Спочатку:
На сторінку книги
Лист Іларії прийшов до сніданку, але Ріан відкрив його тільки тоді, коли залишився сам.
Конверт пролежав біля його тарілки весь час, поки батько обговорював із управителем повернення до маєтку, мати складала список речей, які треба передати доньці наступною посилкою, а пані Тарен двічі заходила повідомити, що постачальник вугілля знову привіз шматки завеликі для малих камінів. Ріан торкався печатки пальцем і щоразу відкладав лист, хоча чудово знав, що там немає нічого такого, чого не можна читати при родині. Мабуть, саме тому й не хотілося. Майже все важливе в їхньому житті за останні місяці проходило через кімнати, де хтось ще стояв, слухав, перевіряв, радив, вимірював або ставив печатку. Один лист можна було залишити собі.
Він піднявся до Іларіїної кімнати, яка вже не здавалася чужою так, як на початку. Мара відчинила вікно перед прибиранням, і прохолодне повітря ворушило фіранку; на столику лежали її гребінці, коробка зі шпильками, два листи від нареченого й книжка, яку вона позичила в пані Тарен. Ріан сів біля вікна, розірвав конверт і почав читати.
Іларія писала про Академію зовсім не так, як він очікував. Майже нічого про церемонію, викладачів чи те, як почувався його дар — тепер її дар, але під його ім'ям. Натомість повідомила, що пані Нера бере два срібних за загублений ключ, Томас прийшов до вечірніх занять із чужим яблуком, Орен не вміє заварювати чай, а камін справді треба спершу прогрівати папером, коли вітер зі сходу. Зелене крісло, яке він ледь не залишив застряглим між поверхами, виявилося зручним. Учора на ньому сидів хтось із товаришів, поки вони переписували таблиці.
Імені вона не написала.
Ріан перечитав абзац і сам не зрозумів, навіщо шукав.
Далі була історія з практичним журналом, кількома невдалими спробами магії й професором, який вимагав записувати помилки так само ретельно, як успіхи. Іларія описала це коротко, але Ріан раптом побачив усе дуже ясно: стіл, сіру обкладинку, кількох студентів поруч, її руку — його руку — над папером. Він знав, які в Північному дворі вікна, як далеко від дверей стоїть ліжко, де в коридорі бракує балясини. Тепер до кімнати додалися чашки після чужого чаю, розгорнуті книжки й люди, котрі приходили ввечері без нього.
Болю не було — принаймні не такого, як він очікував.
Швидше, дивне відчуття, наче хтось жив у домі, який Ріан сам багато років будував у голові, й надсилав йому звідти звіти про те, що дах не протікає.
Він дочитав до кінця. Іларія питала, чи Мара остаточно вирішила щодо півночі, чи Мирек уже ходить і чи герцог почав роботи над водовідводом. Про Еву — нічого. Звичайно, вона не могла знати, що саме про Еву треба питати.
Ріан склав лист, але не сховав. Поклав на столі й ще деякий час сидів поряд, слухаючи, як унизу в дворі хтось перекочує вугілля з воза у кошики.
Опівдні приїхала Ева.
Неочікувано не зовсім: її мати напередодні залишила картку, попереджаючи про візит, але Ріан про неї забув. Згадав лише тоді, коли Мара зайшла повідомити, що панночка чекає в малій вітальні, й додала тим своїм нейтральним голосом, що цього разу кози з нею немає.
Ева сиділа біля каміна з книжкою на колінах.
Спочатку Ріан подумав, що вона принесла роман. Обкладинка була бордова, тиснення потерте на кутах, із середини стирчало кілька паперових закладок. Потім він прочитав назву й мало не зіпсував Іларіїне обличчя виразом, якого сестра ніколи не дозволила б собі перед гостею.
Книжка мала такий докладний заголовок, ніби він сам мав замінити передмову: «Листування молодої особи: зразки доречних відповідей для дружби, знайомства, вдячності, відмови та намірів серця».
Ева принесла її не добровільно. Тітка, до якої її все ще збиралися відправити на зиму, надіслала посібник разом із трьома новими носовими хустинками й довгим листом про те, що молода жінка може зіпсувати собі репутацію не лише неправильним вчинком, а й неправильним прикметником. Ріан перегорнув кілька сторінок.
