Спочатку:
На сторінку книги
Пошту в Північному дворі не розносили по кімнатах. Вона з’являлася після сніданку в нижній спільній кімнаті — вузькій, трохи темній, із двома диванами різного віку, шахівницею без одного чорного слона і дерев’яною шафою, поділеною на маленькі комірки за літерами прізвищ. Поряд лежали три щоденні газети, за які мешканці сходів платили окремий дрібний внесок; уже на третій день хтось запропонував скасувати найдорожчу, бо її все одно забирав один і той самий другокурсник і повертав лише ввечері з жирними плямами на політичній сторінці. Питання мали винести на збори сходів, що Іларії здалося надзвичайно серйозним способом вирішувати долю газети.
Для Вейра в комірці лежали два конверти.
Почерк на першому був Ріанів. Другий вона впізнала не відразу, хоча бачила його сотні разів на записках, списках покупок і коротких посланнях, які Ева залишала їй удома ще до всієї цієї історії.
Іларія забрала обидва й не відкрила жодного.
У спільній кімнаті було надто людно. Орен сидів на підлозі біля низького столу й намагався домалювати арку старого мосту з газети, не відриваючи з неї сторінку. Двоє старшокурсників сперечалися через шахову партію, причому один уже хвилин п’ять доводив, що відсутній слон є не проблемою, а додатковою стратегічною умовою. Біля каміна Самет читав лист із дому й одночасно їв грушу, час від часу витираючи пальці об край старої газети, від чого майбутнє тієї газети як предмета громадського користування ставало ще сумнівнішим.
Іларія піднялася до себе, поклала листи на стіл і спочатку розстебнула комір. Лише тоді відкрила Ріанів.
Він писав довше, ніж зазвичай. Мара — він усе ще кілька разів називав її старим домашнім прізвиськом, яке Іларія давно перестала використовувати, — остаточно не визначила дату від’їзду, бо її мати раптом вирішила, що північ країни розташована майже біля краю світу. Мирек уже вставав, хоча лікар цього не дозволяв. Тео повернувся до годинникаря й отримав якусь роботу з настільним механізмом, про яку розповідав дідові в кожному листі так докладно, що Мирек тепер міг сваритися з ним щодо годинників майже на рівних. Мати збирала посилку до Академії; Ріан просив окремо написати, що саме їй потрібно, інакше та пришле стільки запасної білизни, ніби перший курс триває п’ять років.
Еву він згадав ближче до кінця.
Вона приходила. Можливо, напише до Академії. Іларії слід відповісти нормально й не намагатися бути ним більше, ніж необхідно. Цей рядок вона перечитала.
Потім дійшла до приписки на полях про старий трактат із дренажу. Ріан наказував не сміятися, запевняв, що трактат хороший, а під цим виднілося кілька закреслених слів. Він провів пером один раз, недостатньо сильно. Іларія нахилила аркуш до вікна.
Арден теж місцями.
Вона тихо фиркнула й одразу відчула щось дивне — не тривогу навіть, а маленький зсув у давно знайомій конструкції. Коли вони мінялися тілами, герцог був однією з причин, через які вона погодилася. Старий чоловік, якого батько вважав небезпечним через становище, а вона — ще й через саму думку про шлюб. Ріан мав прожити біля цієї людини лише достатньо довго, щоб сім’я виграла час. Ніхто не планував, що брат почне обговорювати з Арденом коней, стоки, учнів годинникаря і книги з примітками покійних батьків.
Іларія не збиралася робити з цього висновків. Ріан теж, очевидно, не зробив, інакше не закреслював би три слова так погано. Другий конверт вона відкривала повільніше. Ева справді написала про козу.
Та знову пролізла в город, з’їла половину молодої капусти й потім два дні поводилася так, ніби постраждалою стороною була саме вона. Далі йшло про батькову комору, про старшу сестру, чия дитина нарешті почала спати довше, про книжкову крамницю: господар знайшов ще один примірник того самого старого путівника, який вони колись шукали, але тепер просив за нього майже вдвічі більше. Ева питала, чи правда в Академії всі кімнати холодні, чи вже знайшлися люди, з якими Ріан може вечеряти без бажання втекти, і чи існують насправді знамениті нічні студентські гулянки, про які двоюрідний брат розповідав їй у дитинстві.
