насправді це означало, що студенти не знали, де сидітимуть їхні родичі, а родичі — кого їм доведеться розважати протягом трьох страв.

Іларія запросила Ріана.

Рішення не потребувало довгих роздумів. Батько вже бачив Академію, мати була в кімнаті номер сім у день заселення, а брат, який мріяв про це місце значно довше за неї, бачив тільки двір, сходи й частину коридору. До того ж гостьовий вечір дозволяв відвідувачам залишатися після вечері ще на кілька годин; відкривали спільні кімнати, читальню, частину саду та стару галерею. Ріан отримав запрошення вранці, а відповідь надіслав того самого дня. Він буде.

У четвер пані Нера почала вимагати, щоб мешканці Північного двору прибрали з коридорів усе, що могло створити в родичів хибне враження про академічне життя. До цього переліку чомусь потрапили три пари черевиків, сушені яблука, коробка з камінням Орена, зламана ніжка стільця й опудало ворони, про походження якого ніхто не зізнався. Ворона кілька тижнів стояла над дверима кімнати другого курсу й уже стала частиною сходів; після наказу Нери її перенесли на шафу в спільній кімнаті, де вона виглядала ще гірше.

Орен запросив найстаршу сестру. Самет — батька, який саме приїхав із півдня закуповувати тканину й погодився залишитися в місті на два зайві дні. Томас спершу хотів покликати матір, але в аптеці захворів помічник, тому зрештою приїхав батько, який одразу повідомив синові, що може дозволити собі одну вечерю без перевірки залишків ромашки на складі. Кайрен подав ім’я Северини Ровен.

У день самої вечері Академія змінилася ще до обіду. У коридорах з’явилися додаткові лампи, зі стін прибрали навчальні таблиці, які можна було прибрати без драбини, а в їдальні почали ставити довгі вузькі вази, через котрі, як швидко з’ясувалося, людям навпроти майже не було видно одне одного. Господарська служба пів години переставляла квіти нижче, після чого хтось із викладачів попросив повернути все як було, бо без високих ваз стіл виглядав «недостатньо святково».

Пані Нера спостерігала за цим зі сходів і сказала, що наступного дня студенти самі перекидатимуть вази під час сніданку. Іларія їй повірила.

До п’ятої вона встигла змінити сорочку, почистити академічну мантію й двічі перевірити, чи немає в кімнаті речей, яких Ріан не повинен побачити. Це було безглуздо: більшість речей належала йому. Його книжки стояли на полиці, його ніж лежав у шухляді, навіть темно-синя домашня куртка, яку мати прислала минулого тижня, колись була пошита для нього. Єдине, що Іларія справді прибрала, — аркуш із двома та трьома рисками на гербі Ровенів. Склала в середину конспекту й засунула на нижню полицю.

Ріан приїхав раніше. Іларія почула його в коридорі ще до стуку: пані Нера пояснювала, що відвідувачі можуть залишити верхній одяг унизу, а він відповідав їй тим тоном, яким справжня Іларія говорила з людьми, котрих не хотіла образити, але й не збиралася слухати довше, ніж потрібно. За останні місяці брат навчився відтворювати цей тон надто добре.

Іларія відчинила двері. На братові була темна сукня, яку вона пам’ятала з минулої зими, ще до герцога, пані Вель і всього, що сталося пізніше. Мара переробила її під нове тіло майже непомітно. Волосся Ріан теж уже носив без тієї початкової скутості: не перевіряв кожні кілька хвилин, чи все лежить правильно, не торкався шпильок пальцями, наче вони могли раптово змінити місце. З боку він виглядав Іларією більше, ніж вона сама пам’ятала себе.

Ріан тим часом оглядав кімнату.

— Ти пересунула стіл.

— На пів ліктя.

— Я бачу.

Він увійшов, поставив рукавички на крісло й одразу перевірив камін. Не тому, що мав причину. Просто колись вирішив, як тут усе повинно стояти, і тепер тіло саме відтворювало стару карту кімнати. Іларія дозволила йому відкрити шухляду, подивитися на книги, переставити одну свічку й обуритися, що вона тримає чисті сорочки на верхній полиці, хоча вони вже обговорювали, чому це незручно.

Через стіну щось упало, і Ріан завмер.

— Дев’ять?

Іларія кивнула.

Брат повернув голову до стіни, прислухався. Ще один тихий металевий звук, потім скрип шухляди.

— Він завжди щось ламає?

— Переважно ремонтує.

— Результат я чую.

У двері постукали.