Книжка виявилася ще кращою, ніж назва. Тут були листи після першого танцю, після другого танцю, подяка за квіти, подяка за книгу, подяка за квіти від чоловіка, від якого квітів краще не приймати, делікатне прохання більше не надсилати книги, відмова від прогулянки без остаточного розриву знайомства й навіть окремий зразок відповіді чоловікові, який «висловив схильність надто поспішно».
— Корисна річ, — сказав Ріан.
Ева подивилася на нього. Він повернув книжку.
Вона й сама сміялася, коли читала її вперше. Проблема була в тому, що після сміху лишалося питання, заради якого тітка книжку й прислала. Ева хотіла написати Ріанові в Академію.
Справжній Ріан на мить забув, ким зараз сидить перед нею.
Не настільки, щоб видати себе. Просто в голові раптом стало тихо.
Ева пояснювала далі, вже не дивлячись на нього. Писати братові давньої подруги не заборонялося. Вони знали одне одного багато років, родини були знайомі, та й лист можна було почати з цілком звичайної причини. Але якщо незаміжня дівчина сама починає регулярне листування з хлопцем, який щойно поїхав навчатися, люди дуже швидко вирішують, що причина не цілком звичайна. Ріан це знав.
Колись він знав лише чоловічу половину цієї системи. Хлопець отримував лист, і вже до вечора двоє друзів могли знати, від кого він прийшов, навіть якщо не читали жодного рядка. Не обов'язково через хвастощі; іноді достатньо було того, як людина складала конверт у кишеню. Якщо дівчина писала вдруге, це вже щось означало. Якщо часто — означало більше. Ріан ніколи не думав про те, що для неї той самий конверт означає ще й ризик бути витлумаченою людьми, яких поруч узагалі не було.
Тепер він знав обидві сторони і не був певен, що від цього став розумнішим. Ева принесла чернетку.
Перший рядок вона взяла з книги й ненавиділа ще до того, як написала. Далі намагалася перейти до звичайного життя: сестрина дитина нарешті перестала прокидатися що дві години, батько зламав ручку в коморі, коза знову знайшла спосіб вийти в город. Потім текст ставав обережнішим. Вона питала, як Академія, чи хороші кімнати, чи знайшов він знайомих. Згадувала книжку, яку вони колись шукали разом. Саме там почерк змінився. Ріан це помітив.
Попросив дозволу прочитати весь лист, і Ева дала, хоча одразу пошкодувала: сіла прямо, прибрала руки на коліна й почала дивитися у вікно з такою увагою, ніби на сусідньому даху відбувалося щось державного значення.
Лист був хороший, хоча початок — ні. Ріан сказав про це.
Ева полегшено забрала книжку зразків і закрила її так швидко, наче чекала дозволу.
Далі почалося складніше. Вона хотіла знати, чи взагалі варто писати. Не в сенсі пристойності — тут Іларія, як сестра Ріана, мала бути найкращим можливим порадником. Ева питала інше: чи її братові це буде приємно.
Ріан відчув, що відповідь «так» застрягла десь занадто близько до рота. Він не міг відповісти за Іларію. А лист отримає вона.
Тому спитав те, чого ніколи б не спитав, якби сидів тут у власному обличчі: що саме Ева хоче від Ріана.
Вона почервоніла, але не втекла від питання. Мабуть, саме тому й прийшла до Іларії, а не до будь-якої іншої подруги.
Відповідь виявилася набагато менш зручною, ніж Ріан сподівався. Ева не знала.
Їй не потрібні були заручини, обіцянки чи якась визначеність до зими. Вона просто останнім часом частіше думала про нього. Хотіла написати, коли побачила щось смішне. На музичному вечорі чекала, чи прийде він. Після зустрічі біля книжкової крамниці кілька разів ловила себе на тому, що згадує, як він слухав.
Остання частина боліла, бо слухала Еву тоді Іларія. Ріан повернув чернетку.
Ева, мабуть, побачила щось у його обличчі й почала виправляти власну розповідь. Додала, що це не почалося біля книжкової крамниці. Ріан подобався їй раніше, просто нерівномірно. У дванадцять — до жаби. У чотирнадцять — після оранжереї. Потім кілька років він здебільшого дратував її. Минулої весни, коли батько Еви захворів і вона мусила сама вести частину домашніх рахунків, Ріан одного разу сидів із нею майже годину й допоміг знайти помилку в записах, хоча після цього два тижні знову поводився нестерпно.
Ріан пам’ятав той вечір не надто добре; цифри — краще, ніж Еву. Для неї, як з’ясувалося, все було навпаки.