Лист був легкий. Саме це ускладнювало справу.
Не було жодного освідчення, натяку, який можна було б чесно не підтримати, жодної фрази, після якої Іларія мала право передати лист братові й сказати: вирішуй сам. Ева просто писала людині, про яку думала. У кількох місцях Іларія впізнала спільні спогади, але тепер побачила в них інший кут. Наприклад, історію з оранжереєю Ева згадала одним реченням, бо на вулиці біля книжкової крамниці знову міняли шибку; Іларія пам’ятала тільки те, що Ріан колись узяв провину на себе. Ева, виявляється, пам’ятала ще й червоний шарф, у якому він того дня прийшов, та його жахливу спробу переконати дорослих, що вікно тріснуло «через різницю температур».
Іларія поклала лист біля братового.
Тепер вона розуміла його останнє прохання краще.
Не намагатися бути ним більше, ніж необхідно.
Проблема полягала в тому, що необхідне вже давно ніхто не міг точно виміряти.
На заняття вона пішла, не відповівши.
До обіду листи майже перестали сидіти в голові. Академія чудово вміла витісняти приватні труднощі дрібними терміновими речами. Професор Крей повернув практичні журнали з першими оцінками, причому замість звичних балів ставив на полях короткі коментарі, від яких половина групи почувалася значно гірше, ніж від поганої цифри. Біля одного запису Томаса стояло: «Ви описали результат. Що ви зробили?»; Самет отримав: «Це спостереження чи припущення?»; у Кайрена на двох сторінках повторювалося одне й те саме слово — «контроль», написане щоразу більшими літерами.
Іларії Крей повернув зошит без оцінки. На останній сторінці попросив провести до кінця тижня ще дві серії з металевим полем, одну з повітряним і, якщо вдасться знайти добровольця, одну з водним, але цього разу так, щоб партнер не знав, який із кількох предметів перевіряє вона. Без сліпого контролю їхні попередні результати, на його думку, могли бути просто гарним прикладом того, як двоє людей переконують одне одного в тому, що вже очікують побачити.
Кайрен прочитав це через її плече після заняття й визнав, що професор образив їх дуже професійно. Іларія закрила журнал.
Він повернув їй набір маленьких інструментів, який позичав для вікна, і вони разом пішли до їдальні. Дорогою їх наздогнав хлопець зі старшого курсу, якого Іларія знала тільки на прізвище — Морлен. Його батько мав землі неподалік від Вейрів, тому прізвище Ріан він упізнав ще на церемонії, але підійшов лише тепер. Розмова почалася з коней, яких їхні родини колись купували в одного заводчика, потім перейшла до батька Іларії, а звідти, без жодного зусилля з боку Морлена, — до сестри «Ріана».
Морлен чув, що герцог Арден збирається одружитися з нею.
Іларія занадто швидко відповіла, що не збирається.
Морлен не помітив. Він узагалі не був особливо зацікавлений Іларією як людиною; це була одна з тих відомостей, які люди їхнього кола переносили між розмовами так само, як новини про продаж коней, зміну управителя чи ремонт даху в чужому маєтку. Він лише зауважив, що його мати чула інше, після чого згадав про якогось кузена Ардена й до їдальні вже розповідав зовсім іншу історію. Кайрен мовчав.
Лише коли Морлен пішов до свого столу, він уточнив, чи заручин справді немає. Іларія поставила тацю.
— Немає.
Вони сіли навпроти. Томас і Орен ще не прийшли; поруч двоє другокурсників ділили курячу ніжку за допомогою ножа, який явно не був призначений для хірургічної точності. Кайрен узяв хліб, відламав шматок, трохи помовчав і запитав, чи герцог хоча б близький до заручин.
Іларія відчула дивне роздратування. Не на нього — на саму необхідність відповідати про себе чужим голосом. Вона могла сказати, що Арден зробив пропозицію. Могла пояснити про батька, строки, торг, про те, що її власне життя кілька місяців тому обговорювали майже як частину спадкової угоди. Але Ріан навряд чи розповів би все це хлопцеві, якого знав менше тижня.
Тому вона сказала тільки, що пропозиція була, відповіді немає. Кайрен кивнув і повернувся до супу.
Ця відсутність наступного питання стала помітнішою, ніж якби він продовжив. Іларія кілька хвилин чекала, сама не знаючи навіщо, а потім не витримала й спитала, звідки інтерес.