Кайрен стояв у коридорі вже у формальній чорній мантії, але без звичної коробки інструментів. Він прийшов попросити в «Ріана» запасну шпильку для коміра: власна зламалася, а Северина мала з’явитися будь-якої хвилини, і він не хотів дати їй привід провести наступні двадцять років, згадуючи, що племінник прийшов на першу гостьову вечерю розхристаним.

Іларія відступила від дверей, і Кайрен побачив Ріана.

Зміна в ньому була невелика, але Іларія її помітила. Він на мить забув, навіщо прийшов; погляд затримався довше, ніж вимагало привітання, після чого Кайрен зібрався й чемно назвав «Іларію» на ім’я. Ріан відповів.

Його голос у жіночому тілі був Іларіїним, але сама інтонація — ні. Брат раптом став дуже спокійним. Не кокетував, не випрямлявся й навіть не використав жодного з тих дрібних жестів, якими молоді чоловіки іноді починали несвідомо позначати себе перед іншими чоловіками. Просто дивився. Іларія знайшла шпильку в коробці.

Поки Кайрен застібав комір, Ріан запитав, чи в кімнаті номер дев’ять ще тримається вікно.

Кайрен здивувався, потім згадав, що «Іларія» могла чути про його ремонт від брата. Розповів, що пластину все-таки замінили, а стару він забрав до майстерні, бо в ній виявилася тріщина саме там, де «Ріан» її відчув. Тепер Ріан глянув на сестру.

Іларія знала цей погляд. Пояснення вимагатимуть пізніше.

Кайрен подякував за шпильку й пішов зустрічати тітку.

Двері зачинилися; Ріан трохи почекав, перш ніж заговорити.

— Тепер я розумію.

Іларія не питала що.

— Нічого.

Він сів у зелене крісло.

Це було його крісло, і Іларія раптом побачила різницю. Кайрен сидів у ньому акуратно, Томас завжди подавався вперед, Орен клав на підлокітник папери. Ріан відкинувся в самий кут, підібгав одну ногу так, як робив удома, і крісло вперше за місяць стало виглядати правильно. Іларія закрила коробку зі шпильками.

— Що ти розумієш?

— Чому ти не написала нормально.

— Я написала нормально.

— Ти написала: «він помітив тебе. Тобто мене. Тобто ти зрозумів».

— Ти зрозумів.

Ріан усміхнувся й більше не чіпав тему. Це було гірше, ніж якби він продовжив.

До дзвону вони встигли пройти Північним двором. Ріан побачив спільну кімнату, шахівницю без слона, ворону на шафі й дошку оголошень, де за останній тиждень з’явилися ще три клуби, один із них присвячений вирощуванню рідкісних грибів. Пані Нера показала йому пральню в підвалі, бо Ріан спитав, куди насправді зникають сорочки між понеділком і четвергом. Відповідь виявилася складнішою, ніж очікувалося: білизну сортували за поверхами, відправляли у велику господарську пральню за східною стіною, потім повертали в мішках, і кожен мішок теоретично мав свій список. Практично щотижня дві-три речі подорожували не туди. Нера тримала окрему коробку «тимчасово осиротілої білизни», в якій зараз лежали одна сорочка, три рушники, жіноча панчоха невідомого походження і наволочка з вишитою короною.

Ріан затримався біля коробки.

— Ось ваша історична панчоха.

Іларія засміялася так голосно, що Нера подивилася на них обох.

До їдальні вони прийшли в хорошому настрої.

Там настрій швидко змінився на загальне соціальне напруження. Студенти, які ще в обід їли, поставивши лікті на стіл, тепер сиділи у формальних мантіях і намагалися представити батьків, тіток, сестер, колишніх наставників і одного священника людям, котрих самі знали не більше місяця. Частину гостей Академія навмисно розсадила не поряд із запрошувачами. Іларія опинилася біля батька Самета, а Ріана посадили навпроти Северини Ровен.

Це сподобалося їй ще менше, ніж Кайренові.

Северина прийшла в темно-синій сукні без модної кількості прикрас і майже відразу посварилася з розсадкою не тому, що хотіла сидіти біля племінника, а через картку з власним ім’ям. На ній надрукували «леді Северіна Рован».

Вона мовчки покликала служителя й попросила виправити. Ріан спостерігав.

Служитель приніс нову картку через кілька хвилин. Северина перевірила прізвище, подякувала й лише тоді сіла.

На її плечі була невелика стара брошка.

Іларія побачила її з іншого боку столу ще до першої страви.