Це трохи змінило справу. Не настільки, щоб зробити її простою, але достатньо, щоб Ріан перестав відчувати, ніби сестра випадково отримала почуття, які мали належати йому. Ева не закохалася в Іларію, користуючись його обличчям. Вона роками складала власного Ріана з уривків — хороших, поганих, дурних. Іларія лише додала до цієї людини кілька рис, яких Ріан, можливо, сам міг би навчитися, якби частіше слухав і рідше чекав своєї черги говорити.
Найнеприємніше було те, що це відкриття його потішило.
Він повернувся до листа й запропонував прибрати всі фрази з посібника. Якщо Ева хоче написати про козу — нехай пише про козу. Якщо про книжку — про книжку. Людина, яка після такого листа вирішить, що їй уже запропонували шлюб, однаково знайде спосіб помилитися. Ева засміялася.
Потім запитала, чи варто залишити питання про Академію.
Ріан подумав про Іларіїн лист, що лежав нагорі. Про пані Неру, холодний камін, Томаса, зелене крісло. Ева могла написати про це людині, яка там справді була. Іларія відповість краще за нього, бо їй не доведеться нічого вигадувати.
Від цього стало смішно й гидко водночас. Він порадив питати.
Ева переписувала лист просто у вітальні, поклавши папір на маленький столик біля вікна. Без книжкових формул він став коротшим майже на третину. Коза лишилася. Книжкова крамниця — теж. Фраза про те, що Ріан останнім часом змінився, зникла; Ева довго вагалася над нею, а потім сама перекреслила.
Коли вона закінчила, попросила «Іларію» не показувати чернетку братові. Ріан пообіцяв.
Він не уточнював, що вже прочитав її повністю.
Ева поїхала після четвертої. Книжку зразків забрала з собою — тітці треба було повернути, і, за словами Еви, чужа дурість не переставала бути чужою власністю. У кімнаті залишилася маленька пляма чорнила на промокальному папері й запах її парфумів, дуже слабкий, із чимось трав'яним, чого Ріан раніше ніколи не помічав. Тепер помітив.
Він сидів на тому самому місці ще кілька хвилин, поки Мара не зайшла забрати чашки.
Вона глянула на стіл, на нього, на двері, якими вийшла Ева, і не поставила жодного питання. Ріан був їй вдячний.
На цьому день міг би закінчитися цілком достатньою кількістю неприємних відкриттів, але близько п'ятої прибув посильний від Ардена. Цього разу без коробки. Приніс книгу.
Товсту, стару, в потертій зеленій шкірі, завбільшки майже з один із батькових земельних реєстрів. На корінці золотом було витиснено назву про воду, ґрунти й покращення маєтків; усередині — схеми канав, перерізи схилів, креслення труб і таблиці, від яких більшість знайомих Ріанові молодих жінок заснула б уже на змісті. Він відкрив книгу стоячи. На полях був почерк. Не Ардена.
Принаймні не той, який Ріан уже знав із листів. Старіший, різкіший, чорнило вицвіло до коричневого. На одних сторінках невідомий читач ставив хрестики, на інших сперечався з автором, іноді додавав назви полів і роки. Біля схеми глибокого відводу було написано, що на західному лузі така система не протрималася й двох весен. Далі хтось намалював власний варіант каналу й підписав, що він дешевший, але управитель його ненавидить.
До книги був вкладений короткий лист Ардена.
Він знайшов том у західній бібліотеці, коли шукав старі плани стайні. Половина позначок належала його батькові, частина — ще дідові. На одній зі сторінок, на думку герцога, містилася відповідь на їхню суперечку про нижній водовідвід, хоча він не збирався визнавати поразку, доки Іларія сама цього не доведе. Книгу можна повернути коли завгодно. Ріан перечитав записку. Потім сторінку. Потім ще кілька полів.
У дверях з'явилася мати. Мабуть, посильний повідомив, від кого пакет.
Вона глянула на книгу й не відразу зрозуміла, що це подарунок для її доньки.
— Від Ардена?
Ріан показав лист. Мати прочитала.
Її погляд затримався на заголовку книжки, потім на синові.
Цього разу він не став пояснювати, що справа не в герцогові. Це вже перестало бути правдою.
Справа була і в книзі, і в герцогові. Не так, як мала бути.