Він поставив ложку, перш ніж відповісти. На реєстрації він бачив її сестру. Потім тітка Северина десь почула про Ардена й сказала, що шкода, бо дівчина здавалася розумнішою, ніж людина, яка добровільно погодиться на такий шлюб. Кайрен не був певен, що це взагалі справедливо, оскільки тітка бачила Іларію хвилин п’ять і більшу частину часу сварилася з чиновником через старий родовий документ. Іларія мало не засміялася.
— А вам що здалося?
Тепер уже він подивився на неї так, ніби питання застало його без підготовки. Він відповів обережніше: сестра Ріана виглядала так, наче постійно помічала щось, чого інші не встигали помітити. Під час перевірки вух — особливо. Іларія згадала той день.
У її тілі стояв Ріан, тож Кайрен говорив про нього — і водночас про її обличчя.
Ситуація була настільки безглузда, що мозок відмовлявся вирішувати, кому саме належить комплімент.
Вона сказала, що сестра іноді помічає зайве.
Кайрен хотів ще щось додати, але Томас нарешті з’явився з двома книжками під пахвою й відразу почав скаржитися на бібліотекаря, який відмовився видати йому атлас до понеділка, хоча до понеділка той нікому не був потрібен. Орен прийшов слідом і поклав на стіл маленький уламок штукатурки з різьбленою лінією. Питання про Іларію закінчилося там.
Проте весь наступний практикум вона час від часу згадувала не слова Кайрена, а паузу перед ними.
Увечері відбувалося перше засідання Товариства старих текстів.
Іларія майже не пішла. Після занять залишалося написати відповідь Еві, Крей дав додаткові вправи, а в кімнаті лежав ще незакінчений конспект з історії права. Крім того, їй не подобалася власна причина цікавості до товариства. Якщо вона прийде тільки тому, що шукає Вельта, старі жіночі справи чи згадки про Коронний реєстр, то перетворить ще одну частину Академії на продовження розслідування.
Тому вона вирішила піти лише на пів години.
Кімната над бібліотечним сховищем виявилася меншою за її спальню. За овальним столом могли нормально сидіти вісім людей; прийшло одинадцять, тому двоє старших студентів розмістилися на підвіконні, а Орен, якого Іларія не очікувала тут побачити, зайняв табурет біля дверей. На полиці стояв чайник, три різні чашки й банка дешевого печива. Секретар товариства — худий третьокурсник на ім’я Мартен Ілс — одразу попередив, що чай купують із членських внесків, печиво приносить хто згадає, а минулого року товариство мало фінансову кризу через людину, яка дуже любила лимони.
Потім він відкрив велику книгу в шкіряній палітурці.
У ній справді були правила, список членів, записи попередніх засідань і штрафи. Іларія очікувала чогось урочистішого, поки не побачила, що дев’ять років тому студента оштрафували за обіцяну доповідь, якої він не підготував, а ще одного — за те, що тричі поспіль приходив лише на чай. На окремій сторінці хтось колись занотував питання для дискусій. Серед серйозних — чи можна довіряти мемуарам, написаним через сорок років після події, — стояли «Чи бреше карта більше, ніж людина?» і «Чи є меню історичним документом, якщо вечеря була погана?».
Сьогодні якраз говорили про останнє, хоча не буквально.
Кожен старший член приніс один документ, який на перший погляд не заслуговував на збереження. На столі з’явилися рахунок за ремонт студентської кімнати, записка кухареві, сторінка старого клубного протоколу, лист служниці до управителя та крихітна картка з переліком речей, зданих у пральню понад п’ятдесят років тому. Саме картка викликала найбільше суперечок.
У ній не було нічого великого: шість сорочок, дві наволочки, чотири пари панчіх, один рушник і примітка іншою рукою, що повернули тільки три пари панчіх. Студент, який приніс її, вважав це чудовим джерелом про побут. Інший заявив, що втрачена панчоха не змінює історії. Мартен відповів, що люди, які пишуть історію лише з документів про коронації та війни, потім страшенно дивуються, дізнавшись, що короновані люди теж носили панчохи й сварилися через прання.
Розмова розрослася.