Срібний птах над двома короткими темними рисками. Точно двома.

Серце зробило той непотрібний рух, який останнім часом супроводжував будь-яку стару річ із родини Ровенів. Іларія відразу згадала власну нотатку: старий клубний герб — дві; сучасний перстень — здається, три.

Вона не могла роздивлятися через стіл, тому повернулася до батька Самета.

Його звали Рахім Нор. Він торгував парусиною, грубим полотном і канатним волокном між двома портами та столицею, магії майже не мав і ставився до синової Академії з практичною підозрою. Перші десять хвилин він питав Іларію не про навчання, а скільки тут коштує харчування, чи включають опалення в кімнатну плату і хто відповідає за одяг, якщо його зіпсують у лабораторії. Коли почув, що за частину пошкоджених речей Академія не компенсує нічого, похмуро сказав, що саме цього й очікував від установи, яка пише правила дрібнішим шрифтом за рахунки.

Самет, котрий сидів через два місця, почув і попросив батька не починати. Рахім відповів, що ще не починав. Після цього вони обоє продовжили їсти.

Іларія раптом зрозуміла, звідки в Самета здатність закінчувати суперечки без остаточного завершення.

За сусіднім столом Томасів батько вже розмовляв із професором Креєм про академічну лікувальну кімнату. Оренова сестра виявилася майже такою, як Іларія уявляла: старша за брата на сім років, із тією самою звичкою оцінювати конструкції поглядом, тільки замість арок її цікавили люди. Вона поправила Оренові комір, запитала, чи він нарешті купив запасну сорочку, і через кілька хвилин уже обговорювала з пані Нерою, де на Північних сходах найменше сирості.

Високі вази справді заважали бачити людей навпроти. Студенти почали непомітно пересувати їх убік. До середини першої страви одна вже стояла майже на краю столу, де її неминуче мав хтось зачепити. Пані Нера, яка вечеряла в дальньому кінці з господарськими працівниками, помітила це, підвелася й без жодної церемонії переставила вазу на підвіконня. Ніхто не заперечив.

На другій страві з’явилося вино для гостей і слабше пиво для старших студентів. Першокурсникам дали воду й розведений фруктовий напій, що викликало більше обурення, ніж усі лекції про безпеку разом. Кайрен, який сидів поруч із якимось адвокатом, підняв келих із водою в бік Северини. Вона зробила те саме з вином, не приховуючи задоволення.

Ріан і Кайрен кілька разів зустрілися поглядами. Іларія намагалася цього не відстежувати, але бачила — і бачила, що брат теж усе помічає.

Він умів читати чоловічу увагу краще за неї — не тому, що чоловіки існували за таємним законом, недоступним жінкам, а тому, що багато років бачив, як його друзі поводилися до, під час і після того, як їм хтось подобався. Іларія знала окремі прояви з іншого боку; Ріан знав, як вони народжуються в компанії, яку чоловіки вважають безпечною.

Зараз Ріан поводився бездоганно саме тому, що бачив достатньо.

Після основної страви ректор виголосив коротку промову про перший місяць навчання, Академію як спільноту й людей, які підтримують студентів поза її стінами. Мова тривала менше десяти хвилин, чим заслужила щиру вдячність усієї їдальні. Потім подали десерт, а місця дозволили залишати.

Іларія віднесла порожню чашку до краю столу, нарешті опинилася біля Северини й привіталася як «Ріан».

Северина пам’ятала її з державної реєстрації й одразу запитала, чи Академія вже навчила його не лагодити чужі речі без дозволу. Іларія не зрозуміла, доки жінка не кивнула на Кайрена, який у цей момент намагався полагодити застібку на футлярі адвоката.

— Ні.

— Шкода. Я на вас покладалася.

Розмова виявилася легкою. Северина не ставила запитань про оцінки, силу магії чи перспективи. Її більше цікавило, чи їстівна академічна їжа й чи справді Північний двір такий холодний, як стверджує племінник у листах. Іларія відповіла, що він перебільшує приблизно на третину. Северина сказала, що це сімейна риса. Тоді Іларія запитала про брошку.

Не відразу. Дочекалася природної паузи й сказала, що бачила схожий старий герб у студентських протоколах Товариства старих текстів. Северина торкнулася срібного птаха.

— Цей?

Іларія кивнула.

Жінка зняла брошку й поклала на долоню, дозволяючи подивитися ближче. Емаль у пір’ї майже вся стерлася, на одному краї срібло було подряпане. Унизу справді йшли дві темні горизонтальні лінії.