Ріан не хотів за нього заміж. Не хотів, щоб за нього виходила Іларія. Не забув, як Арден торкався її тіла, коли вважав, що має право поступово привчати майбутню дружину до власної присутності. Усе це залишалося на місці.
А поряд тепер існувала інша річ: п'ятдесятивосьмирічний чоловік побачив, що молода дівчина захопилася дренажем, і замість того, щоб м'яко повернути її до квітів, привіз їй стару книгу з батьковими примітками.
Ріан знав чоловіків, які показували дружбу саме так.
Коли Томасові було тринадцять, він приніс Ріанові тріснутий аптекарський ступчик і віддав без жодного пояснення, бо знав, що тому цікаво буде спробувати його склеїти. Батько майже ніколи не говорив, що сумував за сином після поїздок, зате міг покласти на його стіл нову карту або залишити йому місце на ранковій нараді. Сам Ріан, коли хотів помиритися з приятелем після сварки, одного разу три години допомагав лагодити паркан і так і не сказав слова «вибач».
Арден приніс книгу.
Мати, на відміну від нього, виросла не чоловіком, але прожила з чоловіками достатньо довго, щоб зрозуміти приблизно те саме.
Вона сказала лише, що герцог навчився вибирати подарунки.
Ріан глянув на фіалки, які досі стояли висушені в маленькій коробці на полиці — не через ніжність, а тому що Мара не знала, чи можна їх викидати.
— Цей кращий.
Мати не сперечалася. Пішла. Ріан залишився з книгою.
До вечері встиг прочитати сорок сторінок, хоча збирався лише знайти ту, яку позначив Арден. На двадцять сьомій дід герцога посварився з автором щодо укріплення берегів. На тридцять четвертій батько Ардена виправив його розрахунок. На сороковій між двома старими примітками з'явився уже знайомий почерк самого герцога — значно молодший, але впізнаваний. Колись він теж читав цей том і сперечався з обома.
Ріан раптом відчув себе четвертою людиною в розмові, яка тривала довше, ніж він жив.
Після вечері він написав відповідь. Без книжки з готовими зразками.
Спершу подякував, але відразу перекреслив слово, бо воно звучало так, ніби він отримав коштовність. Почав знову й повідомив, що герцогів дід помиляється щодо верхнього каналу, батько має рацію лише частково, а сторінка, яка нібито повинна була вирішити їхню суперечку, насправді доводить протилежне тому, що Арден вважав. Лист вийшов на чотири сторінки.
Ріан прочитав його вже після того, як поставив підпис Іларії. Це мало бути дивно.
Дівчина пише чоловікові на сорок років старшому про глибину канав, пропускну здатність стоку й помилку його покійного батька.
Натомість дивним здавалося б написати щось інше.
Він відклав лист для ранкової пошти, піднявся нагору й узявся відповідати сестрі.
Іларії написав про Марту — Мара все ще вагалася щодо того, коли саме залишити службу, бо її мати тепер говорила, що північ надто далеко. Про Мирека: він уже вставав із ліжка, хоча лікар заборонив. Про Тео й майстра Шоля. Про те, що мати збирає їй посилку і, якщо Іларія не напише окремо, напхає туди стільки білизни, що в кімнаті номер сім не залишиться місця для студента. До Еви дійшов наприкінці.
Ріан тримав перо над папером. Міг написати, що вона приходила. Це було правдою. Не міг написати навіщо. Він пообіцяв.
Тому повідомив лише, що Ева була сьогодні в них і найближчими днями, можливо, напише до Академії. Нехай Іларія відповість нормально й не намагається бути ним більше, ніж необхідно. Перечитав останню фразу.
Вона стосувалася значно більшого, ніж лист Еви. Ріан залишив. Про герцогову книгу не написав.
Пройшовся кімнатою, повернувся, дописав на полях, бо внизу вже не залишалося місця:
Арден прислав старий трактат про дренаж із примітками свого батька й діда. Не смійся. Він хороший. Трактат.
Подумав.
Додав:
Арден теж місцями.
Це вже було занадто.
Ріан закреслив два останні слова, але чорнило залишило їх цілком читабельними. Він подивився.
Переписувати цілу сторінку через це не став.
Лист висох на столі поруч із зеленою книгою, поки Ріан готувався до сну. Перед тим як загасити свічку, він ще раз відкрив сторінку з позначкою Ардена і почав читати з середини абзацу. Заснув значно пізніше, ніж планував.