Орен показав уламок штукатурки, який носив із собою весь день. Він знайшов його після ремонту в старому коридорі Східного двору. На поверхні залишився шматок вирізаного студентського імені й половина року. Академія в офіційних описах стверджувала, що стіну переробили сімдесят років тому; напис, якщо Орен правильно читав цифри, був молодший. Отже, або ремонт датували неправильно, або хтось пізніше використовував старий шматок каменю повторно, або студент вирізав дату, яка не була датою самого напису.
Ніхто не намагався негайно вибрати правильне пояснення. Іларія сиділа й слухала. Це було дивно приємно.
У її власному розслідуванні кожен документ останнім часом вимагав відповіді: чому чотири дівчини були вилучені, хто прибрав Вельта, що означає Коронний номер, звідки Ровени отримали старе право. Тут люди могли двадцять хвилин сперечатися про панчоху, після чого чесно сказати, що не знають, куди вона зникла.
Мартен нарешті попросив новачків представитися й сказати, навіщо вони прийшли.
Орен хотів навчитися читати старі будівельні написи.
Хлопець із другого кінця столу збирав листи свого прадіда.
Ще один прийшов, бо вважав історичний курс Академії нестерпно нудним і хотів перевірити, чи сама історія така сама.
Іларія могла сказати про Вельта, але не сказала.
Їй подобалися записи на полях старих книг, відповіла вона. Вони іноді розповідали про людину більше, ніж основний текст. Це теж була правда.
Вона згадала трактат Ардена, хоча сама його ще не бачила.
Мартен записав «Ріан Вейр» у книгу гостей.
Засідання тривало майже дві години. Іларія не помітила, коли минули заплановані тридцять хвилин.
Коли вони з Ореном поверталися Північним двором, дощ уже почався. Не сильний — дрібний, осінній, достатній, щоб камінь на доріжках став темним. Орен ніс шматок штукатурки під курткою, ніби той міг застудитися, й говорив про стару арку, яку хотів оглянути на вихідних. Іларія слухала наполовину. Друга половина думок залишилася за овальним столом із пральною карткою й книгою штрафів. У номері дев’ять ще горіло світло.
Кайрен сидів на підлозі біля відкритої скриньки з інструментами й щось робив із маленьким металевим механізмом. Двері були прочинені, але Іларія не заходила. Він підняв голову, привітався й запитав, чи товариство виявилося настільки нудним, як обіцяла назва.
Вона сказала, що вони дві години говорили про загублену панчоху. Кайрен кілька секунд чекав продовження. Його не було.
— Тоді, мабуть, гарне товариство.
Іларія погодилася й пішла до себе.
Лист Еви весь день лежав на столі. Тепер вона сіла відповідати.
Спершу написала про кімнату, пані Неру й те, що нічні гулянки існують переважно у вигляді людей, які о першій ночі впускають чоботи або сперечаються через віконний засув. Розповіла про Томаса, не уточнюючи зайвого, про Орена й Самета. Про Кайрена не написала нічого, хоча рука на секунду зупинилася після переліку сусідів.
Дійшовши до книжкової крамниці, Іларія згадала Ріанове прохання. Не бути ним більше, ніж необхідно.
Тому не намагалася вигадати, що він відчував би, читаючи Евин лист. Не відповідала на тепло теплом від його імені й не ставала холоднішою тільки для того, щоб убезпечити брата від наслідків. Написала так, як могла написати людина, якій справді цікаво знати, що відбувається вдома, і яка не має права обіцяти більше. Закінчила просто.
Пиши, якщо хочеш. Тут листи приносять після сніданку.
Підписалася Ріаном. Цього разу підпис здався чужим.
Іларія залишила чорнило висихати, потім витягла чистий аркуш для брата. Йому написала значно коротше: лист Еви прийшов, вона відповіла обережно; Кайрен Ровен сьогодні питав, чи Іларія заручена з Арденом, і це було настільки дивно, що Ріан має право посміятися, але тільки один раз. Після цього довго дивилася на рядок. Додала ще кілька слів.
Схоже, він помітив тебе на реєстрації. Точніше, мене. Точніше — ти зрозумів.
Цю частину переписувати не стала.
Орен за стіною знову щось пересував. У Кайрена дзенькнув метал. Унизу пані Нера попросила когось не залишати мокрий плащ на поручнях.
Іларія запечатала обидва конверти й поклала біля дверей, щоб зранку не забути віднести до поштової скриньки.