За двома смугами не стояло великої родинної таємниці. Це був старий герб материнської лінії Ровенів, від якої майже двісті років тому родина отримала землю біля двох річкових переправ. Третю додали значно пізніше — після шлюбу з домом Мерренів, у чиєму гербі була одна срібна перев’язь. Геральдист об’єднав знаки, новий варіант затвердили, а старі прикраси ніхто не переробляв. Кайренів перстень уже належав до сучасної версії.

Іларія слухала з несподіваним полегшенням: дві риски нічого не приховували, герб просто змінився після шлюбу. Отже, принаймні ця дивна деталь не вела до змови.

Северина приколола брошку назад і поцікавилася, навіщо студент магічного факультету читає старі клубні книги. Іларія розповіла про протікання даху, мокрі протоколи й історичну панчоху. Северина засміялася, а потім сказала, що в їхньому домі є коробка старих студентських паперів її діда; якщо Товариство справді цікавиться такими речами, вона може перевірити, чи там немає чогось вартого передачі. Іларія подякувала, не просячи нічого конкретного.

Через кілька хвилин до Северини підійшов знайомий, і розмова закінчилася.

Розчарування не було. Одна нитка виявилася звичайною ниткою, а не дорогою в таємне підземелля; Крей, напевно, схвалив би такий результат.

Після вечері гостей повели до старої галереї, але студенти могли показувати їм житлові двори самі. Ріан відразу захотів пройти до навчальних корпусів, тому Іларія повела його довшим шляхом через внутрішній сад. Осінні клумби вже прибрали, дерева майже спорожніли; між корпусами запалили низькі ліхтарі, від яких мокрий камінь після денного дощу блищав сильніше за самі доріжки.

Брат мовчав перші кілька хвилин, а Іларія не квапила його.

— Він дуже дивно поводиться.

— Хто?

Ріан подивився на неї.

— Ворона на шафі.

Вона штовхнула його плечем.

Він засміявся й далі пішов уже нормальним голосом. Кайрен йому сподобався. Це була перша неприємність.

Друга полягала в тому, що Іларія подобалася Кайренові.

— Це ти й так знаєш.

— Я не знала.

— Тепер знаєш.

Іларія дивилася перед собою.

Ріан не поспішав добивати. Пояснив лише те, що бачив: Кайрен спочатку дивиться на «Іларію», а коли поруч з’являється «Ріан», дуже швидко переносить увагу на нього. Дівчина нікуди не зникала з його уваги; просто тіло привертало перший погляд, а розмова — другий. Іларія сказала, що від такого пояснення легше не стало.

— Я й не допомагаю.

Вони дійшли до бібліотечної арки. Всередині було тепло, кілька гостей стояли біля виставки старих книг, а студент другого курсу розповідав комусь про систему видачі. Ріан затримався перед дверима.

— Є ще третя неприємність.

Іларія зітхнула.

Він, здається, насолодився моментом зовсім трохи, а потім перестав. Третя неприємність була його власною: Кайрен дивився на тіло Іларії, поки всередині стояв Ріан, і Ріан не знав, чи має від цього злитися, сміятися або відчувати провину перед сестрою. Іларія теж не знала.

Вони постояли біля входу, пропускаючи повз себе групу гостей. Жінка у світлій накидці шукала рукавичку. Двоє хлопців переносили піднос із чашками до спільної кімнати. Зсередини бібліотеки пахло старим папером і вологим каменем.

— Якщо він ще раз питатиме про мене, — нарешті сказала Іларія, — відповідай як хочеш. Тільки не давай обіцянок.

— Дуже щедро.

— Ти вже пишеш Арденові від мого імені.

Ріан замовк. Іларія повернула голову. Цього разу усміхалася вона.

— Я бачила закреслене.

Він кілька секунд дивився на неї з чистою образою.

— Це було закреслено.

— Погано.

— Наступного разу випалю папір.

Іларія не відповідала. Їй не хотілося перетворювати Ардена на жарт. Після Ріанового листа стало зрозуміло, що там відбувається щось складніше за комедію з чужим тілом, і брат це знав. У галереї їх наздогнав Кайрен.

Северина залишилася з кимось із професорів, а він шукав тітку й по дорозі приєднався до них. Тепер Іларія могла спостерігати те, про що щойно говорив Ріан, і від цього кожна дрібниця стала надто видимою.

Кайрен справді спочатку звертався до «Іларії». Запитав, чи їй подобається Академія, чи не нудно серед студентів. Ріан відповідав коротко й цілком доброзичливо. Потім мова перейшла до виставки механічних моделей у старій галереї, і вже за хвилину Кайрен говорив з «Ріаном»: пояснював, чому одна з машин не могла працювати в тому вигляді, в якому її відновили, а Іларія сперечалася, що реставратори могли просто не показати внутрішній механізм. Ріан ішов поряд.

Мовчав більше, ніж зазвичай.

В одному місці Кайрен зупинився біля старої водяної моделі. Іларія згадала шлюз, вони почали порівнювати механізми, і розмова відразу пішла вбік від вечері, гостей та пристойності. Кайрен показував металеві тяги, Іларія згадувала, де на справжньому шлюзі відчувала навантаження. Ріан слухав.

За кілька хвилин він відійшов розглядати креслення на сусідній стіні. Іларія помітила не відразу. Це їй не сподобалося.

Вона закінчила розмову раніше, ніж хотілося, і пішла до брата. Кайрен теж.

У результаті всі троє опинилися перед старою картою каналів, де Ріан із Кайреном уже за хвилину сперечалися про дренаж значно впевненіше, ніж Іларія. Саме тут ситуація остаточно втратила можливість бути простою. Ріан знав про воду й землю з Арденових схем більше, ніж Кайрен очікував від «Іларії». Кайрен став питати. Ріан спершу відповідав обережно, потім забув обережність і почав пояснювати, чому один із відводів на карті зроблений безглуздо.

Іларія дивилася на них.

Кайренові подобалося слухати її брата, а не лише дивитися на нього. Теоретично це мало б полегшити справу; на практиці не полегшило.

Северина знайшла їх біля карти й повідомила, що вони з племінником мають їхати, поки Академія не вирішила залишити її тут ночувати. Кайрен попрощався з обома. Ріанові — тобто «Іларії» — поцілував руку; жест був цілком звичайний для їхнього кола, але Ріан після цього дивився йому вслід із такою зосередженістю, що Іларія мало не засміялася. Не засміялася. Вона вже витратила свою дозволену порцію.

Коли гості почали роз’їжджатися, Ріан не поспішав. Вони повернулися до кімнати номер сім по його рукавички, й там він знову сів у зелене крісло. Унизу було чути карети, на сходах хтось прощався занадто голосно, а Оренова сестра ще раз нагадувала братові про запасну сорочку. Ріан дивився на камін.

Потім сказав, що тепер розуміє ще одну річ.

Іларія попросила не починати знову про Кайрена. Цього разу йшлося не про нього. Про Академію.

Ріан багато років хотів тут жити й після підміни думав про цей рік як про щось, що в нього забрали цілком. Сьогодні він нарешті побачив місце не з дитячої уяви й не через сестрин лист. Частина справді була саме такою, як він хотів: кімнати, люди за стіною, вечірні суперечки, бібліотека, викладачі, друзі, які заходять без особливого приводу. Інша частина складалася з мокрих сорочок, рахунків, холодних сходів, поганого фруктового напою й необхідності вдягати формальну мантію заради вечері з високими вазами.

Іларія чекала, куди він веде. Нікуди. Він просто хотів це побачити. Тепер побачив.

Це не зробило втрату меншою, але вона стала справжньою. Ріан уже сумував не за великою абстрактною Академією, а за конкретним життям, у якому пані Нера бере два срібних за ключ, Орен губить сорочки, Кайрен ламає вікна, Томас працює в лікувальній кімнаті. Іларія сіла на край ліжка.

Їй раптом стало дуже важко носити його ім’я. Ріан, мабуть, побачив. Він сказав, що це не докір.

Іларія знала, і від цього було тільки важче.

Коли Ріан нарешті поїхав, Північний двір ще довго не затихав. Гості забували рукавички, студенти носили вниз позичені стільці, у спільній кімнаті хтось знайшов чорного шахового слона, який увесь цей час лежав за диваном, а пані Нера справді прибрала високу вазу з підвіконня, перш ніж її встигли перекинути. Іларія повернулася до кімнати близько одинадцятої.

На зеленому кріслі залишилася одна Ріанова шпилька для волосся.

Вона взяла її, поклала в шухляду до братового ножа і тільки тоді згадала про дві смуги на старій брошці Северини. Аркуш із нотаткою лежав у конспекті.

Іларія дістала його й дописала під старим записом:

Підтверджено. Зміна герба звичайна: шлюб із Мерренами. Не пов’язувати з Коронним реєстром без інших даних.

Після цього перекреслила слово перевірити біля сучасного персня.